Біографія Джакомо Леопарді
Джакомо Леопарді – італійський романтичний поет, мислитель-мораліст – народився 29 червня 1798 року в Реканаті (провінція Мачерата, Італія) у родині провінційних аристократів.
У дитинстві порушення тілесного розвитку позбавило його звичайних для цього віку занять, вперше він покинув свій будинок лише у віці 32 років. Перші двадцять п'ять років життя прожив у маєтку батька, точніше – в його бібліотеці, де самостійно вивчив грецьку, латину, іврит, англійську та французьку мови, захопився роботою перекладача та коментатора.
Літературною працею Джакомо займався за покликом серця і для заробітку, позаяк збідніла родина графів Леопарді жила у прямому значенні цього слова впроголодь. Крім власних творів, він редагував видання античних авторів, коментував поезію Ф. Петрарки, перекладав з давньогрецької вірші та прозу, давав приватні уроки.
Замешкуючи у Реканаті, відвідував Рим, Флоренцію, у 1830-х оселився в Неаполі, де карбонарський рух був особливо бурхливим. Але Леопарді не брав участі в політичній боротьбі, бо мав слабке здоров'я, поганий зір, до того ж був горбатий, гірко переживав свою приреченість на життя без кохання. Водночас він вирізнявся рідкісною товариськістю, вів широке листування, залишив вагому епістолярну спадщину. 1833 року переїхав до Неаполя.
Джакомо Леопарді помер 14 червня 1837 року на заміській віллі під Неаполем.
Творчість Джакомо Леопарді
У ранній період творчості, у пору полеміки «класиків і романтиків» у Італії, Джакомо Леопарді написав естетичний трактат «Міркування італійця про романтичну поезію» (1819, опубл. у 1906), де рішуче виступив на захист класицизму, хоча тоді вже був близький до романтиків, що позначилося і на самому пафосі його полеміки, і на патріотичному настрої, такому характерному для італійської романтичної літератури.
Патріотичного пафосу сповнені його ранні канцони «До Італії» (1818), «До пам'ятника Данте» (1818), «На весілля сестри Паоліни» (1821), що належать до шедеврів італійської громадянської лірики. У канцоні «До Італії» створив образ своєї батьківщини, уособленої в постаті скорботної жінки. У канцоні про Данте поет уславлює в авторі «Божественної комедії» передусім громадянина і патріота, в поетиці домінує контраст: шляхетність духу великого поета і гірка доля вигнанця, відштовхнутого гордою Флоренцією. У ранній ліриці Леопарді гарні й філософські ідилії, серед них найзнаменитіша – «Безконечне» (1819), всього 15 рядків, у яких поет вміщує конкретний пейзаж і безконечність, відчуття безмежності світу в душі поета, відчуття моторошне та солодке.
У зрілій творчості Леопарді формується його романтичне світовідчуття із потужним вираженням світової скорботи, в чому він був суголосним із німецьким філософом А. Шопенгауером, англійським поетом Дж. Н.Ґ. Байроном, котрі в цей же час проживали в Італії, але були незнайомими. Світова скорбота висловлена у «Щоденнику роздумів» Леопарді, його морально-філософській ліриці.
«Щоденник роздумів» (Zibaldone) – сповідальна проза Леопарді, де розкривається еволюція його філософських та естетичних поглядів. У ранні роки шанувальник Ж.Ж. Руссо, Леопарді згодом почав віддавати перевагу Вольтерові; від деїзму Вольтера, його антиклерикальних виступів тягнуться нитки до атеїзму Леопарді, що значною мірою визначив його теорію «загального страждання». Головним у переконаннях поета була його впевненість у тому, що світом править первень зла і страждання є долею не обраних, а всіх живих, хоча лише обраним дано усвідомити це і без страху глянути в обличчя трагізму буття. У «Щоденнику роздумів» чимало сторінок присвячено «Іліаді» Гомера, улюбленому творові Леопарді, який дає давньогрецькій поемі романтичне тлумачення, згідно з яким її головним героєм виявляється не переможець Ахілл, а переможений Гектор, патріот, захисник батьківщини.
Морально-філософська лірика Леопарді зрілої пори втілює всі градації та відтінки людської скорботи, від болісного відчаю до світлого смутку. Для поета природа скорботи діалектична: найгіркіший відчай криє в собі надію, найзневіреніше розчарування продовжує зберігати в собі дорогу ілюзію.
Вірші «Брут-молодший», «Остання пісня Сафо» (обидва в 1822) звернені до античності, але це зовсім не класицистичний храм гармонії, а трагічна античність з богоборчими тенденціями. У «Бруті-молодшому» герой зараховує себе до «дітей Прометея», гордих і непокірних бунтарів. У другому вірші наведено монолог-сповідь великої поетеси Сафо (за переказом, вона кинулася в море через нерозділене кохання), яка дорікає богам за те, що вони дали їй жадання щастя, відібравши саме щастя.
У наступних віршах Леопарді ліричний герой наближений до самого автора, його почуття мають дуже особистий і водночас умоглядний характер; поет розмовляє із самим собою, а також з усією космічною безконечністю: «До самого себе» (1833), «Пісня пастуха, який кочує в пустелях Азії» (1830), «Кохання та смерть» (1833), «Дрік, або Квітка в пустелі» (1836).
Сатиричні твори Леопарді писав іншими віршами, в його «Палінодії» (1833) рівноскладовий білий вірш. У «Палінодії» (з грец. – «подвійне відречення») Леопарді звертається до соціальної сатири, він заперечує технічний прогрес як засіб перетворення світу. Матеріальне багатство суспільства, на думку поета, не зробить людину щасливою.
Єдина поема Леопарді «Параліпомени Батрахоміомахії» («Paralipomeni della Batracomiomachia», 1837) задумана як варіант давньогрецької іроїкомічної поеми «Війна мишей і жаб»: тут суміщені антична і ренесансна традиції, сатирична поема написана октавами, як писалися поеми Л. Пульчі. Предметом сатиричного висміювання є політична боротьба в Італії понаполеонівської епохи, коли більша частина країни опинилася під владою Австрії.
У 1830-х Леопарді створив «Моралістичні твори» («Operette morali»), написані у формі діалогу. Найкращі із них: «Прометеева суперечка», «Розмова природи і душі», «Розмова Плотіна і Порфирія», «Тассо і його демон», «Розмова Маламбруно і Фарфарелло». У цьому останньому мудрець Маламбруно просить у диявола Фарфарелло «щастя на єдину мить», диявол пасує, бо не знає, що таке щастя, звичні про нього уявлення (влада, слава, багатство, жіноче кохання) вичерпані. У «Розмові Плотіна і Порфирія» заперечується ідея самогубства як аморальна і егоїстична, людина повинна «виконувати трудний урок життя», аби полегшити долю близьких. Тема людської солідарності перед лицем світового зла завершує творчість Леопарді.
Слава поета за життя була скромною навіть в Італії, наприкінці XIX ст. його поезія і його теорія скорботи здобули всесвітню славу, стали предметом полеміки. У критиці XX ст. все розмаїття тих суджень прийшло до своєрідної рівноваги, тепер Леопарді трактують як одного із ранніх представників інтелектуальної поезії, яка набула повсюдного розвитку в XX ст.
В Україні творчістю Леопарді цікавилися І. Франко, Леся Українка, М. Рильський. Низку його віршів переклали П. Грабовський, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Литвинець, О. Мокровольський, окремі прозові діалоги – П. Карманський.
Твори
Критика
