Біографія Кьоко Морі
Особисте: народилась 9 березня 1957 року у місті Кобе, Японія; у 1977 імігрувала до США; у 1984 отримала американське громадянство; донька Хіроші (працював інженером) та Такако (домогосподарка; дівоче прізвище Нагай) Морі; 17 березня 1984 вийшла заміж за вчителя початкових класів Чарльза Брока (розлучені). Освіта: Рокфордський університет, бакалавр, 1979 р.; Вісконсинський університет - Мілуокі, магістратура (1981), ступінь докторки філософії (1984). Політика: демократка, феміністка. Хобі та інтереси: мистецтво волокна (в’язання, прядіння, ткацтво), біг, спостереження за птахами.
Кар’єра: Коледж Святого Норберта, Де Пере, Вісконсин, доцентка англійської мови та письменниця-резидентка (початок 1984); Гарвардський університет, Кембридж, Массачусетс, Бріггс-Коупленд, викладачка письменницької майстерності (Creative Writing); письменниця.
Учасниця: Асоціація сучасної мови Америки, Асоціація письменницьких програм.
Нагороди, відзнаки: редакційна премія, The Missouri Review (журнал), 1992, поетична збірка «Fallout»; найкраща книга для молоді Американської бібліотечної асоціації, видатна книга за версією New York Times, вибір редакторів Publishers Weekly, найкращий роман Ради письменників Вісконсина та нагорода Елізабет Берр за найкращу дитячу книгу року, Бібліотечна асоціація Вісконсина, все у 1993, усе – за «Донька Шідзуко» (Shizuko's Daughter); Поетичний центр Патерсона найкраща книга для молоді, найкращий роман Ради письменників Вісконсина, найкраща книга для молоді Американської бібліотечної асоціації, а також Дитяча премія «Книжкова відзнака», Hungry Mind Review (журнал), 1996, усе – за «Одинока пташка» (One Bird).
Твори:
Донька Шідзуко, Холт (Нью-Йорк), 1993.
Fallout (поетична збірка), Ti Chucha Press, 1994.
Сон води: Мемуари, Холт (Нью-Йорк), 1995.
Самотня пташка, Holt (Нью-Йорк), 1995.
Ввічлива брехня: бути жінкою між двох культур (автобіографічний роман), Holt (Нью-Йорк), 1998.
Stone Field, True Arrow, Холт (Нью-Йорк), 2000.
Авторка коротких оповідань до книжок, у тому числі «Коли я була у вашому віці: оригінальні історії про дорослішання», за редакцією Емі Ерліх, Candlewick Press (Нью-Йорк, Нью-Йорк), 1999; працювала у періодичних виданнях, зокрема Apalachee Quarterly, Beloit Poetry Journal, Crosscurrents, Kenyon Review – New Series, Prairie Schooner і South-East Review. Авторка віршів до періодичних видань, зокрема Missouri Review, Paterson Review, American Scholar і Denver Quarterly. Авторка статей для Writer.
У процесі створення: роман; поеми.
Додаткова інформація. У кількох своїх прозових творах відома письменниця Кьоко Морі зворушливо описує нищівний біль, що переслідує молоду людину, котра мусить зіткнутися зі смертю одного з батьків. Після самогубства своєї матері, коли Морі була ще у ранньому підлітковому віці, вона була змушена спостерігати, як її колись безпечний спосіб життя різко змінився через тиради егоїстичного, патріархального, апатичного батька та байдужої й такої ж егоїстичної мачухи. Це постійне відчуття втрати, яке позбавило Морі як сім’ї, так і спільноти, і яким пронизано велику частину її письмових робіт, зрештою спонукало її добровільно відмовитися від ще одного зв’язку зі своєю молодістю – своєю країною. Навчаючись в американському коледжі за стипендіальною програмою, Морі зрозуміла, що розслаблена, менш емоційно пригнічена культура Сполучених Штатів була їй ближчою, ніж обмеження, які існують в японському суспільстві. З часів навчання в коледжі Морі переїхала в Сполучені Штати, де написала та опублікувала кілька романів для молоді, які отримали визнання критиків, гострі мемуари «Сон води» та «Ввічлива брехня: Бути жінкою між двох культур».
