Кьоко Морі про письменство крізь глибоку травму: як відома мемуаристка пропрацьовує дитячі травми

Мелані Брукс

Через дві хвилини після нашої першої зустрічі вранці у вересні 2015 року Кьоко Морі, відома авторка художньої літератури та літератури нонфікшн, вправно тримала на голові свого бірманського кота Джексона (названого на честь співака Джексона Брауна, «тому що він коричневий (англ. brown)», — пояснює вона), показуючи, що може носити його як капелюх. Я одразу зрозуміла, що, незважаючи на вражаючу передісторію, ця мініатюрна жінка, одягнена в зручні джинси і темно-червону футболку в смужку з кишенею в горошок, чиє довге темне волосся ледь торкається плечей, не ставиться до себе надто серйозно.

Морі влаштувала мені коротку екскурсію своєю приголомшливою квартирою на третьому поверсі у статечному будинку з червоної цегли, розташованому серед старовинних помешкань XIX століття у вашинґтонському районі Клівленд-Парк, округ Колумбія. Затишна квартира здається ідеальною для життя і творчості письменниці: високі стелі, дизайнерські куточки й акуратні полички, казкова книжкова шафа від підлоги до стелі з пересувною драбиною, що займає всю задню стіну її вітальні. Мені не треба було докладати багато зусиль, щоб зрозуміти, що Морі — пристрасна шанувальниця котів, птахів і квітів. Дерев’яні вазони з різнокольоровими квітами прикрашають зовнішню частину високих вікон, які виходять у двір і над якими звисає годівничка для колібрі. На стінах розвішані різноманітні еклектичні твори мистецтва: акварельні картини, ескізи тушшю та гобелени, на яких зображені вищезгадані коти, птахи та квіти.

На відміну від свого екстравертного побратима, другий кіт Морі, Майлз, сіамський гладкошерстий блю-пойнт (названий на честь блюзового музиканта Майлза Дейвіса, «тому що він дещо сумний (англ. blue)»), при першій же моїй появі біжить ховатися у шафу. Згодом він звикає і починає копирсатися в моїй сумці, поки не знайде клаптик паперу, аби пожувати його. Пізніше обидва коти тішитимуть мене своїм арсеналом трюків: стрибатимуть через пластикові палиці, крізь обручі та лазитимуть по полицях за командою Морі. Її любов до цих котів і відданість їм безперечні. Посеред нашої розмови вона зізнається: «Все моє доросле життя супроводжувалося відчуттям неприязні до подорожей. Мені подобається залишатися на одному місці, розумієте?». Основною причиною цього, пояснює вона мені, стало небажання залишати своїх котів.

Парадоксально, але проблема переїздів лежить в основі письменницької творчості Морі, особливо у творах нонфікшн. Два її мемуари «Вода й мари», «Пряжа» та збірка есеїв «Ввічлива брехня» розповідають про події з її життя, яке проходить одночасно у двох дуже різних культурах, поки авторка намагається визначити свою приналежність до однієї з них.

Морі народилася в Кобе, Японії, у 1957 році. У 20 років вона самостійно переїхала до Сполучених Штатів, щоб стати письменницею, навчаючись у Рокфордському коледжі в штаті Іліной, де отримала ступінь бакалавра, а також магістра та доктора філософії з красного письменства в Університеті Вісконсина–Мілуокі. Більшу частину свого дорослого життя вона провела на Середньому Заході, неподалік Ґрин-Бей, пишучи та викладаючи в коледжі Святого Норберта, доки отримала престижне запрошення на посаду викладачки Бриґса-Коупленда в Гарвардському університеті на п’ять років і переїхала до Бостона. Пізніше вона оселилася у Вашинґтоні, округ Колумбія, де зараз обіймає посаду професорки на магістерській програмі з красних мистецтв Університету Джорджа Мейсона, а також викладає на частково дистанційній магістерській програмі з красних мистецтв в Університеті Леслі.

Історія, яка змусила Морі переїхати за 10 тисяч кілометрів від батьківщини, сягає корінням давньої пережитої травми. Коли Кьоко було 12 років, її рідна мати надягла собі на голову поліетиленовий пакет, від’єднала газовий шланг, піднесла його до рота і наклала на себе руки. Через два місяці її батько привів до їхнього будинку коханку, і наступні вісім років Морі була відрізана від сім’ї матері, зазнаючи фізичного та емоційного насильства з боку батька та мачухи. Її переїзд до Сполучених Штатів був, у всіх сенсах цього слова, втечею.

