Федеріко Ґарсія Лорка здалеку

Федеріко Ґарсія Лорка здалеку

Віктор Кордун

Перше, ніж взяти в руки перо, я довго вагався. І все-таки давнє захоплення творчістю Федеріко Ґарсія Лорки перемогло.

Кажуть, що історія має властивість повторюватися, щоправда, здебільшого на якісно новому витку, принаймні у кожній типологічно схожій ситуації є й свої особливості, свої розв’язки. Не будемо висловлювати сумнівів, заперечувати або доводити існує чи не існує історія людства, а відтак й історія літератури, — принаймні, картина життя, яка відкривається нашому ретроспективному умоглядному зору, дуже змінювана у численних своїх проявах хоча б протягом кільканадцяти останніх сторіч. Є в цій картині і чимало схожого, до того ж ці риси схожості інколи проявляються і в різних часах, і в різних місцях. Це стосується як історії взагалі, так й історії літератури, дарма що сама історія як послідовна сукупність подій і явищ в багатьох моментах далеко не збігається із її відображенням в історичній науці, а історія літератури апріорно не може збігатися із самим процесом творення і часто висвічує і підносить на гребінь часу імена і твори відповідно до потреб тієї чи іншої епохи: схоже на коливання хвиль води. Тимчасом імена справді великих митців і видатні твори мистецтва ніколи не забуваються остаточно, навіть якщо на певний час випадають із поля зору, — людство повертається до них знову і знову.

Отож наш світ, наша земля, наше життя оточені аурою минулого, сучасного і прийдешнього у їхньому взаємопереплетінні і взаємоперетіканні, це ніби ореол зі снів і напруги справдешніх подій, прагнень і звершень, марень і щонайменшого, щонайтихішого, майже скрапелілого на ніщо окремішнього існування людей, трав і дерев, річок, пісків і мурахів. Здається, не стільки навіть із історичних джерел, скільки з літературних творів ми дізнаємося про конкретику і дух минулих часів: про звичаї і побут, суспільні системи і взаємини, уявлення про світ, про народження і про смерть, розуміння Бога і стосунки із ним. Можна було би заперечити, що література зіткана переважно із візій, фантазій, розмислів. А хіба наше життя не складається здебільшого з них, хіба в нашому житті реального більше, аніж уявного? Так чи інакше земну ноосферу виповнюють і замикають більші чи менші енергетичні поля, які відцентрово розходяться навсібіч від подій, особистостей, творів мистецтва. І чим потужніші ці особистості, події чи явища, мистецькі твори, тим далі, глибше і вище сягають випромінювані ними силові лінії, провіщаючи і підганяючи майбутнє чи затягуючи в минуле, тим більший їхній вплив на життя в усіх його вимірах. Одне з таких надзвичайно потужних силових полів іменується дуже просто і дуже загадково: Федеріко Ґарсія Лорка.

Самобутність іспанської культурної традиції та великої іспанської літератури, настояних на героїчній жертовності і внутрішній трагедійності національного духу з його вісімсотрічною Реконкістою, не потребує жодних доказів перед вселюдською громадськістю. Досить довільно назвати такі імена, як Хорхе Манріке, Святий Хуан де ля Крус, Сервантес, Лопе де Вега, Кальдерон, Тірсо де Моліна, Гонгора, Кеведо, Сурбаран, Мурильйо, Гойя, Ель Греко, Альбеніс, Ортега-і-Гасет, Сарасате, Мануель де Фалья, брати Антоніо і Мануель Мачадо, Хуан Рамон Хіменес, Вісенте Алейсандре, Сальвадор Далі, Луїс Бюнюель, Міро, щоб перед нашим мисленим зором виріс величезний материк іспанської культури. Усе це постаті світового значення, тому їхня іспанськість, як у двочленному рівнянні, урівноважується, з іншого боку, певними типологічними ознаками, характерними для загальнолюдського життя.