Життєвий і творчий шлях Кьоко Морі
Кьоко Морі (Кеко Морі) народилася на острові Хонсю (у місті Кобе, Японія) у 1957 році в сім’ї інженера. Розташоване поблизу гір і води, «Кобе — дуже красиве, вишукане місто, — зауважила вона якось, — близьке до природи». Морі народилася зі зміщеними обома стегнами, тому провела свій перший рік у джгутах, щоб виправити свою ходу. На щастя, її стан покращився, і незабаром Морі могла супроводжувати свою матір під час прогулянок у гори та насолоджуватися відвідинами заміського будинку своїх дідуся та бабусі, допоки Морі не пішла до школи. Любов до читання та всього прекрасного їй привила мати. Чуйна і творча жінка, Такако Морі створила так званий культурний дім для своїх дітей, читаючи як для Кьоко, так і для її молодшого брата Джумпея ще змалечку. На жаль, коли Морі було дванадцять, Такако покінчила життя самогубством: вона стала жертвою депресії та, можливо, репресивного японського суспільства, яке поставило жінок у підлеглий статус щодо їхніх чоловіків.
Як і більшість японських дітей, Морі зустрічала англійські слова та фрази з раннього віку, проте серйозне вивчення мови та її літератури відбулося з дванадцяти років. Її одразу вразив емоційний зміст багатьох західних творів порівняно зі стриманістю японських колег. Англійська стає її основною дисципліною в університеті, і з того часу вона пише виключно англійською. «У підлітковому віці я читала багато англійських книжок мовою оригіналу», — пояснила вона в інтерв’ю для Authors and Artists for Young Adults (AAYA). «Я особливо не пам’ятаю, що я читала до того, адже маю сумнів, що в Японії справді є книги, написані для підлітків. Ви повинні читати «літературу» — якусь «Велику книгу» якогось автора, який помер 50 років тому чи щось подібне. І це було нормально; дещо з цього мені подобалося. Але це не завжди позитивний досвід, коли тобі тринадцять і ти дівчина, бо [більша частина японської літератури] була досить чоловічою та й із зовсім іншою естетикою, ніж моє повсякденне життя». Хоча її приваблювала краса мови у книжках, які вона вивчала в школі, проте західні книги, як-от «Джейн Ейр» і «Енн із Зелених Дахів», захопили її уяву.
В одинадцятому класі Морі отримала можливість рік навчатися по обміну в школі в Месі, штат Арізона. «Для мене це було відкриття», - прокоментувала вона одного разу. «Вперше в житті я була далеко від соціальних обмежень мого суспільства. Ви не можете робити … [певні речі], тому що це зганьбить вашу родину». Після повернення додому Морі вирішила посилити вивчення англійської мови; протягом перших двох років університету в Японії вона спеціалізувалася на цьому предметі. «Після року, проведеного в Сполучених Штатах, я почала розглядати англійську як мову мого письма. Так багато японської естетики полягає у тому, щоб не говорити те, що ти хочеш. Говорити про себе теж неввічливо. Тож англійська стає значно комфортнішою мовою для мене як для письменниці». Маючи твердий намір писати англійською, Морі вирішує закінчити навчання в університеті у Сполучених Штатах. Вона отримує стипендію в Рокфордському університеті в 1977, який закінчує за два роки. Вона здобула ступінь магістра та докторки філософії, й обрала кар’єру письменниці та педагогині.
«Донька Шідзуко» (1993), перша опублікована книга Морі. Основана на збірці коротких оповідань, які вона написала для своєї докторської дисертації, книга розповідає історію Юкі, молодої дівчини, котра одного дня, повертаючись з уроку музики, дізнається, що її мати покінчила життя самогубством. «Люди казатимуть, що я вчинила це, тому що не любила тебе», — йдеться у передсмертній записці, яку Шідзуко залишає своїй дочці. «Не слухай їх. Коли ти виростеш сильною жінкою, ти розумітимеш, що це на краще». Протягом наступних шести років Юкі має навчитися справлятися зі змінами у своєму житті, які відбулися після смерті її матері: повторним шлюбом її батька, поступовим відчуженням дідуся та бабусі та її глибоким відчуттям відповідальності та провини через нещастя матері. Ліз Розенберг у своєму відгуку для New York Times Book Review називає книгу Донька Шідзуко «перлиною» та «тією рідкістю, що з’являється лише кілька раз на покоління. Вона починається та закінчується мрією, розповідає про смерть, але все ще не сприймається мрійливо чи трагічно».
