Микита Рижих. Мертві доньки

Що б я сказав своїй доньці, якби почалася війна?

Можливо, що люди це тварини, але з тією різницею, що люди вбивають, навіть коли не голодні. Навіщо вбивати людину, якщо ви не зможете з'їсти її м'ясо?

Можливо, я б сказав своїй дочці, що вона вже доросла і повинна сама формувати своє ставлення до того, що відбувається.

Можливо, я міг би розповісти світову історію воєн, якби історія не була повією.

Можливо, я би спробував науково пояснити, що відбувається.

Можливо, я би сказав, що протягом тисячоліть людський мозок деградував і зменшувався в розмірах швидше, ніж він збільшувався в розмірах протягом сотень тисяч років.

Можливо, я би промовчав.

Можливо, я б узяв аркуш паперу і намалював людину у вигляді птаха. Напевно, я б намалював для пташки зоопарк.

Можливо, я купив би на базарі муляж пістолета і наставив його на рідну дочку, щоб пояснити, що відбувається за вікном.

Можливо, я втік би з дому, не у змозі пояснити незрозуміле.

Можливо, я би сказав: «Нічого страшного, нічого не відбувається».

Можливо, я би знову промовчав. Або кричав. Або плакав.

Можливо, я би зіскоблив зі свого черевика розчавлену мурашку і показав дочці.

Можливо, я би попросив вибачення у всіх дітей світу за те, що я невдаха дорослий.

Можливо, я би відірвав усім іграшковим солдатикам кінцівки для ясності та чесності.

Можливо, я би помер.

Можливо, я би сказав дочці, що після смерті нічого немає.

Можливо, я би напився до смерті.

Можливо, я би показав доньці всі світові фільми про війну, щоб вона сама зайняла позицію.

Можливо, я би написав своїй доньці електронний лист із поясненнями, що відбувається.

Можливо, я би роздер усі дитячі іграшки, щоб моя дочка нарешті зрозуміла, що таке війна.

Я нічого не сказав дочці, коли почалася війна.
У мене немає і ніколи не було дочки: у мене тільки війна за вікном.