Федеріко Гарсія Лорка якщо й не вивершує ряд оцих імен, то займає в ньому одне з найпочесніших місць. Його поетичний геній витає не тільки над Іспанією, а й над усією світовою поезією. Як на мене, Ґарсія Лорка входить у першу п’ятірку найвидатніших поетів XX сторіччя, серед яких Райнер Марія Рільке, Сен-Жон Перс, можливо, але тільки можливо, Езра Паунд і Томас Стернс Еліот. Ці поети своєю творчістю проклали ще неторовані шляхи розвитку поезії, але робили вони це, розвиваючи закладені в їхніх національних поезіях традиції, часом дуже давні, або трансформували традиції інших літератур, — таким чином їхня творчість вміщала модифіковані архетипи національного поетичного світосприймання і новизну особистого творчого експерименту.

Говорити про творчість Ґарсія Лорки, це значить говорити насамперед про поезію, а скоріше, виключно про поезію — вона незвичайна і надзвичайна. Поезією перейняте все — і фарси, і драми, і трагедії Ґарсія Лорки, саме вона спрямовує його думку у статтях, лекціях, навіть забавах.

Кожна зі зрілих поетичних книг Ґарсія Лорки має свою неповторну викінчену структуру і стилістику, свою знакову систему, свої естетичні координати, духовне надзавдання, завершеність замислу, внутрішню динаміку розгортання поетичного світу. І що дивовижно, — поетичні світи кожної з його книг відмінні один від одного, кожен з них ніби замкнутий сам у собі, хоча це й не кантівська «річ у собі», а скоріше, гайдеґґерівська «відкрито-закритість». Кожна з поетичних книг Ґарсія Лорки написана за виключно своїми законами творення поезії, кожна з них народжується і живе за власним поетичним імперативом. Особливо це стосується таких книг, як «Канте хондо», «Циганський романсеро», «Поет у Нью-Йорку», «Тамаритянський диван», це ж можна сказати, очевидно, і про відому частину поезій із «Сонетів похмурого кохання». Можна твердити, що кожною з цих книг Ґарсія Лорка відкриває новий напрям розвитку поезії, навіть більше того — літератури: від глибинного переосмислення народнопоетичної стихії на рівні нових досягнень поезії і філософії, як це найвиразніше проявилося в «Циганському романсеро», до особистістних рефлексій на світ, що втратив цільність і доцільність, рефлексій, які ведуть аж до сучасних постмодерністських настроїв, як це відобразилося в «Поетові у Нью-Йорку». Власне, ці дві книги є антиподами в поезії Ґарсія Лорки: і якщо «Циганський романсеро» — це божественний натхненний світ, то «Поет у Нью-Йорку» — це антисвіт. Так вони і співвідносяться між собою — дві полярні вершини поезії Ґарсія Лорки — як світ і антисвіт. У цих книгах продемонстрована разюча відмінність поетичних принципів і так само разюча відмінність у ставленні до життя і світу — від безоглядного сприйняття і захоплення до дистанціювання від життя і заперечення тих форм його існування, які поглиблюють дисонанс між природною сутністю людяності і цивілізацією з її підміною знання сердечного знанням розумовим. Якщо «Циганський романсеро» — це поетична мрія, дивовижне марення, то «Поет у Нью-Йорку» — рельєфно виписана і укрупнена у своїх хворобливих виявах жорстка реальність, поезія тут тільки пом’якшує відчай і не дозволяє йому розростися до безмежної порожнечі, перетворитися на ніщо, сама невтішність ніби прокреслюється і відтіняється стриманими поетичними мазками у нескінченному просторі туги. Актуальність цієї книги з роками набуває дедалі більшого потенціалу, вона ще не досягла свого апогею і мусить дедалі збільшуватися в міру повсюдної деградації ставлення до життя як до таємничого священного акту, священодійства.

