«Недаремно ж колись Афродіта народилася з піни морської...» (До вивчення поезії Федеріко Гарсіа Лорки «Балада про морську воду»)

Т. М. Конєва

Скільки живих та глибоких чудес таїть у собі вода.
Федеріко Гарсіа Лорка

Іспанський поет Федеріко Гарсіа Лорка, один із найяскравіших художніх талантів XX століття, називав себе «сином води», що покликаний оспівувати її «велике життя», «роздуми та радощі», «муки та пристрасті», «хмільну музику та сновидіння».

Дзюрчання цілющих джерел, спів життєдайних каналів, гра місячного срібла на воді змалку бентежили серце Лорки. Його щасливе дитинство проминуло у селищі Фуенте Вакерос (іспанською — Пастуше Джерело), що зобов'язане своєю назвою величезній кількості води. Ґрунтові води в цих місцях протікали всього лише в метрі від поверхні землі, і все селище оточували зрошувальні канали. Біля найбільшого з них, Атанори. часто збиралася місце-ва дітвора.

Кожне літо Лорка проводив на прохолодному річковому березі. Спочатку його просто приваблювало видовище віддзеркалення: підводні алеї від найлегшого подиху води завивалися барочними колонами, осока й очерет зміїлися в глибині складками риз. Поступово душа навчилася мандрувати серед хвиль, віддаючи їм перевагу перед зірками. «І серце, — пізніше згадував Федеріко, — зросили прозорі краплини, дзвінкі кучері струменів та гігантська квітка, що колом розходиться по воді». Ці враження були настільки сильними, що Лорка вирішив створити книгу віршів та прози під назвою «Роздуми та лики води». Про свій задум він писав: «Скільки живих і глибоких чудес таїть у собі вода. Поема води відкрилась моєму серцю і стане книгою. Вона буде і арабською, і європейською, і християнською. Повнозвучним віршем або прозою я оспіваю пристрасті і муки води. Життя води — у всій його величі та подробицях...» І вода — ця частка безперервно вируючої Природи Андалуського краю, як і квіти мигдалю, зелень трав і луків, зарості ожини та очерету, кущі глоду і високі тополі на березі річки, дзижчання комах і чвал коня, потаємні звуки ранкових бризів та синіх гір — заспіває в його творах у різних своїх регістрах.

Міфологічне поклоніння воді складає основу багатьох обрядів та звичаїв андалусців. Федеріко заслуховувався піснями і легендами однієї з найбагатших і казкових долин Андалусії — Веге, дбайливою хранителькою яких була його няня Долорес. Він знайомився із фольклором, пізнавав культурні традиції рідного народу, і в його свідомості цілком закономірно зріла язичницька віра у магію природи. Магічна сила води, рослинного світу переповнювала уяву поета в Іванів день (Сан Хуан), коли сільська молодь, співаючи пісні, омивала у джерелах руки та обличчя, а дівчата, щоб якнайдовше зберегти свою красу, випробовували живильну силу краплинок роси. Роса, за традицією, сприймалась як розсип зірок. В Іванову ніч збирали цілющі трави: шкідливі властивості землі в ці години втрачають свою владу, а відтак за ними відступають хвороби. Згідно з переказами, в цю ніч літнього сонцевороту (рівнодення) дівчина, накинувши на очі шовкову хустинку, може побачити сонце та місяць, які борються один з одним, як розповідають найдавніші міфи, кохаються. Це сполучення світил знаменує собою оновлення Природи, уособлюючи її плодоносну міць.

Магічна сила Природи заворожувала поета, відкриваючи простір для уяви і творчості.

У 1921 році виходить у світ «Книга віршів» Гарсіа Лорки. У вступі, під назвою «Декілька слів у виправдання», він писав: «При всіх її недоліках, при безумовній її обмеженості книжка ця поряд із багатьма іншими позитивними якостями, які я в ній вбачаю, має ще й ту властивість, що завжди буде нагадувати мені про моє запальне дитинство, коли я бігав босоніж луками, в оточеній горами долині».

