Кілька слів про поезію Джакомо Леопарді
Григорій Кочур
Джакомо Леопарді (1798-1837) почав писати поезії в ранньому дитинстві. Найраніший з відомих віршів — сонет «Смерть Гектора» — датований 1809 роком. Наприкінці свого недовгого життя вимогливий до себе поет зробив ревізію в своєму поетичному господарстві, і багато написаного (а почасти й надрукованого) було відкинуто. З більших речей помилувано лише писану октавами сатиричну поему «Додатки до «Війни жаб з мишами». Що ж до ліричних поезій, то з них була утворена збірка з традиційною назвою «Пісні» (1835) — в неї ввійшло те, що автор визнав гідним уваги. 1845 року побачило світ друге, вже посмертне видання, доповнене двома поезіями, написаними після виходу «Пісень». Отже, в цьому остаточному вигляді збірка складається з сорок однієї поезії, тридцять вісім з них оригінальні, три — перекладні. Ця книга й створила її авторові репутацію одного з найвидатніших ліриків не лише в італійській, але й у світовій поезії.
На чолі добірки стоїть канцона «До Італії». Написана 1818 року, вона першою поставлена і в збірці самого Леопарді. Канцона, як і наступний вірш — «На пам'ятник Данте...», репрезентує патріотичну тему в поезії Леопарді. На той час це була болюча тема. Адже що становила собою тоді Італія? Пошматовану на клапті країну, за володарювання якою змагаються сусіди, — окремі її частини то перебували під іспанським володінням, то під французьким, то панівного становища в ній досягала Австрійська імперія. І в той же час Італія — спадкоємиця славетного минулого, італійці — нащадки давніх римлян. І от у патріотичних закликах тогочасної поезії немала роль належить протиставленню величного минулого — нікчемному сучасному, предківських подвигів — нинішньому здрібнінню та боягузтву. Пригадую, як прославлений польський романіст Стефан Жеромський, що замолоду пробував перекладати Леопарді, порівняв його з Шевченком (якого перекладав також). Зіставлення несподіване і, здавалося б, не переконливе: що спільного у італійського аристократа з колишнім кріпаком, у скептика і песиміста з бунтарем, носієм ідеї народного повстання? А проте, читаючи гнівні інвективи й палкі заклики Леопарді, його протиставлення давньої величі й нинішнього занепаду, мимоволі пригадуєш Шевченкове «Славних прадідів великих правнуки погані». Цю близькість, цей збіг відчув і С. Жеромський — перекладач патріотичної поезії Леопарді, відзначивши (в приватній розмові), що перекладав він «до деякої міри в Шевченковій тональності».
Але патріотична тема — лише короткочасний епізод у творчості Леопарді. Вона знайшла відбиток у перших, найраніших віршах його збірки (їх усього сім). Варто звернути увагу й на одну особливість поетики Леопарді — в цих поезіях він найближче стоїть до традиції. Уже було зазначено, що вірш «До Італії» — канцона, традиційна для італійської поезії, починаючи з епохи Ренесансу. Данина традиції у Леопарді дуже невелика. Крім кількох канцон, можна знайти ще три вірші, писані терцинами. У збірці нема жодного сонета, хоча писав їх Леопарді немало й охоче. Вірш дозрілого Леопарді переважно астрофічний, рядки або різної кількості складів, або (частіше) однакової. У більшості випадків це вірш білий, хоча не відмовляється поет зрідка й від рими, яка нібито набігає сама собою, без спеціальних пошуків. Виникає враження цілковитої простоти, невимушеності, поет ніби навмисне зрікається всіх окрас, усього, що ставало б на заваді вільному, природному вислову, у нього ніби сама думка втілена в своїй сутності. Треба сказати, що ця ілюзія простоти часто вводить в оману перекладача, якому доводиться несподівано натрапляти на труднощі майже непереборні.
Який же новий зміст у поезії Леопарді запрагнув нових засобів виразу?
Для критиків та істориків літератури, для читачів багатьох поколінь Леопарді насамперед — песиміст, співець розчарування, який, глибоко замислившись над проблемами людського існування, місця людини в природі, мети життя, — всього того комплексу, що здавна окреслений, як «одвічні питання», дійшов невтішного висновку. Він сформулював теорію світового зла, нещастя, що закладено, мовляв, у самій природі людської істоти. Людина може втішатись різними оманами, але все це нетривале й несуттєве, все зводиться до загальної марноти всього сущого. Це з великою силою висловлено в його поезії, — досить узяти хоча б вірш «До самого себе», — багатьох щоденникових записах, а також у прозових діалогах «Моральні нариси» (поруч з «Піснями» це — найпопулярніша його книга). І от у чому парадокс: здавалося б, чорний відчай, що повинен відштовхнути від себе кожного, кому не чуже безпосереднє почуття радості існування, хто здатний до якихось активних дій, у кого в свідомості ще жевріють якісь ідеали, уявлення про добрість, справедливість, людяність — той з хвилюванням читатиме й ці сторінки поета, і в них відчує биття живого серця, яке впало у відчай, кероване тими ж самими почуттями, прагненням до того ж самого ідеалу. Людина відчує людину. Мабуть, це і робить скорботну лірику Леопарді привабливою, відводить їй місце серед скарбів людського духу.
Українською мовою Леопарді перекладали мало. Перший був, здається, Павло Грабовський, що перевіршував поезію «До самого себе». Вірш цей у нього позначений неабиякою енергією виразу, але перекладом у сучасному розумінні цього слова вважати його не можна: перекладав Грабовський не з оригіналу, вірш у нього римований, розбитий на трафаретні чотирирядкові строфи, — про збереження особливостей поетики оригіналу не може бути й мови. Ще менше можна вважати за переклад «Виходиш ти із рідної оселі». Тут у двадцятьох рядках переказано 105 рядків поезії Леопарді «На весілля сестри Паоліни». Переказано також енергійно, але вже сама кількісна неспівмірність показує, що тема відтворена тільки частково. Петро Карманський переклав два діалоги зі згаданої прозової збірки «Моральні нариси» й надрукував їх 1902 року в «Літературно-науковому вісникові».
За межами нашої країни 1959 року видруковано шість віршів у перекладі М. Ореста (Михайла Зерова). Три мої переклади ввійшли до збірки «Співець», що її видала 1972 року «Веселка». Оце, власне, і все.
Л-ра: Всесвіт. – 1988. – № 11. – С. 119-120.
Твори
Критика
