Кьоко Морі. Повтори

Галерея Філіпса (музей мистецтв у Вашингтоні) у 2013 році зорганізувала виставку під назвою «Повтори». На огляд громадськості експозиція пропонувала 35 робіт, що поєднували 14 сюжетів, які створив Вінсент Ван Гог. Серед них майоріли численні полотна із зображенням його спальні в Арлі й поштар Жозеф Рулен — хоча сім'ї листоноші також належали зацікавлені погляди відвідувачів. І пейзажі. Осінні пейзажі у жовтавих вихорах світла. Теодорус Ван Гог — молодший брат митця — дізнався секрет цих «повторів» безпосередньо від Вінсента. Взявшись до опрацювання окремого задуму, доводилося створювати декілька подібностей, аж поки єдність з сюжетом полотна не постане з глибин.

Тож ось вони — двійко пейзажів, написані восени 1889 року, коли божевільня поблизу села Сен-Ремі-де-Прованс стала домом для всесвітньо відомого майстра живопису. Два ідентичні пейзажі (на перший погляд). Тоді Ван Гогу дозволяли гуляти, щоправда, під наглядом санітарів; але це не стало на заваді народженню першого з них — сюжету, що наразі належить Клівлендському музею мистецтв. «Великі платани» — таке її ймення. Картина демонструє шеренгу масивних дерев. Ген листя вже пожовкло, а стовбури сіріють з полотна. Поруч кореневища платана хтось наскладав кругляччя, а вздовж узбіччя лежать собі потужні гранітні брили, що їх закладають у багнюку робітники, працюючи над брукованим шляхом. На периферії — жіночі образи, дві постаті, зодягнені в чорне, що линуть повз будинок, який майорить зеленими дверима й віконницями. Й у лівому кутку, як орієнтир, видніється ліхтар — того самого зеленого кольору.

Великі платани

«Шляховики» — інший сюжет, що також належить колекції галереї Філіпса, — на рівні композиції не має особливих відмінностей, однак кольорова гама там світліша, барви — більш чисті, а фарбу митець нашаровував з дещо вищою рівномірністю. Зокрема, перед оком постають тонкі лінії, котрі покликані підкреслити тривимірність купи з кругляку поруч з коренів — однак тепер можна побачити, що камені поруч дерева не сферичні, а прямокутні. Тепер зрозуміло, що поруч платана лежать не каменюки, що їх викопали з-під землі, а стара бруківка, котру робітники наразі намагаються замінити новітньою. Клівлендську версію Ван Гог зобразив на полотні з тонкої бавовни, а техніка передбачала швидкі й невимушені рухи пензлем; коли ж ітерація, що зберігається в колекції галереї Філіпса потребувала більше митецьких приготувань, а олійні барви Вінсент вимащував більш ретельно. З огляду на листування з Тео та окремі деталі, що їх людське око спроможне розрізнити, можна зробити висновок: Ван Гог працював над «Великими платанами» вдень, під наглядом санітарів, а ось «Шляховики» народжувались посеред ночі, коли Вінсент вже перебував у стінах психлікарні.