1990 року, під час академічної відпустки, Морі вперше повернулася до Японії після 13 років відсутності. Вона об’їздила всю країну, включно з рідним містом, і провела час з рідними, зокрема з тими, котрих батько забороняв їй бачити протягом багатьох років: тітками, дядьками, двоюрідними братами та сестрами, а також зі своєю 94-річною бабусею. «Я їхала від них з думкою, що напишу новий твір», — розповідає вона мені. Нещодавно вона закінчила свій перший роман «Донька Шідзуко» — історію дорослішання в Японії, яка багато в чому перегукується з її власною історією дорослішання, і вже уклала контракт з видавцем. «Те, що я тепер збиралась написати, мало стати майже приквелом до “Доньки Шідзуко” — про старших людей у родині».

Сім’я матері Морі зазнала серйозного потрясіння від подій наприкінці Другої світової війни. Вони втратили землю, засоби до існування, ціле місто було зруйноване бомбами. Морі народилася лише через 12 років після закінчення війни, і відбиток її наслідків закарбувався в дитячих історіях, які вона пам’ятає від своєї матері та бабусі. «Я хотіла написати про це, розумієте?» — говорить вона, підігнувши одну ногу під іншу, розслаблено вмощуючись у кріслі навпроти дивану, де я сиділа.

Чим більше вона говорить, тим більше я зауважую особливості мовлення Морі. Її слова все ще несуть сліди японського акценту, але її інтонація та діалект мають виразний середньозахідний характер. Вона постійно використовує питання «розумієте?», щоб підкреслити свої думки. «Але, оскільки я не мала цього досвіду, — продовжує вона, — я не могла навіть уявити, розумієте? Було б легше написати історичний роман про події п’ятисотлітньої давнини, ніж про подію, яка відбулася за кілька років до мого народження. Тож я не змогла цього зробити. Згодом я хотіла написати про це нонфікшн, але з тієї ж причини не вийшло, і я подумала: хто я така, щоб розповідати їхню історію?».

Морі довелося переосмислити свою мету: якщо не цю історію, яку вона хотіла розповісти, то що? «Я трохи змарнувала свою відпустку, пишучи невдалі тексти, але думаю, що мусила написати все це, щоб зрештою знайти правильну тему».

Їй потрібен був певний час, щоб усвідомити, що «правильна тема», правдива історія, велика історія — розповідь про повернення до Японії та усвідомлення того, що ця країна в жодному разі не може бути її домом — була їй відома від того моменту, як вона сіла в літак. «Я дійсно вважаю, що написання книжки, особливо першої її частини, дуже схоже на втечу, — пояснює вона. — Ти оминаєш реальну історію, бо одразу думаєш, що вона надто болюча і надто нудна. Я маю на увазі, що іноді я думаю: “Господи, я не хочу писати про це, тому що це занадто боляче”. Та більшу частину часу я думаю: “Боже, це надто нудно”». Вона відкидає голову назад і сміється. «Це смертельно небезпечна комбінація, коли ти вважаєш нудною найболючішу річ, яка трапилася у твоєму житті, розумієте? Хіба хтось захоче таке слухати?».

Питання про те, чи буде людям цікаво дізнатися цю історію, було пов’язане з питанням про те, як Морі збирається її написати. Хоча на той час вона вже написала кілька есеїв, у жанрі нонфікшн вона почувалася не зовсім вільно. «Я раніше не писала багато нонфікшн і точно не створювала книжкових текстів».

«То як ви стали письменницею?» — питаю в неї.

«Я завжди писала художню літературу, яка значною мірою спиралася на власний досвід, і я завжди мала звичку писати у своєму щоденнику. Коли я була у Японії, у мене був щоденник, в якому я писала, як у блокноті, а ще у мене було щось на кшталт календаря зустрічей, де я записувала, куди я ходила, і просто робила деякі коментарі. Тож у мене були дійсно хороші записи про те, що я робила кожного дня».

Однак, з письменницької точки зору, Морі потрібно було вигадати сюжет, який би скеровував оповідь від початку до кінця. «Я завжди вважала, що сюжет має випливати з характеру персонажів, незалежно від того, чи це художня література, чи нехудожня. Суть в тому, що людина щось усвідомлює, прагне чогось або мириться з чимось. Повинен бути конфлікт, розумієте?».