«Донька Шідзуко» спочатку не була задумана як роман для молоді. Але коли Морі почала вносити правки та редагувати свій початковий рукопис за порадою редактора, вона зрозуміла, що дотримання певних умовностей жанру зрештою зробила його кращим романом: «У попередній версії було багато часових пропусків. Виправивши це, книга стала більш зрозумілою, такою, якою вона б і мала бути».
«Самотня пташка», яку Морі опублікувала у 1995, навіть більш лаконічна, ніж її перша книга. У романі п'ятнадцятирічна Мегумі спостерігає, як її мати пакує валізу і залишає будинок свого чоловіка, батька Мегумі. Не маючи змоги поїхати з матір’ю, оскільки це було б ані «доречним» у японському суспільстві, ні фінансово можливим, Мегумі змушена мати справу з пустотою, яка залишилась після раптового від’їзду її матері, пустотою, яку її віддалений батько уникає заповнити, залишаючись із коханкою з іншого міста тривалий час. Протягом роману емоції маленької дівчинки трансформуються в емоції молодої жінки, завдяки підтримці ветеринарки, котру вона зустрічає у період догляду за маленькою пташкою. Зрештою, Мегумі вдається знайти творче вирішення своєї проблеми, рішення, за допомогою якого вони з матір’ю зможуть провести разом принаймні частину року. «Другий роман Кьоко Морі… настільки жвавий і вражаючий, що легко зрозуміти, що читачі будуть надто захоплені ситуацією головної героїні, тому не помітять, як багато та наскільки безболісно вони вивчають іншу культуру», - пише критик New York Times Book Review Франсін Проуз. Зазначаючи, що книга наповнена «малими, сяючими планами та відблисками спостереження», Проуз додає, що «Самотня пташка» показує, що підліткові почуття та ставлення до життя є універсальними.
Морі зазначила одного разу, що написання для підлітків вимагає, щоб автор більше покладався на головного героя і сюжет, ніж на образність і стиль. «Обидві книги [Донька Шідзуко та Самотня пташка] мусили бути більш простими, і в певному сенсі, я думаю, це зробило їх кращими книгами, тому що іноді так легко покладатися на своє вміння писати, і, коли ви досягаєте вирішального моменту у розповіді, ви намагаєтеся пройти через це за допомогою гарного письма та сильних образів. І це є певною спокусою для мене, тому що я також поетка».
«Але я думаю, те, що ти добре вмієш, може бути й твоєю слабкістю», - додала Морі. «І я вважаю, що коли ти поетка, а також письменниця художньої літератури, завжди є спокуса зробити щось поетичне у кульмінації. Пишучи для підлітків, це не дозволено. Ти повинна бути прямолінійною та безпосередньою у розвитку персонажів та у сюжетній маніпуляції».
За словами Морі, Самотня пташка та Донька Шідзуко — це, по суті, одна історія, розглянута з різних точок зору. «Одна з них — це трагічна версія історії про ізольованого підлітка, інша — більш гумористична», — пояснює авторка. «Самотній пташці» властивий гумор та життєстійкість, з якими Мегумі не сприймає себе так серйозно, як це змушена робити героїня твору «Донька Шідзуко». Морі характеризує книги як «два смаки однієї речі», визнаючи, що «можливо, мені це було необхідним для дорослішання. Хоча в мене й не було такої цілі, та це стало вже частиною процесу. Коли я вперше написала Доньку Шідзуко, це радше був спосіб прийняття болі у моєму житті. І згодом, коли я написала Самотню пташку, це була можливість поглянути на ту ж саму історію з певною зневагою. Та гумором».
У 1990 році, коли рукопис «Доньки Шідзуко» циркулював серед видавців, Морі вирішила поїхати у відпустку до Японії, «оскільки це була єдина іноземна країна, мову якої я знала», як вона пояснила. Вона планувала вести щоденник, з якого зазвичай виходили вірші, а потім почати роботу над новим романом. Поки вона була в Японії, відвідуючи куточки країни, які вона ніколи не бачила в дитинстві, і проводячи час з улюбленими родичами, вона подумки зауважила: «Я начебто збираю матеріал і чекаю, поки сформується цей роман». Знайти час, щоб вести щоденник своїх думок і міркувань, було неважко: «Я не могла спати в Японії, тому що страждала від зміни часових поясів», — згадувала Морі. «Я постійно прокидалась; я не могла заснути,… але в певному сенсі це було добре, тому що це дало мені багато часу, щоб писати. Посеред ночі було складно заснути; чим ще я могла займатися? Хіба що читати можу так довго».