Саме такою одухотвореною божественною цілістю світу вирізняються книги «Канте хондо» і «Циганський романсеро», особливо це стосується останньої із названих. Відома дослідниця іспанської культури й літератури І. Тертерян зауважила у книзі «Випробування історією» (Москва, 1973): «Найрізноманітніші алюзії і асоціації, котрі пронизують тканину віршів Лорки, пояснимі тільки дивовижним «сплавом світів», яким зробила Андалузію історія». Йдеться про переплетіння і взаємодію культурно-історичних реалій і слідів античності, арабіки, католицизму, які сформували цей своєрідний пагін романського древа.

Судячи з усього, певну роль відігравала в народній свідомості й фольклорі і присутність циганського елемента. Саме цей елемент Ґарсія Лорка перетворив на рушійну силу, на динамічну модель поезій «Циганського романсеро». Розвинувши циганське начало в андалузькій народнопоетичній стихії до визначального, поет тим само застосував щось подібне до відкритого пізніше «принципу очуження» Бертольта Брехта. Іноді це ще називають «принципом одивовижнення», адже мається на увазі, що перенесення тих чи інших властивостей і характеристик з одного предмета чи явища на інші або перетворення їх на чимось дивовижні при збереженні притаманної їм сутності дозволяє подивитися на них іншими очима, від чого ці предмети і явища ніби самі розкривають свій зовнішній зміст, відтіняють свою первозданність чи нагадують про неї. Отже, в такий спосіб Ґарсія Лорка змусив читачів і слухачів поезії прозирнути в найглибші глибини творчої традиції народу, в його духовну перше основу.

І для підсилення враження, і для того, щоб вивести народнопоетичну стихію із вікової давнини на рівень свого часу, вдихнути в неї нове життя, Ґарсія Лорка вводить у поезії «Циганського романсеро» живих циганів-персонажів, тих, чиї імена були йому знайомі, кого можна було зустріти просто на вулиці, коли вони спускалися з печер на Сакро-Монте. Такими принаймні здаються і Антоніо Камборйо, Соледад Монтойя, і Пресйоса, і Роза Камборйо, і Педро Домек...

Цікаво й те, що Ґарсія Лорка вписував вигадані, почуті, взяті із фольклорної традиції чи інших джерел і розвинуті ним надзвичайні події, фантастичні фабули в реалії сучасного йому життя, оточення і побуту. Від такого зіткнення реального і надреального між ними виникала велика напруга притягування — відштовхування, яке блискавично розряджалося у свідомості сприймачів великим естетичним і духовним зворушенням. Обидві антиномії — реальне і надреальне — взаємонасичувалися і взаємовідтінялися, і тому ставали ще більше поетично виразними. До речі, деякі начерки до майбутніх надреальних фабул «Циганського романсеро» можна зустріти в «Легендах» Густаво Адольфо Беккера. Це свідчить, що обидва поети — і Беккер, і Ґарсія Лорка — глибоко занурювали свою творчу волю у стихію народної творчості, а Ґарсія Лорка освоював і розвивав не тільки традиції фольклорні, але й традиції літературні.

Поет неодноразово стверджував, що вірші «Циганського романсеро» — це ним самим створені міфи. І справді їхні структурні та змістові вектори спрямовані до універсалізації та полісемантики. Ці авторські міфи сполучені із біблейськими та християнськими, а їхні поетичні ландшафти заселені святими, ангелами й архангелами, серед яких раз у раз з’являється милосердна Діва Марія, а також міфологізовані вигадані персонажі, як, скажімо, Царівна-Місяцівна. Поруч із циганами, іспанськими гвардійцями, андалузцями, кордовцями, севільцями, маврами, вони стікаються в барвистий живописний потік образів, облич і ликів. Таким чином відбувається перехрещення андалузьких чи інших іспанських фольклорних мотивів, власного авторського міфа і міфа біблейського.