Подорож Морі до Японії була сповнена суперечностей: зустрічі з друзями та родичами, яких вона не бачила роками, одкровення про матір та батька, болісні спогади про життя до та після смерті матері, важка зустріч з батьком та мачухою. Однак їй все одно було складно розповісти про цей досвід якомога правдивіше. Вона все ще уникала подивитися правді в очі. Лише коли вона вирішила, що для написання мемуарів їй справді потрібно розповісти дві історії — описати свою подорож до Японії в 1990 році та історію свого минулого — процес написання розпочався наново. «Я нарешті побачила всю картину, тож відтепер писала з певною метою. Я йшла у правильному напрямку. Що б я не писала, навіть якщо багато чого могло змінитися, я не просто блукала в темряві в пошуку істини».

«Якими були ваші відчуття, коли ви почали писати про цю подорож і переосмислювати болісну історію, про яку дізнались під час мандрівки?»

«Тоді я відчула таке полегшення від усвідомлення, що мені не потрібно писати роман, який я не зможу закінчити, чи писати про людей, у яких я не зможу взяти інтерв’ю, бо вони живуть в Японії. Я тішилася, що в мене було все необхідне для написання роману, — все було в моєму щоденнику, в моїй пам’яті, речах, які в мене залишилися, — листи, що їх написали різні члени моєї сім’ї в минулому. Вони лежали у мене в коробці разом з фотографіями. Мені було так легко, адже не треба було більше нікуди йти, щоб назбирати матеріал».

Для Морі письменництво стало своєрідним перепочинком у той період життя, коли вона почувалася неспокійно і невпевнено. «Озираючись назад, я розумію, що все моє життя в Ґрин-Бей я ніколи не відчувала себе самою собою. Я була такою собі меншиною в усіх аспектах: як освічена жінка, американка японського походження або як єдина письменниця в коледжі. Я просто відчувала, що мене показують по телевізору як якесь дивне, особливе створіння».

У неї була письменницька студія в підвалі. «Коли я спускалася туди писати, — пояснює вона, — і там була лише я, текст і Доріан (її кіт, котрий прожив майже 18 років), який просто приходив і сідав поруч зі мною, я почувалася щасливою. Нарешті я змогла бути собою. Мені здається, я не дуже переймалася тим, що матеріал був важким. Просто жити було важко».

Те, що Морі мала досвід і бачила себе письменницею, також допомогло їй пройти через це випробування. «Я непокоїлася, що книжку ніхто не прочитає, втім мені й на думку не спадало, що я можу припинити роботу. Якщо вона не матиме успіху, то й читати книжку все одно ніхто не буде, тож нікому це не зашкодить?».

Я згадала, що більшість людей, про яких йдеться у мемуарах Морі, живуть у Японії і розмовляють японською, тож існувала велика ймовірність, що вони просто не прочитають історію письменниці. «Чи відчуваєте ви певну захищеність через це?» — запитую я її.

«Цілком, — відповідає вона. — Вони б не стали її читати, і я знала, що можу відмовитися від перекладу на японську мову». Морі додає: «Книжку так і не переклали». Жінка нахиляється, щоб підняти Джексона з підлоги, де він наполегливо треться об її ногу. Вона притискає його мордочку до свого обличчя, а потім саджає до себе на коліна. «Річ у тім, — говорить вона, розсіяно погладжуючи спину Джексона, — що всі ці люди мали всю владу, коли я була дитиною. А я тоді не мала жодної свободи. Тож що б я не розповіла про них у дорослому віці, це жодним чином не могло вплинути на їхню позицію. Я відчувала, що вони мені щось винні, розумієте? Я мовчала 20 років поспіль. Тепер настала моя черга говорити». Пригадуючи інших письменників, з якими я спілкувалася, відчуваю таке ж прагнення знайти власний голос, незважаючи на правила, які можуть заглушити його. «Ви думаєте, що ми всі повинні підняти бунт проти сімейних правил, коли пишемо ці історії?» — запитую я вголос.

«Коли ти пишеш про когось, ти береш ситуацію під свій контроль. Коли ти, як письменник, вирішуєш зробити це, то мусиш прийняти, що так воно і буде. — Морі сміється. — Я просто думаю, що кожен, хто одружується або зустрічається з письменником, повинен розуміти, що він підписується на це. Я б хотіла казати людям, з якими зустрічаюся: “Не хвилюйтеся, я ніколи нічого про вас не напишу”. Але це було б неправдою. Тож можете про це забути».