Після повернення додому у Вісконсін і написання кількох віршів, основаних на її останньому досвіді на батьківщині, Морі зрозуміла, що літературним підсумком її подорожі повинна була стати автобіографія, а не роман. «У Японії я розуміла, що ця поїздка настільки особлива для моєї родини, що я не могла уявити, як я можу написати це як роман», — пояснила письменниця. «Я хотіла перекладати ці факти без креативності, а не перетворювати їх. Тому я вирішила, що зроблю це у формі нонфікшену, автобіографічного наративу». Морі зрозуміла з самого початку свого нового проєкту, що у неї є багато літературних зразків, включаючи «Жінку-воїна» Максін Гонґ Кінґстон, які читаються як романи, але є нонфікшеном. Результатом її творчих зусиль стала книга «Сон води: Мемуари».
У книзі «Сон води» читач занурюється в реальність оповідачки, яка така ж переконлива, як і у творі художньої літератури, завдяки здатності Морі надавати її родичам та оточенню якостей, які виходять за рамки буденності. Кожна людина, яку вона зустрічає під час своєї подорожі, пов’язана з минулими спогадами, а минуле й сьогодення переплітаються як фізично, так і емоційно. Її улюблений дідусь помер, і в неї залишилися лише спогади та щоденники, які він зберіг для Морі після своєї смерті. Будинку, де вона жила, коли її мати покінчила життя самогубством, більше немає; замість нього з’явилася автостоянка. Але спогади, які викликає порожній простір, роблять його майже схожим на привида. Донна Сіман з Booklist відгукується, що мемуари Морі розгортаються з «глибокою приватністю», з «гідністю та катарсисною цілісністю, описуючи не лише її боротьбу зі смутком, гнівом і відчуттям провини», та її зростаюче розуміння різниці між японською та американською культурами, але й здатність авторки врешті-решт «відчувати себе як вдома в обох світах».
«Я завжди хотіла бути письменницею», - сказала якось Морі. «Однак у дитинстві у вас є різні прагнення – від бути пожежником до стати великим композитором, все водночас. Хоч у мене було безліч таких мрій, письменництво завжди було у моєму списку. Кожен рік це був новий список, але бажання стати письменницею завжди повторювалося». У початковій школі вона багато писала, але насправді саме мати та дідусь надихнули її до серйозного ставлення до письма. «Мій дідусь щоранку нотував у щоденнику», — згадувала Морі, пригадуючи відвідини дідуся та бабусі в дитинстві. Коли я приїжджала і жила з ними, він завжди піднімався і писав у свій щоденник. І це дійсно мене надихало. Письмо було серйозною справою. Це було тим, що мій дідусь робив щоранку». Морі, котра зараз викладає творче письмо в коледжі Святого Норберта в Де Пере, штат Вісконсин, вважає себе досить дисциплінованою письменницею. «У своєму житті я не дуже дисциплінована, — зізналася вона, — крім трьох-чотирьох речей: біг — одна з них і письменництво. Це те, на що в мене завжди є наснага».
Творчість Морі (як поетки, так і прозаїкині) проходить певні етапи, починаючи з думок у щоденникових записах, потім поезія і, нарешті, проза. «Для мене вірші - це не просто процес», — пояснила вона. «Я сприймаю їх як готовий продукт. Але як тільки я створюю близько десяти віршів, я починаю думати: є щось, що я могла би з цим зробити. Тут формується колективна думка, яка спонукає мене до більш тривалого прозового проєкту». «Єдиний момент, коли я дійсно думаю про аудиторію, - це щодо розвитку сюжету, а також образів, тому це більше пов’язано з технікою в кінці, ніж із самою історією», — додає авторка.
Поки Морі не почала викладати творче письмо, вона вірила, що кожен може писати, принаймні на певному рівні. «І це все ще правда», — зізналася вона. «Та чим більше я викладаю, тим більше вважаю, що талант дійсно відіграє важливу роль. Є діти, котрі без особливих намагань пишуть щось набагато краще, ніж дитина, котра дуже старається, котра добре вчиться. Це дійсно пов’язано з тим, як вони бачать».
