Кьоко Морі. Натреновуючись (з) котами

На сімдесяти дев'яти полотнах з виставки Національної галереї «Вермеєр і віртуози жанрового живопису», яку я відвідала у грудні 2017 року, присутній лише один кіт. У сюжеті «Лютниста» — роботи за авторством Хендріка Сорга — під столиком, підібгавши задні лапи, причаївся жовтогарячий смугастик. Його очі заплющені, однак голову кіт тримає вертикально. Неподалік стола володар лютні співає пісні поруч свого собаки (одного з чотирнадцяти песиків з-посеред полотен), що сидить біля ніг музики. Та молодиця — володарка кота-смугастика, котрій адресовано серенаду, — байдуже позирає у вікно, навіть не посмакувавши вином з келиха. Над її чолом на стіні можна роздивитися картину в картині — сюжет з оповідання про Пірама та Фісбу, де коханню на заваді стала левиця і трагічна випадковість. Тож у бідолашного лютниста не залишилося жодного шансу. Адже для закоханих сердець собака символізує прихильність, а кішка — невдачу.

В інших флігелях Національної галереї (та й у тисячах музеїв планети) коти споконвіку чатували на птахів і мишей, цупили їжу зі столів, нишпорили у смітті чи просто спали, коли Бог виганяв Адама і Єву з Едемського саду; дрімали, поки архангел Гавриїл спускався з небес до Марії, а Юда готував змову проти власного вчителя. Христос воскрес і явив себе учням-апостолам у заїзді; родини після недільних літургій збиралися на обід, аби вшанувати вірянські традиції — а коти продовжували куняти. Вони залишалися осторонь: незалежні та незбагненні, байдужі до людського та божественного.

Щойно я повернулась з Національної галереї до своєї квартири у північно-західному секторі Вашингтона й відчинила двері, сіамець Майлз вже застрибнув на ослінчик у передпокої. Я увійшла, і той підняв свою струнку передню лапу з шерстю кольору благородної сірої блакиті, а потім торкнувся моєї руки. Джексон — бірманський короткошерстий — зістрибнув на долівку поруч моїх ніг, розпластався й випростав лапи — передні, й задні. Тушка вагою в десять фунтів, схожа на темну шоколадку. Я опустилася навколішки та взялася його куйовдити, крутити велетенського рулетика, що розтягнувся, лежачи на боці. Паркетна підлога підходить для тих викрутасів якнайкраще. Спершу він крутонеться п'ять-шість разів — і лише згодом мляво підведеться, аби підняти лапку для вітання. Майлз спостерігав за мною з позиції, що зайняв на ослінчику, налаштувавшись вчергове підняти лапу, й дати «п'ять». Я підвелася, щоб взяти клікер і котячі смаколики, які зберігаються на поличці поруч із вхідними дверима. У нашій скромній квартирці мої домашні улюбленці щодня піддають деконструкції усталений міф про самозакоханих і неконтрольовано-непоступливих хвостатих.

Натреновуючись (з) котами

Про клікер-дресуру я вперше дізналася на виставці котів. Десятки пухнастиків виступали перед глядачами — демонстрували стрибки крізь обруч, підіймалися на задні лапи і просто виконували команду «сидіти» чи простягали лапку на вимогу. І кожен чотирилапий виглядав напрочуд впевнено. Мені доводилося бачити собак, що бігали за палицею в парках і ловили фрізбі; ярмарки Середнього Заходу пропонували відвідувачам подивитися на перегони свиней або ж на лам, що на чолі з дресирувальниками долали смуги перешкод. Однак, порівняно з котами усі ці тварини просто бліднуть — адже лише котячі спроможні демонструвати такий рівень самоконтролю під час виконання команд.

Перед очима постали Майлз і Джексон, котрі вистрибують на окремий подіум-платформу, де в низці елегантних поз приковують до себе захоплені погляди наших гостей. Навіть окремі з моїх зятятих друзів-котолюбів не вірили, що котів можна натренувати власноруч. Разом з Майлзом та Джексоном ми спромоглися б їх приголомшити, — подумала я, — і в такий спосіб похитнути цей хибний стереотип. На виставці дресирувальники пригощали вихованців сушеною курячою печінкою, а в ролі стимулу для команди користалися пластиковим пристроєм розміром з великий палець, що створював різке клацання при натисканні клавіші. Вони запевняли мене: будь-хто з нас спроможен навчити власного кота різноманітним трюкам. Коли я повернулася додому, то негайно замовила рекомендовані книги. Обидва пухнастики вмостилися на комп'ютерному столі; тим часом я копирсалася в мережі.