Морі вказує на мій примірник «Пряжі» — її найновіший мемуар, що лежить на журнальному столику. Ця розповідь — своєрідне сплетіння її власного життя з історією мистецтва прядіння на тлі непримітного розлучення та остаточного від’їзду з Вісконсину. «Писати про батьків — це дещо інше, ніж розповідати про колишнього чоловіка. Зануритися в історію їхнього шлюбу виявилося надзвичайно важко. Як я можу писати про когось, з ким провела так багато часу? Зрештою, тепер ми розлучені, тож як я можу передати все це шанобливо? У “Пряжі” я була набагато обережнішою, щоб не написати нічого такого, чого я ще не розповідала Чаку, та не образити чи здивувати ні його, ні когось іншого. Я б ніколи не розповіла про нього нічого такого, про що б не знали інші. У нас були хороші стосунки. Вони такими і є, хоч ми вже давно не бачилися. Ми завжди були на зв’язку». Вона зупинилась, її обличчя посерйознішало, очевидно, обдумуючи наступні слова: «Я думаю, справа в тому, що це людина, з якою я сама вирішила пов’язати своє життя, і я не можу піти від нього з думкою, що не поважала його достатньо, аби тепер зневажливо писати про нього».

Морі підкреслює, що не з усіма людьми в її житті діють подібні правила. «Я не просила батьків бути їхньою дитиною, тому писати про них було дещо іншим. Моя мати вирішила померти, і вона це зробила. Але мій вибір не залежав від рішення Чака».

І у «Воді й марах», і в «Пряжі» Морі розповідає про деякі жахливі моменти зі свого дитинства: повернення додому, де вона знаходить свою померлу матір, а потім самотність наодинці з її тілом, поки батько біжить за лікарем. Вона мовчки страждає від власного горя, поки батько руйнує весь її світ, приводячи в дім ненависну коханку-маніпуляторку. Морі щоночі педантично стежить за порядком, розставляючи стільці між дверима своєї спальні та ліжком, розкидаючи на підлозі книжки та тенісні м’ячі, щоб стримати батька і дати собі час на втечу, якщо він втілить у життя свої постійні погрози зарізати її ножем для м’яса. Вона також розповідає нам про болісні реалії примирення з більшістю цих переживань і намагається зрозуміти їхній вплив на нинішню себе. Я запитую її, наскільки важко їй було знайти слова для вираження своїх почуттів і думок.

«Я думаю, що мені було простіше лише тому, що я все одно постійно про це думала. Гадаю, коли читач читає щось подібне, він зустрічається з цим вперше. Але коли ти це пишеш, ти вже багато разів задумувався над цим. Тому іноді здається, ніби написане навіть трохи нудне. Тебе це не шокує, бо ти все це знаєш».

Морі прагматично ставиться до емоцій, які викликала ця історія. «Пишучи книжку, я зрозуміла, що ці події досі обурюють мене. Ніколи не думала, що вони викликатимуть саме такі почуття, — сміється вона. — Але я й не очікувала, що після написання мені стане легше, бо якби це було так, то письменники були б найбільш врівноваженими людьми у світі».

Для Морі «відчуття полегшення» пов’язане із задоволенням від завершення роботи над книжкою. «Я не почала ставитися краще до того, що сталося, але я відчувала себе ліпше завдяки книжці. Вона ніби ставала моєю винагородою».

Пошук правильної будови та форми для обох мемуарів був тривалою та усамітненою працею. Морі не з тих, хто ділиться чорновими версіями своїх текстів. І, як вона зізнається, вона не з тих, хто розповідає людям про незавершені справи. «Я думаю, це особисте, — пояснює вона, — І це особливість Середнього Заходу. Коли я приймаю важливі рішення, я зазвичай не розповідаю про них, доки не буду впевнена, що доведу справу до кінця. Тоді я можу розповісти кільком людям. Мені подобається розбиратися з цим самостійно, тож я повідомлю, коли завершу її». Сторінка стає для Морі простором довіри. «Поштовхом для написання стає усвідомлення, що я зможу поділитись своїми почуттями».

