Микита Рижих. Вона
1
- Що? – Вона скривилася.
– Я тебя люблю, кажу. – повторив Ігор, поклавши руку до неї на плечі. Тут Вона зненацька розвернулася і вдарила його ножем у серце.
2
- Кажи, це ти вчора зустрічалася з Ігорем? – запитала Вона, спрямовуючи ніж на беззахисне знерухомлене тіло Анжели.
Та заплакала, не в змозі сказати "ні".
Вона знову заклеїла рот Анжели скотчем і пішла надвір курити.
Так минула година, поки Вона курила, а Анжела сиділа у заручниках. Їй здавалося, що так само що приходила година, поки Вона спала сама вдома, а Ігор зраджував їй з Анжелою.
3
- Що? – з люттю крикнула Вона, і ніж у її руці затремтів.
- Я говорю, що не могла, ну не могла, – Анжела майже зірвалася і заплакала, – я не могла вчора зустрічатися з Ігорем, бо його похорон був позавчора. Що не так?
На мить Вона зніяковіла, а в очах Анжели заблищали іскорки надії.
- Я говорю, що не могла, ну не могла, – Анжела майже зірвалася і заплакала, – я не могла вчора зустрічатися з Ігорем, бо прилетіла до цього міста лише на похорон, я давно живу у США!
Тут Вона засміялася, а Анжела заплакала. Ніж теж засміявся-затрясся в божевільних руках.
4
- Це жахливо. Чи мало того, що його вдарили в серце, то ще й поглумилися над геніталіями, – плідчий зняв окуляри і простягнув серветку Їй (Вона сиділа вся в сльозах), – ви точно не знаєте, хто міг так поглумитися над вашим чоловіком?
Можливо, у нього була коханка?
Вона поспішно закивала негативно. Слідчий важко зітхнув і відпустив Її додому.
- Ігоря тепер не повернути? – насамкінець спитала Вона, так що слідчий здивувався до неможливості смикнути м'язом або щось сказати.
5
- Хочеш, я принесу тобі шматок його тіла? – засміялася Вона.
Анжела чомусь уточнила: "Ігоря"? Відповідь на запитання не забарилася.
Тієї ж ночі Анжели не стало. А вже на ранок її знайшли робітники – область паху було понівечено, а на оголених грудях серед слідів і засохлої крові було видно рани від ножа.
6
Вона поцілувала Ігоря так міцно, як ніколи, прямо з порога. Потім поспішно пішла на кухню, стала біля вікна і почала чекати.
- Що це було? – не зрозумів Ігор.
- Що це було? – промовчав він, увійшовши на кухню.
У відповідь Вона вголос запитала, чи любить він Її і чи здатний на зраду.
- А вночі мені сниться його зрада, - сказала вона самій собі, – як ти думаєш, це дуже погано? Це має якесь значення чи ні?
Їй ніхто не відповів, але Їй здалося, що відповіли. Багато чого Їй здалося тоді ввечері.
"А під ногами валялися: антологія, онтологія, онкологія" — почала Вона говорити сама собі. Звичайно, жодної зради не було, був лише діагноз онкологія, про яку Вона дізналася того дня. Була її медична карта на дивані, поряд з якою валявся агітматеріал якоїсь секти, або партії, або релігії, або культури, або ніякої агітки не було. Для Неї це не мало жодного значення. Для Неї нічого не мало жодного значення. Божевілля найшло на Неї, Їй захотілося прочитати агітматеріал і кинутися воювати за чи проти чогось. Але було пізно: Вона вже усвідомила свою смертність та кінцівку, вона вже розв'язала неіснуючу війну, вона вже почала боротися за ілюзію щастя, вона вже повірила у міф про існування правди та неправди, вона вже... Коли раптом у вхідні двері постукали: там стояла неіснуюча постать, яка повідомила про зраду Ігоря. А чи була постать? Чи була агітка? Чи була онкологія? Чи була боротьба? Чи була смерть? Чи було щастя? Вона стояла й плакала. А може, це все їй просто наснилося? Може щоразу, коли людина починає боротися за щастя, вона починає маленьку війну, гіршу за будь-яку онкологію, гіршу за будь-яку смерть? Немає напевно, усе ж агітки не було: Вона сама вирішила боротися. Відтепер у кожному Її розпачі живе маленький шматочок майбутньої атомної зими.
- Усе-таки я не мала рації, він мені не зраджував. – заявила вона, коли обстеження показало, що хвороба відступила. Але лише Ігоря було вже не повернути.