І ще один персонаж, який присутній завжди і всюди, ще одна невідступна і, мабуть, визначальна сила, котра змушує рухатися до найчастіше трагічної розв’язки майже кожен вірш «Циганського романсеро», — це смерть, смерть невблаганна, нездоланна і — прекрасна. Вона хмелить і п’янить, вона пов’язує між собою два світи поезії — тутешній і потойбічний. Висловлене тут примушує згадати знамениту картину Ель Греко «Поховання графа Оргаса», де тільки лінія чи хвиля білих мережаних комірців та манішок і людських облич відділяє нижній світ смерті від верхнього світу вічного життя. Смерть у поезії Ґарсія Лорки розлита наче місячне світло, наче крейдяна тиша, вона затоплює все навкруг і тече всіма руслами до себе самої, впадаючи у свій абсолют: «Так помирає й море!» — це кульмінаційна точка поеми «Плач по Ігнасіо Санчесу Мехіасу».

Важливо означити іще одну незвичайну особливість віршів «Циганського романсеро», а саме, їхню композиційну своєрідність. Показовим щодо цього є шедевр поезії Ґарсія Лорки «Сомнамбулічний романс». Із завмиранням серця, затамувавши подих, ми стежимо за розгортанням сповнених трагізму і сновійного чару картин, які зумовлюють динамічне наростання душевного захвату, але не вибудовуються у закінчений сюжет. Його, по суті, нема, є тільки якась неприсутня присутність чи присутня неприсутність сюжетного абрису, який кожен читач може наповнювати ще й власним змістом і власним переживанням. І з кожним новим прочитанням вони набувають усе нових і нових відтінків і нюансів — у цьому безсмертя такої поезії, як «Сомнамбулічний романс». Кажуть, що саме ця ознака «Сомнамбулічного романсу» — відсутність вгадуваного по вершинах дії сюжету — колись дуже схвилювала Сальвадора Далі.

Хоч би як довго і детально аналізувати цю знамениту книгу, все одно годі вичерпати усі її естетичні особливості або всебічно описати майстерність автора. Хочеться тільки ще раз повторити, що світ «Циганського романсеро» увесь сповнений невимовної божистості і святості, він одухотворений до найдрібнішого листочка чи зітхання, і це, незважаючи на те, що тут всюди і завжди присутні смерть і кров, туга і невтішна печаль, а любов гіркіша за неперебутню скорботу.

Продовжуючи думку про те, що Ґарсія Лорка своєю творчістю відкрив нові шляхи для поезії і літератури взагалі, вважаю за можливе зупинити увагу на так званому феноменові латиноамериканської прози — магічному реалізмові. Здається мені, що він бере свій початок від магії поезії Ґарсія Лорки. Хіба, скажімо, «Сто років самотності» Габрієля Ґарсія Маркеса не з родоводу «Циганського рамансеро»? Зрозуміло, що йдеться не про пряме продовження традиції, але ж перехрещення біблейських міфів із фольклорними мотивами індіанців, екстраординарність подій, явищ і вчинків, властивостей і спроможностей персонажів, надзвичайність і надреальність фабули, яка є, по суті, розгорнутою метафорою чи авторським міфом, вказують на очевидні риси спорідненості.

Жанрова амплітуда творчості Ґарсія Лорки надзвичайно велика, і все, що він творив, було підпорядковане розвою іспанського національного духу і — Поезії. Поезію він шукав і творив завжди і всюди, завжди і всюди про неї думав. Цікава лекція про мистецтво й поезію, в якій Ґарсія Лорка виділяє три типи творчості, персоніфікуючи їх в образах Ангела, Музи і Дуенде. На його думку, Дуенде — найвищий тип творчості, коли майстерність і вишкіл відступають на другий план, а наперед виходить щось таке, якась така надзвичайна сила, що перетворює людську душу на сполучну ланку між землею і небом, змішуючи при цьому у потужному вихорі землю і небо, землю і кров, любов і смерть у тужливому оголеному людському зойкові. Поет говорив, що перед будь-якими музичними інструментами він надає перевагу самотньому і журному людському голосу. Характерно, що Ґарсія Лорка сміливо брав на себе роль співтворця і фольклору, і народної свідомості, адже свого Дуенде він вивів на вершини творчості з іспанської народної садиби, де той був до цього простим домовиком. Про постійне намагання проникнути якомога глибше в народну стихію свідчать і спроби писати вірші по-галісійськи.