Морі пояснює: «Кінець настав тоді, коли я дописала і відправила рукопис. Тепер я могла говорити про текст, завершити його і шукати видавця. Це була величезна подія. Я почувалася чудово, бо нарешті це зробила. Відтепер я могла займатися чимось іншим». І хоча вона продовжила займатися «чимось іншим», інші її оповідання все ще містять частинки її минулого. Я розпитала її про це взаємопроникнення, на що отримала відповідь: «У житті є певні моменти, до яких ти завжди маєш повертатися — знаєте, місце, звідки бере початок вся твоя творчість. Смерть моєї мами, безумовно, була однією з таких подій для мене. Її рішення померти. А також, певною мірою, моє рішення дозволити цьому статися. Тобто я знала, що вона збиралася це зробити. Я знала, що не зможу її зупинити. І я хотіла, щоб вона знала, що я буду в порядку без неї. Для мене це стало визначальним моментом, коли я нарешті її відпустила».

Джексон зістрибує з колін Морі, щоб дізнатися, що Майлз робить з папером, який він поцупив з моєї сумки. «Я думаю, що в цьому нонфікшн схожий на художню літературу: є речі, які ти усвідомлюєш пізніше, і тоді ти додаєш їх. Знаєте, моменти, які ви не могли собі тоді пояснити». Вона вважає, коли це усвідомлюєш, світ стає більшим, відкриваючи ширші можливості.

«Чи змінило це ширше мислення ваше ставлення до історії, коли її нарешті надрукували?» — запитую.

З тим самим прагматизмом, що й раніше, Морі відповідає: «Я думаю, що стала більш впевненою у всьому, у всіх моїх словах, тому що вони вже були сказані. Це не означало, що я бачила речі чіткіше, але все, що я сказала, я не могла забрати назад. Це була офіційна версія. Офіційна версія і для мене теж».

Я розповіла Морі про свій особистий страх, що публікація моєї історії замкне мене в рамки, і я стану тією людиною на сторінці. «Ви коли-небудь хвилювалися, що люди вважатимуть ті “офіційні версії” єдиними версіями того, ким ви є?».

«Я не дуже переймаюся цим. Навіть якщо це нещодавно видана книжка, я думаю, що кожен, хто її читає, повинен розуміти, що найголовніша річ у письменництві — це те, що персонаж у книжці — зовсім не той, ким ти є насправді. Навіть зараз. Це ніби частина тебе, підсилена в декілька разів».

Вона розповіла мені про те, як її перший роман «Донька Шідзуко», що був відзначений «Нью-Йорк Таймс», спочатку був перекладений німецькою, а потім корейською мовами ще до того, як він був перекладений японською. «Для мене це метафора того, як це — бути прочитаною. Навіть коли хтось читає книжку мовою, якою ти її написала, може здаватися, що це переклад, адже ти не можеш стояти і дивитися через плече, щоб переконатися, що читач зрозумів саме те, що ти мала на увазі, без жодних перекручувань. Варто відмовитися від думки, що ти можеш все контролювати».

Морі застерігає, що оцінка реакції читачів може бути надто складним завданням. «Я думаю, що повністю знизила свої очікування щодо того, як люди будуть читати мій твір, коли я його опублікую». Вона також вибірково реагує на те, що читачі говорять про її письменство. «Я читаю рецензії незалежно від того, хороші вони чи погані. І мені дуже важливо, що думають мої друзі. Але всі мої близькі друзі — письменники, тому те, що вони думають про книжки, відрізняється від того, що про них думає хтось, хто не є письменником».

Вона одразу ж уточнює: «Для мене завжди велика честь, що люди діляться зі мною своїми особистими історіями про те, як їм теж довелося пережити смерть або самогубство батьків, але потім я відчуваю, що мені також потрібно відійти подалі від цього. Я рада, що люди читають книжки і вважають їх корисними, і я точно не написала б нічого такого, що могло би завдати шкоди».

Джексон приєднався до Майлза, шукаючи папір у моїй сумці. Морі нахиляється, щоб легенько відштовхнути їх. Повернувшись до мене, вона говорить: «Думаю, “не нашкодь” — це і є моя філософія письма. Я сподіваюся, що все, що я пишу, робить внесок у позитивну енергію у Всесвіті, але пишу я, бо мені подобається це робити. Мені подобається сідати за письмовий стіл і наводити лад у своїх думках. А іноді я навіть не отримую від цього задоволення. Але я відчуваю, що змушена сидіти за столом і переставляти все місцями, поки мені не сподобається загальна картина. Це важливо для мене. Я сподіваюся, що буду писати речі, які стануть корисними для людей, але в певному сенсі я щасливіша, коли люди вважають мій стиль красивим, ніж коли вони називають зміст моїх творів корисним». Вона робить паузу. «Я б почувалася справді жахливо, якби хтось подумав, що я погано пишу. Це розбило б мені серце. Я хочу, щоб у результаті вийшло щось гарне, на що я зможу подивитися і сказати: “Я це зробила”».