Тренування з клікером — форма оперантного (або ж інструментального) обумовлення, що спирається на позитивне підкріплення. Методику вперше розробили у 1940-х роках два студенти Берреса Фредеріка Скіннера. Спочатку їм вдалося навчити голубів штовхати м'ячі дзьобом, а потім вони запропонували використовувати цю методику для дресирування й інших тварин. Однак популярність вона здобула лише в 1990-х роках, коли Карен Прайор, американська біологиня і зоопсихологиня, взялася влаштовувати семінари для собаківників. Зараз клікери використовують у дресурі коней, котів, птахів і кроликів, а також собак. Звісно, витоки цієї практики лежать у модифікації поведінки, проте сучасна концепція фокусується насамперед на тренуваннях та розмаїтті активности, що є особливо актуальним саме для кімнатних улюбленців, чиє життя часто досить малорухливе й одноманітне. Я прочитала три книги, й усі автори стверджували, що дресура — це дійсно весело і навіть більше: це вправа, що зміцнює зв'язок чуттєвости між вами та вашим улюбленцем.

Насамперед слід переконати власну тваринку, що різкий звук клацання від пластикового пристрою, який можна тримати в руках або носити на шиї на мотузочці (такі клікери доступні в яскраво-кислотних кольорах — червоному, зеленому та жовтому), означатиме, що вихованець отримає ласощі. Щойно улюбленець засвоїть базову концепцію, можна навчити його виконувати певну дію — скажімо, підняти лапу для рукостискання, — тварина чекатиме, що ви клацнете клікером і почастуєте її. Завдяки звуковому сигналу ви отримуєте можливість відзначити ту реакцію, що підлягає підкріпленню, значно більш виразно, ніж простим частуванням вашого домашнього улюбленця у разі успішного виконання команди. З ласощів я обрала сушені креветки, однак згодом замінила їх на «Party Mix» від Friskies, оскільки крихітні оченята та щупальця тих створінь викликали у мене дискомфортні почуття. (Я вегетаріанка, але ж не сподівалася на те, що мої коти також оберуть рослинну дієту). Майлзу було три роки, а Джексону — два з половиною, коли того літа я взялася їх дресирувати. Це було шість років тому. Однак, вік котів не має значення — їх можна навчати будь-коли.

У кожній із книг були наведені різні поради, тож я підготувала власні покрокові інструкції, роздрукувала їх на великих аркушах паперу, закріпила на стінах для зручності та взялася працювати з кожним котиком окремо. Щоб зрозуміти базову концепцію «клацнуть і пригостять», кожному пухнастику знадобилося менше хвилини. Сушені креветки викликали у моїх улюбленців неабиякий інтерес, однак і без вишуканих ласощів коти здатні ототожнити звуковий сигнал та перспективу частування. Не здатна назвати жодного кота, котрий би не кинувся до миски, коли хтось (хай навіть незнайомець) шурхотить пакетом сухого корму чи відкриває бляшанку.

Також серед котячих інстинктів — торкатися носом до різних об'єктів. Аби навчити їх першій команді «торкни», я тримала олівець перед самісіньким їхнім носом, аби вони не могли схибити; я тиснула на клавішу клікера й частувала улюбленців, щойно вони торкалися до олівця. На те, щоб осягнути механіку цього дійства, котам також знадобилася лишень хвилина. Ще до завершення першої тренувальної сесії кожен з пухнастиків повсюдно слідував за олівцем і прагнув торкнутися його носом. Відтепер олівець перетворився на інструмент, за допомогою якого я могла водити котів квартирою, навчати їх різним рухам і позиціям. Наступний епізод дресури — «сидіти» — спонукав мене тримати олівця дещо вище за котячі голови. Природно, пухнастики дивилися вгору — що й стимулювало їх сісти. Тільки-но їхні дупці торкнулися підлоги, я бралася до клацання й частування. За один урок я навчила кожного з котів сидіти, а впродовж іншого вони пройшли вишкіл команди «до мене». Вказівки для напрямку я давала олівцем, проте згодом вистачало й пальця.