«Книгу поезій» Гарсіа Лорки складають юнацькі вірші, в яких він намагається наслідувати і поетичні форми, образи андалуського фольклору, і поетів старшого покоління — Рубена Даріо, Антоніо Мачадо, Хуана Рамона Хіменеса. Митець пробує свої сили у різних жанрах, використовує різні поетичні ритми. Це був пошук власного шляху в літературі.

Розгойдану амплітуду почуттів викликає у нього водна стихія. Вода поривчастого струмка, як і швидкої гірської ріки, бурхливого моря, що дає початок життю, символізує любов і еротику. Спокійна вода колодязя, як і ставка, озера, має «чорну» силу. Поет сприймає природу як живий організм, образно передає відчуття. Засвоївши найважливіші принципи народної поезії, в котрій людське життя зіставляється з природою за ознакою дії, він створює «Баладу про морську воду», що скріплена обрамляючим кільцем — поетичним описом моря:

Здаля всміхається
Море квітневе,
Зуби із піни, губи із неба.

Кільцева побудова балади визначає систему філософських поглядів автора на Природу і Космос в цілому. Так, як і у міфі, образ моря розкривається в дії, а не через абстрактні властивості. Зорові асоціації є вихідною точкою для уособлення і персоніфікації.

У центральній частині твору людина включається в це загальне космічне дійство — вона «відчуває» в морській воді дещо, що примушує серце людське тужити, плакати, сумувати. Космічне дійство виявляє ворожі відношення, і персоніфікована природа наповнюється напруженим драматизмом, стрімке наростання якого приводить до використання діалогу чисто драматургічного елементу. Драматизм у містерії природи тривожно акомпанує драматизму людської долі. Ритмічні повтори створюють стан душевної напруги:

«Що продаєш, розхристана смаглявко молода?» —
«Є в мене, прошу пана, морська вода».
«Чому, чорнявий хлопче, дерзка твоя хода?» —
«Бо в мене в крові, пане, морська вода».
«Чого це в тебе, мамо, солоная сльоза?» —
«Не я, мій сину, плачу — морська вода».

Остання мить найвищої напруги — звернення ліричного героя до серця:

«А в тебе, серце, звідки ця прикра гіркота?» —
«Гіркая дуже, друже, морська вода».

«Морська вода» і людина пройняті спільним почуттям гіркоти. Два світи — зовнішній і внутрішній – виявляють кровну спорідненість і близькість. Але поет бачить у природі й щось незмірно прекрасне, вічне, мудре. Не випадково балада завершується картиною моря, яке всміхається. Воно ніби символізує собою життя.

Драматичне подвійне ставлення художника до Природи, що характерне для «Балади про морську воду», буде притаманне поезії Федеріко і надалі. Поет відчував, що в надмірній близькості людини XX століття до грізних стихій криється щось не тільки надихаюче, а й надзвичайно небезпечне. Вода у ба-ладі постає багатоликою, як морський бог Посейдон, що несе загибель і відродження.

Органічний зв’язок поета з народною поезією спонукав перекладачів балади шукати стилістичні відповідники в українській народнопісенній спадщині. Переклад М. Лукаша народністю своєю не поступається оригіналу. Іспанське віршування в основі своїй силабічне. Але в кожній силабічній системі закладені якісь елементи силабо-тонічні. Ямб покладений і в основу Лукашевого перекладу. Проте перекладач недотримується його педантично: ритмічна різноманітність і багатство оригіналу знаходять і в перекладі відбиток у ритмічних перебоях, у спробах силабізації окремих рядків.

Глибока пошана до язичницької міці Природи, поетичне зображення життя води у всій його різнобарвності («недаремно праматір Венера зародилась в її надрах») знайдуть свій художній розвиток і в подальшій творчості Гарсіа Лорки.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 11. – С. 40-41.

Біографія

Твори

Критика