Наскрізь іспанський по духу театр Ґарсія Лорки. Сам він не раз висловлювався про велику роль театру в становленні нації, для цього з радістю взявся керувати мандрівним студентським театром «Ля Баррака». Фарси, драми, трагедії Ґарсія Лорки — це поетичні метафори вузлових моментів національного життя, іспанської психології, звичаїв, соціальних і родинних обов’язків. Ще прижиттєвий успіх постановок «Маріани Пінеди», «Кривавого весілля», «Чарівної чоботарки» та інших, особливо з участю знаменитої актриси Маргарити Ксіргу, свідчать про те, що автор досягнув свого — відстань між глядачами і сценою була подолана: по обидва боки від рампи жила, сміялася і плакала рідна Іспанія. Кілька постановок п’єс Ґарсія Лорки було здійснено різними театрами України здебільшого в 70-ті та на початку 80-х років.

По-різному складалися долі книг і творів для театру Федеріко Ґарсія Лорки. Деякі з них, і серед них «Поет у Нью-Йорку», побачили світ вже після трагічної загибелі автора, кілька задуманих поетичних книг лишилися недописаними.

Не беруся твердити, чи так само й для світової, але для української поезії творчість Ґарсія Лорки мала і має велике значення. Його твори багато разів перекладали українською мовою як в Україні, так і за її межами. Особливий внесок у переклад творчості Ґарсія Лорки в Україні зробили Микола Лукаш і Михайло Москаленко. Розкошування в поезії і в українській мові дарують переклади Лукаша; точність, стилістична виваженість, адекватність відтворення поезії і духу оригіналу властиві Москаленку, саме в його перекладах Лорка чи не найповніше присутній в українському культурному контекстові.

Вперше виглянувши за мури соцреалістичної псевдолітератури, українська поетична думка кінця 50-х — початку 60-х років шукала типологічно близьких їй творчих принципів. Поезія Ґарсія Лорки в тій частині її, яка виходила із глибин народної традиції, надзвичайно імпонувала тодішнім пошукам українських поетів. Живі дядьки і тітки з українських сіл, які увійшли в поезію шістдесятників, щоб, на противагу надуманості і ходульності літературних вправ попередників, внести в українську поетичну творчість свіжість і справжність, зробити живою і багатоманітною, якимось чином через роки і простори перегукувалися із невигаданими персонажами з «Циганського романсеро». Повернення до народних джерел, повернення до своєї самості, до своєї істинності — от до чого спонукала і спонукає сьогодні поезія Ґарсія Лорки.

Українську поезію і поетів зачаровував сам образ Іспанії — героїчної і жертовної, — яка так довго і так самозречено боролася за свою свободу. Цей образ Іспанії переносився й на образ невтішної і знедоленої України.

Українську поезію і поетів зачаровував образ великого іспанського поета, образ трагічний і величний. Ґарсія Лорка усією своєю творчістю обстоював іспанську національну душу, національну поезію, національний театр, національну думку — і загинув від рук фалангістів: іспанських.

Повертаючись до преамбули цих роздумів про повторюваність, циклічність чи подібність історичних подій у різних часах і різних місцях, про явища типологічні, які містять у собі тим не менше різні розв’язки, хочу зауважити, що сучасна соціально-політична ситуація в Україні чимось дуже тривожно скидається, як на мене, на іспанську напередодні громадянської війни 1936 року. […]

Одначе, що залишилося по тих катастрофічних подіях, по тих смертоносних змаганнях, по іспанській крові, проллятій іспанцями? Усе те згинуло і пропало, додавши до образу Іспанії ще одну болючу трагічну рису.

А лишилися імена видатних письменників-гуманістів, видатних митців і поетів, лишилися їхні твори.

І назавжди лишився у пам’яті людства розстріляний іспанськими фалангістами великий іспанський поет — Федеріко Ґарсія Лорка.

Л-ра: Світовид. – 1998. – № 3. – С. 57-63.

Биография

Произведения

Критика


Читати також