Шляховики

Не помітно жодних ознак калькування або ж поділу оригіналу на сітку — загалом, унаочнених рис тогочасних методик для точного копіювання на полотні знайти не вдається. Втім, обидві композиції, що мають ледь не один і той самий розмір, здаються тотожними — аж поки не звертати увагу на лівий кут з двома жінками, котрі прямують до ліхтаря, що розташований поміж нижнім вікном і дверима будинку. На прогулянках у божевільні митець змалював один бік ліхтарного стовпа таким способом, що той ледь не зливається з віконницею. А у нічній праці той зображений виразно — у проміжку між дверима та нижнім вікном. Це незначне коригування Ван Гог зробив не за рахунок переміщення ліхтаря, а за рахунок зменшення розмірів дверей і вікна. Крім того, перша версія демонструє, що верхнє вікно знаходиться над ліхтарем, а його віконниці зачинені. У модифікованій же композиції ліхтар розташований поруч з верхнім вікном, а віконниці прочинено. Тут можна побачити шість шибок, котрі зафарбовані чорним кольором: зрештою, це ж день, надворі яскраве світло, тож зазирнути всередину можливим не видається.
Якби на стіні експозиції не було пояснень, ці деталі я, з усією вірогідністю, могла б і не роздивитися. Однак, щойно осягаєш їх наявність, ті аспекти перетворюються на провідні акценти картини-близнюка: вуличний ліхтар, що не дарує світла, й прочинені віконниці — що парадоксально приховують інтер'єр від сторонніх очей. Жовтаве світло на деревах видається більш нагальним елементом, коли на периферії спостерігаєш вищезазначену особливість композиції. Реорганізація деталей Ван Гогом змусила мене пригадати ті зміни, до яких вдаються письменники у власних есеях та мемуарах. Кожен з тих прийомів, що трансформує трьох колишніх однокласників на узбіччях наших історій в одну-єдину дівчину, котра сидить позаду на уроці математики; десять днів, що раптово дарують розмай подій одній-єдиній добі — усе це видозмінений хід майстра живопису, що покликаний увиразнити ліхтар на фоні утисків стосовно вікон і дверей. Одкровення приходять до нас через місяці, а можуть завітати й роки потому, але ми насичуємо оповідь тими істинами, що їх вдалося осягнути. Прочиняємо віконниці навпроти ліхтаря, що жевріти не планував. Кличемо до шибок промені: ті помаранчеві промені, що оповили дерева обабіч дороги, але достеменно завітають і до будинку — вартує лиш зачекати.

Але провідні складники пейзажу не є предметом трансформативних узгоджень. Ліхтарю слід лишитись на своєму законному місці. Й Вінсент не менш прискіпливо ставився до змалювання стилю архітектури, приземкуватих обрисів потужних платанів (що скидаються мені на поважного віку борців), кута нахилу дороги, неквапливих жіночок у темному вбранні, шляховиків у робах, та їх пластичности. У «повторі» наявне унікальне уточнення — коли композиція з прогулянки у компанії санітарів демонструє кругляки поруч коріння платанів, нічна ітерація сюжету пояснює, що там лежить не що інше, як уламки бруківки. Зрештою, розмай деталей, що ними довкілля огортає єство, залишається суб'єктивним відбитком. Але скоригований «повтор» здатен запропонувати у перспективі й більше «правди», й хто зна, можливо, навіть більше «автентичности».

На лоні природи єство Ван Гога нестримно увивали емоції. «За межами приміщень, під подихом вітру, з людською допитливості навколо, ти є творець і ти вивершиш власне полотно, попри все на світі», — писав митець братові. «Коли згодом повертаєшся до роботи над етюдом і впорядковуєш рухи пензля відповідно до сутності об'єктів, то, ясна річ, полотно демонструє більше гармонії та й вигляд його стає більш прийнятним — коли до сутності картини додано фрагменти твого спокою та втіхи». Живопис на лоні природи Вінсент називав «етюдами з натури» (étude d'après nature — франц.). А ось метаморфози композиція переживала вже посеред рукотворних стін, де художник знаходив усамітнення, а можливо, й внутрішній баланс, і перетворював етюди на виважені «повтори».