«Але деякі з найталановитіших студентів іноді не найбільш дисципліновані. [Хоча] я думаю, що можу мотивувати їх бути такими, їм є над чим працювати, але вони повинні щось представити, перш ніж я зможу дати їм напрямок». Вона стверджує, що кращі спеціалісти з англійської мови, ті, хто «читають, аналізують і пишуть у чіткій манері», не завжди пишуть найкращі оповідання чи вірші. «У них, здається, просто немає погляду», — припускає вона. «І я розчаровуюся більше, ніж працюючи з талановитим, але недисциплінованим учнем, якому я змушена дошкуляти, кажучи: потрібно переписати це за тиждень, тому що я зазвичай можу змусити учня зробити це. І відтермінування на день чи два не є проблемою».
У 1998 Морі опублікувала серію з дванадцяти есе, в яких вона порівнює життя на Заході та життя в Японії, під назвою «Ввічлива брехня: бути жінкою між двох культур». У 2000 вона створила свій перший роман для дорослих «Камінне поле, справжня стріла» [Stone Field, True Arrow]. У книзі розповідається про Майю Ішіду, американку японського походження, котра покинула Японію ще дитиною, живе зі своєю віддаленою та академічною матір’ю у Сполучених Штатах. Майя, котра заміжня за вчителем і працює ткалею, починає переоцінювати події свого минулого та теперішні стосунки після того, як дізнається про смерть свого японського батька. У той час як Ширлі Н. Куан з Library Journal вважає, що в романі «здається, занадто багато сюжетних ліній», рецензент Publishers Weekly визнав текст Морі «витонченим у своїй мовній простоті». Джефф Вагонер для New York Times Book Review описав «Камінне поле, справжня стріла» (Stone Field, True Arrow) як «тихий, карколомний роман, у якому можна сказати стільки ж про мистецтво, скільки про тугу».
На додаток до щільного викладацького та щоденного розкладу, що структурований її дисциплінованим ставленням до бігу та письма, Морі продовжує видавати книги, вірші та коротку прозу. У 1999 році вона написала автобіографічну новелу «Вчимося плавати» (Learning to Swim) до «Коли я була у вашому віці: оригінальні історії про дорослішання», збірка для молоді.
Джерела:
Booklist, January 1, 1995, Donna Seaman, «Poets Remembered,» p. 794; December 1, 1997, review of Polite Lies, pp. 590-592; June 1, 1998, Stephanie Zvirin, review of Shizuko's Daughter, p. 1717; July, 2000, Michelle Kaske, review of Stone Field, True Arrow, p. 2008.
Bulletin of the Center for Children's Books, May, 1993, p. 291; January, 1996, p. 161.
English Journal, September, 1994, p. 87.
Horn Book, May, 1993, p. 291.
Kirkus Reviews, November 1, 1997, review of Polite Lies, p. 1628.
Library Journal, July, 2000, Shirley N. Quan, review of Stone Field, True Arrow, p. 141.
Los Angeles Times Book Review, April 9, 1995, p. 6.
New York Times Book Review, August 22, 1993, Liz Rosenberg, review of Shizuko's Daughter, p. 19. February 5, 1995, p. 13; November 12, 1995, Fran-cine Prose, review of One Bird, p. 50; March 8, 1998, p. 19; November 5, 2000, Jeff Waggoner, review of Stone Field, True Arrow.
Publishers Weekly, January 25, 1993, p. 87; November 7, 1994, p. 54; November 3, 1997, review of Polite Lies, p. 71; August 14, 2000, review of Stone Field, True Arrow, p. 329.
School Library Journal, September, 1997, Patricia Lothrop-Green, review of The Dream of Water, p. 129.
Voice of Youth Advocates, October, 1993, p. 217; February, 1996, p. 374; August, 1997, Hilary S. Crew, review of One Bird, pp. 173-176.
Wilson Library Bulletin, January, 1994, p. 117.
Твори
Інтерв'ю
Критика
- Архетип дому у творчості Кьоко Морі
- «Ввічлива брехня» Кьоко Морі: мова як опір
- «Вода й мари» Кьоко Морі: поетика заголовка
- «Донька Шідзуко» Кьоко Морі як его-роман
- Образ матері у творчості Кьоко Морі
- Особливості автобіографізму в творчості Кьоко Морі
- Феномен двомовності у творчості Кьоко Морі: лінгвостилістичний аспект