Особливих сумнівів не виникало — Майлз і Джексон засвоять вправи швидко, якщо буду ретельно дотримуватися інструкцій: знай собі — дай команду, клацни та почастуй — бездоганна послідовність. Одначе, їхнє блискавичне сприйняття базису дресури лишило мене у захваті. Авжеж, я усвідомлювала, що мої вихованці намагались осягнути мене й сенс моїх дій значно раніше, ніж у нашій спільній повсякденности закріпився клікер. Майлз і Джексон ще кошенятами навчились ідентифікувати звуки моїх кроків і особливості моєї діяльности; котики були спроможні спрогнозувати, коли я повернусь додому, розуміли, що у конкретний момент я готуюсь до сну чи очікую на візит прибиральниці, котра приходила двічі на місяць. Тож відповідно до ситуації, пухнастики чатували на мене перед дверима, застрибували на ліжко чи ховалися під нього за потреби. Нині ж, тільки-но вони бачили клікер, хвостаті негайно опинялися поруч — заряджені й готові до дій. Я із задоволенням стежила за їхніми здобутками. Своєю чергою, вони вподобали процес частувань. І кожен з нас трьох радо очікував нового дня й нового тренування. Тоді я й збагнула, навіщо люди відвідують уроки свінг-танцю та долучаються до клубів гри в бридж, й неодмінно з половинкою чи друзями: адже опановувати нове гобі значно цікавіше в товаристві близьких.

Наступні, складніші, виверти, що ми їх вивчали з пухнастиками, ґрунтувалися навколо азів, що вже були засвоєні. Однак незабаром у кожного з котів сформувався й особистий репертуар. Мені вдалося навчити Джексона здійматися на задні лапи, неначе ведмідь. Для цього я утримувала олівець високо над його головою. Однак він першим утнув цього вихиляса, що й стимулювало мене до роботи. Майлз звик користатися своєю передньою лапою, немов рукою, тож я навчила його давати «п’ять». Запорука успіху — почати з того, що вдається улюбленцеві без надмірних зусиль, і не тиснути на нього, якщо він не розуміє, що саме вимагають зробити. Коли я вчила Джексона «рукостисканню», я переплутала, де ж його права лапа-рука. Тож у результаті він вітався лівою замість правиці. Тому я подумала, що котяче рукостискання не має бути тотожним людській традиції. Не грати в перфекціоніста — ось що дійсно важило. Адже намагатися перевчити кота, аби він підіймав саме праву лапу, — для нас обох це були б зайві складнощі, й безпідставний клопіт.

Натреновуючись (з) котами

Аби навчити їх стрибати (трюк «поні»), спершу довелося покласти на підлогу дрючок. Наступний крок — я спонукала їх рухатися поверх палиці за допомогою олівця. Кожного разу, коли коти проходили над палицею, я користалася клікером і частувала хвостатих. Згодом коти стабільно походжали над палицею, тож щоразу я підіймала її дещо вище. Зрештою їм довелося стрибнути. Невдовзі все, що лишалося зробити, — потримати палицю в повітрі. Я взялася підбирати обруч для наступного кроку. Коли вдалося знайти необхідний варіант — фактично я придбала дитячий гулагуп — Майлз і Джексон вже майстерно опанували «поні-стрибунця». Для «дельфіна» — трюку з обручем — знадобилися лиш незначні модифікації вишколу. Тоді я вже осягнула, що коли тренувати котиків разом, вони матимуть змогу вчитися й один в одного. Майлз першим опанував і «підстриб», і «дельфіна», коли Джексон переймав його приклад. Як і належить справжньому сіамцю, Майлз вирізнявся неабиякою жвавістю та пильністю. Він голосно нявкав, стукався головою мені об руки та ноги і цілісінький день чіплявся до мене — мацав лапкою обличчя, аби привернути до себе увагу. Джексон своєю чергою незмінно дрімав. Тож я не надто здивувалася, що з них двох саме Майлз схоплював все на льоту.