«Великі платани» я неодноразово споглядала в Клівленді. Те місто я частенько відвідувала в 1990-х роках. Нині я живу за дві станції метро від галереї Філіпса, де лишились «Шляховики». Обидва полотна, а також інші картини з циклу «Повтори», тішили око поціновувачів мистецтва на численних виставках по всій країні та за її межами. Я відвідувала десятки міст за своє життя, й у багатьох довелося пожити, однак за слушної нагоди не гаяла можливості окинути оком «Шляховиків», «Великі платани», спальню в Арлі та портрет немовляти того листоноші — з обличчям старигана й перснем на його мізинці. Можливо, окремі роботи Ван Гога, або ж їхні відповідні «повтори» мені довелося зустріти ще в дитинстві, на виставках імпресіоністів у Кіото. Пригадую матір з її сукнями у палітрі Моне. Вона навчила мене споглядати полотна, вдивлятися в кривулясте й пласке пензлярство, кут нахилу освітлення, розрізняти розмай синіх, зелених і жовтих ліній, з яких постає перед очима сіра фактура кори, й нарешті віддалятися, аби збагнути загал композиції. Минуло п'ятдесят років, а я й досі стою на тій місцині, де в дитинстві з матір'ю — за вісім чи дев'ять дюймів від полотна, — й споглядаю барвистости.

Я обрала ремесло письменниці, оскільки споглядати окремости врізнобіч мені дійсно до душі — я полюбляю занурюватися у розмисли щодо їхнього єства й особливостей мого сприйняття. Впорядковувати власні думки шляхом метаморфози й переглядів-повторів. Мені як мед пити — цілісінький день присвятити аналізу слів та речень, в пошуках належних на мій смак, конструкцій. Окремі етюди мого життя — походи до музею з матір'ю у другому класі, наприклад, — виринають серед плину думок у розмаїтті обставин. Я пишу, я створюю заради насолоди перегляду сенсу, заради транспозицій між спонтанністю та стилізацією. Однак наразі, після президентських перегонів 2016 року, мені несила згадати те двійко ідентичностей, якщо не думати про «повтори» як про дві паралельні реальности. Вихори сонячного світла, жовтавий помаранч на кронах дерев — уособлення полотен Ван Гога. І я, що підіймаюсь пагорбом до початкової школи власного району, аби віддати голос за Гілларі Клінтон. Я воліла б переписати композицію, повернути час назад й окреслити результат інакше.

Слід було не просто піднятися пагорбом. Не просто віддати власний голос. Хоч я живу у Вашингтоні і вчителюю в Північній Вірджинії, політичної активности я не демонструвала. Тепер, по закінченню президентських перегонів, я розумію, що брати участь у маршах, донатити, спілкуватися з друзями, що спустошені тією ж мірою, й усамітнюватися у власній квартирі — недостатньо, щоб потамувати свідомість. Після виборів, на наступний день я отримала повідомлення від колишнього. «Сподіваюся, ти ще напишеш про пекуче сьогодення. Твій погляд надихне багатьох. Колапс психіки та емоційного плану — аж ніяк не найліпший стан для суспільства. Він провокує всеохоплюючу апатію — феномен, появи якого ми не можемо допустити. Ти достеменно знаєш, що сказати людині, аби надихнути, подарувати надію та сили протистояти лиху». На жаль, з усієї палітри я обрала наїжачитись і дистанціюватися. Цього разу фраза «облиш мене» жевріла у свідомости значно яскравіше, ніж за попередніх його освічень, які не могли знайти плодючого ґрунту кохання, адже у моєму нутрі воно згасло. Принаймні у вищезазначених обставинах марної романтичности я відчувала певні відблиски провини. Але після повідомлення мені марились докори. Видавалося, що минулий обранець аж ніяк не спромігся осягнути, хто я, за всі ті п'ятнадцять років єднання, що нещодавно добігли кінця. Перед моїми очима постала примарність пастки-омани: бажання іншої людини переконати мене у наявності ефемерних якостей-перлин характеру.
Не займалась я ані створенням рецензій, ні написанням політичної аналітики, й громадсько-свідомих есеїв з-під мого пера світ також не побачив. Я письменниця, котра розмірковує про дві картини з 19-го століття, що збуджують розмисли про природу діяльности мемуаристів, чи то есеїстів.