Незважаючи на заслужений успіх, якого вона досягла у своїй письменницькій кар’єрі, на її рахунку сім книжок та численні есеї, а також незліченну кількість спроб написати щось нове, Морі досі визнає, що «зробити» — це справді найважча частина творчості. «Я продовжую дивуватися щоразу, коли сідаю за роботу, як багато треба написати і переробити, щоб вийшла книжка. І щоразу мені доводиться про це забувати. Кожного разу, коли я починаю нову книжку, я не можу довго зациклюватися на тому, скільки з того, що я пишу, увійде чи не увійде до неї, коли я її закінчу. Вміти забувати — це чудово».

Я знову вказую на свої примірники «Води й мар» та «Пряжі» і запитую: «Ви коли-небудь дивилися на ці історії і запитували себе: “Чи правильно я все зробила?”». Ставлячи це запитання, я відповідаю на власну невпевненість та страх, що незалежно від того, наскільки сильно я намагатимуся розповісти про свій досвід, пов’язаний із хворобою та смертю батька, я ніколи не зможу написати про це так добре, як, на мою думку, це варто зробити.

«Коли це питання було поставлене, думаю, тоді я вже розуміла, що частина, яку я повинна була зробити правильно, насправді стосувалася не когось іншого, а тільки мене, — відповідає Морі. — Я б ніколи не дізналась, якою була історія моєї матері чи реакція моїх родичів на неї, чи навіть мого батька. Мені потрібно було правильно написати про власні зусилля розібратися у всьому цьому. Як тільки я це зрозуміла, мені стало важливо зробити все, що в моїх силах».

Здається, Морі розуміє, що це моє останнє запитання більше стосується мене, ніж її, бо вона переходить на лагідний тон, яким, припускаю, спілкується зі своїми студентами-письменниками, котрі намагаються викласти свій досвід на папері. «Події вже відбулися, — говорить вона. — Що б ви з цим не робили — це ваш досвід. І якщо ці погані речі, які сталися у вашій родині, дадуть вам змогу написати книжку, яка стане новим етапом у вашому житті, я не думаю, що це має викликати почуття провини чи сорому, тому що ці події вже сталися. Поки вони відбувалися, ви реагували так, як реагували, з найкращими намірами, можливо, не завжди вчиняючи правильно. І коли ви напишете книжку, вона буде продовженням цього. Ви матимете найкращі наміри і не завжди робитимете правильні вчинки з точки зору майстерності чи з точки зору розповіді, або навіть з точки зору публікації. Але ви зробите все, що у ваших силах, а що ще ви можете зробити?».

Пізніше того ж вечора я прокручую цей уривок інтерв’ю, коли лечу додому з Вашинґтона, розслабившись у кріслі біля вікна, вдягаю навушники та перевіряю якість запису. Збираюся прослухати все інтерв’ю протягом наступних днів, тому прокручую лише останні кілька хвилин. Я дивлюся, як вогники столиці нашої країни зникають у ночі під хмарами, і дозволяю голосу Морі заспокоїти мої думки. «Ви зробите все, що в ваших силах, а що ще ви можете зробити?». Я відкидаю голову на спинку крісла і заплющую очі. Крім темряви за вікном, я більше нічого не бачу.

Авторка: Мелані Брукс, письменниця, викладачка і мати двох дітей, що мешкає з ними, чоловіком та жовтим лабрадором у місті Нашуа, штат Нью-Гемпшир. Здобула ступінь магістра красних мистецтв за спеціальністю «творчий нонфікшн» в Університеті Південного Мену. Викладає письменницьку майстерність у Північно-Східному університеті в Бостоні та в Коледжі Меримак в Андовері, штат Масачусетс. Також читає курс креативного письма в громадському коледжі Нешуа в Нью-Гемпширі.

Уривок з книжки «Пишучи важкі історії. Відомі мемуаристи, які творили мистецтво з травми» Мелані Брукс (Beacon Press, 2017).

Переклали Ірина Тесленко, Олена Полько та Дар’я Сімутіна.