Мені вдалося навчити Майлза стрибати крізь обруч з краєчку стола і граційно приземлятися на долівку. Його довге ніжно-бліде, як синьо-сірий оксамит, тіло і скуласта мордочка надавали сіамцю надзвичайно аеродинамічної подоби. Апгрейд «дельфіна» — найбільш видовищний трюк у репертуарі котячого тандему. Джексон, правда, не надто ефектний у ролі стрибуна (пухкі лаписька заважають), однак він має свої родзинки. Щоб дістати китицю пір'я, бірманець вистрибує догори, застосувавши всі чотири лапи та перекрутившись у повітрі. Завдяки своїй потужній статурі та центру ваги у нижній частині тіла стояти «ведмедиком» у нього виходить надзвичайно видовищно. А ще він демонструє «гризлі» — напівзігнуті задні лапи тримають його над землею, а передні тягнуться вгору за мордочкою. Більш гнучкий і високий Майлз на задніх почувається не надто зручно.

Перед тим як влягтися відпочивати, коти завше мають час продемонструвати свої навички, завдячуючи клікеру й ласощам. «Квартирний забіг» дозволяє хвостатим ліпше спати вночі: виснажений кіт — запорука міцного сну. Повторювану команду «сидіти», у якій я вказую Майлзу його місце, пухнастик особливо полюбляє — для нього то справжнісінький «міжкімнатний спринт». Обожнює бігати. Я також. Мав би він забіги на милю — достеменно досяг би успіху. Чи може половину милі. Тисячу метрів. У старшій школі я належала до команди бігунів. Однак Джексон більш статний і хвацький — має подобу штовхальника ядра, на мій погляд. Йому, схоже, підходе аспект легкої атлетки — дисципліни, що мені опанувати не вдалося. Джексону, здається, не вдалося б підкинути ядро у себе над головою або ж випустити диск надто рано — але я «спромоглася» й споглядала, як снаряд наближається до трибун, не уявляючи, що робити далі... Вертикальний стрибок бірманця нагадує кроки початківця у стрибках «Фосбері флоп». Звісно, від вивчення аналогічного виверту у нього навряд чи вийшло б відмовитися, повідомивши тренеру власне категоричне «ні». «Нізащо, — сказала я й додала: — Я не стрибатиму через бар'єр, доки не побачу його». Йому вдається навчатися, йому вдається командна взаємодія. Й у цих особистісних аспектах він перевершує мене.

Звісно, будь-хто зі знайомих під час відвідин дивується з викрутасів котячого дуету. Однак публічна місія цих взаємин наразі не реалізована. На погляд відвідувачів, мої коти — просто виняткові представники виду. Ще ніхто не взявся до дресури власного кота. Зрештою, прихильники міфу про котів, що зроду навчатись не вміють, мали на власному боці численні наукові праці. Мавп, щурів можна навчити тиснути на важіль, а голубів — клювати кнопку за винагороду у вигляді ласощів. Тварини, зіштовхуючись з низкою невідомих важелів та кнопок, продовжували натискати їхні комбінації доти, поки за методом «спроб і помилок» не знаходили необхідну, — усе заради частування. Коти добре навчаються за умови, що перші кроки будуть вдалі. Однак якщо вибір залишається невдалим, а ласощів не пропонують, коти не будуть далі переконливо намагатися, а просто підуть собі геть.

Як і класичним прокрастинаторам роду людського, котам легко отримати відчуття розчарування та нудьги, якщо завдання потребує великих інвестицій внутрішнього ресурсу. Однак художники віків мали рацію, коли змальовували кота як символ відмови приділити належну увагу. Якщо б у небі з'явився особисто Господь із посланням для всього Сущого, то коти продовжили б ганятися за птахами або ж спали б, плекаючи надію, що космічности просто оминуть їх стороною. Через відсутність бажання шукати альтернативи та неготовність підлаштовуватися під запити люди сформували переконання, що коти — це розпещені егоїсти, що вирізняються відчуженістю та байдужістю. Але це несправедливе судження. Собаки, голуби та щури належать до всеїдних тварин і здатні знайти собі поживу в безлічі найнезвичніших місцин. Коти ж еволюціонували у мисливців за дрібними гризунами. Моделі поведінки їхньої здобичі є прогнозованими для пухнастиків. Зазвичай не відбувається раптової появи гризунів на маршруті хвостатих, якщо, звісно, він не знаходиться у зоні полювання. «Не зупинятися» й опановувати новий спосіб полювання, або ж пошуку поживи, застосовуючи метод спроб та помилок, — шаблон поведінки, що аж ніяк не узгоджуєтся з котячим єством.