Мені до смаку гратися з перспективою вікон, совати їхнє розташування у координатах площини й шукати одкровень: яка з позицій слугуватиме за приємнощі ліпше, ніж інша? З яких причин? Я не можу сформулювати опис власних почуттів чи думок, аж поки не минуть кілька років і шляхом окремих переглядів ситуації я не дійду висновку. Нагальна подія, можливо, врешті-решт опиниться на сторінках мого твору у 2026 році, та згодом зазнає перегляду-метаморфози у 2036 році, якщо я, звісно, доживу.

Як мені писати есеї, що спроможні вплинити на помисли люду? Де добрати слів, аби вплинути на дії громади? Хіба намагання не марні? Ті вибори слугували найбільшою суспільною турбулентністю останніх років. Я більше не маю змоги оминати політичні протести, громадські збори чи локальні ініціативи, що ставлять на меті повпливати на результат наступних виборів, послуговуючись колишніми недолугими виправданнями на кшталт «не люблю натовп», «страшенно не подобається розмовляти з незнайомими людьми», «я заблукаю у незнайомому районі». Отже, частку власних годин, які я сподівалася присвятити ремеслу письменниці, схоже, доведеться приділити волонтерству, аби спробувати захистити аспекти буття (людей та й природи загалом), що вже встигли наразитися на серйозну небезпеку. Проте вищезазначені метаморфози не повпливають на моє письменництво безпосередньо — за винятком додаткових пунктів у планах часоподілу.

Моє письменництво ніколи не слугувало дзеркалом нагальності, але фокусувалося на аспекті самобутності тієї праці. Слова на сторінках, дослідження тем та читацький вимір. Вимір, що дозволяє переглянути виклад думок у вербальних позначеннях й додати розмаю барв словесности на полотно тих сторінок. Аби сприйняти мистецтво вивертів, що ними майорить кожен окремий твір, я потребую тиші. Тиші, що межує з пасивністю у такій мірі, що, можливо, слугує нею безпосередньо. Моє життєвісне «я» і «я», що є письменницьким, нагадують радше протилежности. Антитезу, а не допельгангерів. Не «повтори». Наразі, коли політичні турбулентности увірвалися у моє життя та єство, їхній відбиток, достеменно, можна буде розглядати й у моєму доробку. Адже письменництво — предмет змін. Так було завжди й завжди так буде. Однак спрямувати життєвісности у письменницьку площину, щонайменше для мене, — це тривалий процес, який не надто придатний для оглядів нагальностей, політичного аналізу чи есеїстики у вимірі громадського активізму.

Мені лиш залишається сподіватися, що, зрештою, мистецька форма святилища важить не менше, ніж інші. За три дні після виборів галерея Філіпса пише мені листа на електронну пошту. «Любе товариство, ми воліли б нагадати вам, що це ВАШ мистецький простір, тож ми запрошуємо вас до розмислів у стінах наших експозицій. Ви можете взяти з собою ще п’ятьох гостей цими вихідними. Досліджуйте, осягайте, дискутуйте або, врешті-решт, просто насолодіться хвилькою медитативностей».

Коли ми опиняємось перед полотном, яке осягали роками, ми зустрічаємось не лише з минулими ітераціями власного єства, й не виключно з тими, хто вчив нас споглядати мистецтво. Ми зустрічаємося з особою творця тих сюжетів. Серед виміру, де колись стояв, власне, художник, працював і переглядав власне бачення. Хто знає, можливо й той вимір тиші, у прихистку якого письменництво усамітнюється задля створення й метаморфоз, також опосередковано належить особистості, котра завітає згодом, аби «досліджувати, осягати, спілкуватися [з] нами або просто дістати насолоду». А колишній мав рацію. Сьогодення — то вимір, де ніхто вже не може дозволити собі відчуженість чи то апатію. Та справа в тому, що те крихітне святилище, що його я бороню у єстві — єдине цілюще джерело сил та надії, що дозволяє іншій частині мене рішуче взаємодіяти з матеріальним світом.

З англійської переклав Володимир Клапа

Біографія

Твори

Інтерв'ю