Натреновуючись (з) котами

Саме тому у випадку хвостатих слід розпочати клікер-дресуру з простих вправ, як-от простимулювати котика торкнутися олівця власним носом, а не змушувати його відразу перестрибувати палицю. З масиву літератури, що я опрацювала, вдалося здобути дві провідні рекомендації — не тиснути на улюбленця і спробувати проблемну команду іншим разом, якщо він не спромігся засвоїти механіку, й зрештою вміти відкидати виверти, що дарують котам надмірне розчарування, особливо якщо воно демотивує їх у навчанні. Свідомість цієї тваринки невимовно страждає, коли вона начебто й виконує команду (підіймає праву лапу замість лівиці), однак не отримує жаданої винагороди, про існування якої достеменно здогадується. Уявлення про те, що котик повинен підняти саме праву лапу для виконання вправи, як не крути, залишається виключно суб'єктивним людським переконанням. Обидві сторони отримають більше задоволення від дресури, якщо людина осягне, що представник родини котячих все одно не навчиться відрізняти просторові протилежности.

Проте, якщо належно зацікавити хвостатих, їхня наполегливість меж не матиме. Одного разу кіт мого друга вполював бурундука, що прослизнув через дірку під зачиненими дверима в гаражі. Після цього протягом десятиріччя пухнастик неодмінно дріботів до тієї самої точки біля дверей, щойно йому дозволяли відвідати будівлю. Той хвостатий, як і мій дует, був суто домашнім котом, котрий ніколи не бував у світі зовнішньому і бачив відкритий простір хіба що через ґратки власного боксу для транспортування на шляху до ветеринарної клініки. Чотирилапий навіть і не підозрював, що та дірка, яка вела до підвального земляного лазу, де йому щозими вдавалося вполювати мишей, не була еквівалентом дверцят у широкий світ, який він споглядав з власного імпровізованого транспорту. Кіт мого друга так і не спромігся зловити іншого бурундука, однак ніколи не припиняв своїх намагань.

У тестах тваринного інтелекту з важелями та клавішами коти демонстрували жахливий результат. Однак цьому є причина: хвостаті діставали не ті завдання, які здатні належно виконувати. Люди прагнули змусити котів вчитися на власних помилках, але здібності цих тварин розкриваються ліпше, якщо пухнастики можуть закріпити та модернізувати власні успішности. Бажання навчатися на здобутках, а не на невдачах, є цілком природним та раціональним прагненням. Зіштовхнувшись з аналогічним вибором, людина також обирає шлях здобутків: ми ліпше спрямуємо свої сили на вид спорту, до якого маємо хист, аніж намагатимемось опанувати окрему дисципліну без схильности. Я відмовилася від поїздок на змагання з бігу; ніколи б не взялася записуватися на уроки танців чи в картярський клуб, якою б принадною не видавалася компанія. Якби я не отримувала насолоди від створення лінгвоконструкцій, не любила б аналізувати віражі думки людської, то ніколи б не інвестувала години свого часу в деконструкцію власного й, на перший погляд, довершеного есею. Не витріщалася б годинами на рядки окремого абзацу в намаганнях осягнути істину, вбудовану до оманливої витонченості у вербальній оболонці, яку я облаштувала. Майстер-класи письменництва перетворились би на пекельні страждання (що інколи й відбувається), якби наша крити не ґрунтувалася на позитивних аспектах творчих доробків автора.

Одного разу Майлз надумав втрутитися до процесу перевірки оповіді однієї зі студенток, що видалась мені особливо непродуманою. Я взялася перераховувати недоліки, які спали мені на думку, але посеред тої активності моя кава скінчилася, тож я рушила за новою чашкою напою. Майлз, що надзвичайно полюбляє паперові перекуси, скористався нагодою і заліз на стіл, де взявся куштувати делікатес з оповіді. Він так завзято облизував аркуш, що лишив на сторінці, яку я переглядала, з десяток дірочок. Язик у котів не гірший за наждачний папір. Сіамець сконцентрувався на ділянці завширшки два дюйми — там аркуш став майже прозорим. Нічого не залишалось, як намалювати коло й додати: «Вибачте, це мій котик накоїв. Присягаюся, то не моїх рук справа». Згодом від студентки-авторки я дізналася, що витівка Майлза й загальна комічність ситуації допомогли їй сприйняти мою критику за належне. Потям я вибачилася й за жорсткість тону серед лінгвокоментарів, які майоріли усім обширом рукопису. Тож нині, коли розмай клопотів огортає мені душу й від нагальности уривається терпець, я нагадую собі, що уроки творчого письма за механікою не надто й відрізняються від клікер-дресури: слід стимулювати вихованців до подальшої розбудови власних здобутків.

Натреновуючись (з) котами

Ті аркуші, які Майлз намагався скуштувати, складали оповідь про привида, що її надіслала на перевірку студентка дистанційної форми навчання. Попри численні пропозиції спробувати себе в іншому жанрі без паранормальних ситуацій, вона однаково вирішила вдатися до написання містичного твору, який був останньою роботою того семестру. Відсутність реакції на мої рекомендації неабияк мене роздратувала. Тож у відповідь я лише ледь відзначила її химерне почуття гумору — адже воно мене здивувало й водночас вразило. Я мала б порадити їй скористатися гумором та іронією як медіумом для викладу усієї історії, а не лише акцентувати увагу на письменницькому стилі. Натомість я засипала її докорами щодо сюжетних неузгодженостей, що дратували мене. Я намагалася переконати студентку, що в її історію читачеві буде тяжко повірити. Вона працювала у фентезі-сеттингу, а мені кортіло бачити реалізм у тексті. Я не поставилася до неї поблажливо (як ставилася до власних котів), оскільки розуміла — ті ніколи не випрацюють собачого менталітету.

Песики чуйно реагують на людське мовлення, тому чимало собак без особливих тренувань здатні навчитися розпізнавати значущі слова на кшталт «гуляти» та «м'яч». Для продуктивної взаємодії з котами необхідні жести й тренувальний реквізит. Можна тримати палицю перед собакою, і вона буде виконувати команду «сидіти» чи «стояти», аж поки не почує наказ «стрибни». Хто знає, можливо, мої котики також навчилися б «ліпше дослухатися» до мене, якби були добряче вимуштрувані у тому аспекті. Однак коли вони бачили палицю та бралися затято стрибати через неї, в мене забракло духу їм за те докоряти. Мені вартувало б поставитися до тієї студентки більш доброзичливо. Слід було проаналізувати, чого я могла від неї очікувати і яких вимог вона неспроможна була зреалізувати.

Філософія клікер-дресури полягає не в тому, щоб керувати власними улюбленцями: це можливість спільно з котиками з'ясувати, яким способом ви можете вибудувати належну послідовність стимулів та жестів, яка б завершулася жаданим для хвостатих клацанням — втіленням успішної спроби. У котячій перспективі дресирувальний процес скидається на певну послідовність дій, яку вони покроково добирають, аби навчити мене їх частувати. А й дійсно — Майлз і Джексон привчають мене бути наполегливою, але гнучкою; терплячою та позитивною — як і належить ідеальному вихователеві.

Родина котячих — уособлення усталеності. Щойно кіт вивчить виверт, він буде спроможним на бездоганну демонстрацію за запитом. Ті дії, які ніколи б не спали на думку їхнім пращурам або ж диким одноплемінникам — рукостискання, імітація активностей інших тварин, стрибки крізь обруч — зрештою набувають статусу природних. І коти виконують їх так, немов набуті трюки — їхня друга натура. Проте, стрибаючи зі столу крізь обруч, Майлз доводить, що робити «стрибок віри» належить у тандемі. Адже він здатен стрибнути, бо може довіритися мені.

З англійської переклав Володимир Клапа

Біографія

Твори

Інтерв'ю