Тематизація мотивів зору та дзеркала в ліриці Гарсія Лорки

Ольга Москаленко

У поезії Федеріко Гарсія Лорки візуальне та зоровий образ домінують. Створення дуже насичених, фізично відчутних зорових картин - відмітна риса його творів; з першої «Книги віршів» (Libro de poemas) стає зрозуміло, що поетичне світосприйняття Лорки насамперед візуальне. У передмові до збірки Лорка сам перелічує три вкрай важливі аспекти своєї поетичної творчості: погляд, відбиток, образ.

Безумовно, мотив зору та коло пов'язаних із ним мотивів не раз привертали увагу дослідників. Існує багато ґрунтовних трактувань мотиву дзеркала, в ролі якого можуть виступати очі, поверхня води чи саме дзеркало - всі вони належать до парадигми «поверхонь, що відбивають». Докладний аналіз мотиву дзеркала та відбиття проведено в роботі іспанської дослідниці Кончі Сардойя «Дзеркала Федеріко Гарсія Лорки» (Concha Zardoya «Los espejos de Federico Garcia Lorca», 1962) та у більш пізньому дослідженні американця Найджела Денніса «Лорка у дзеркалі: стратегії (само)сприйняття» (Nigel Dennis “Lorca en el espejo: estrategias de (auto)percepciôn”, 1988). їхні роботи ілюструють, як образи дзеркал допомагають поетові висловити низку ідей, пов’язаних із розумінням людини, її внутрішнього стану взагалі та розумінням і сприйняттям власного «Я» зокрема. Тему втрати цілісності поет вирішує через зображення розбитого чи дзеркала, нечіткого відбитку і неможливості бачити свій відбиток в цілому.

Візуальне використовується Ф. Гарсія Лоркою для зображення фундаментальних конфліктів людської душі. Аналізуючи опозицію «бачити - не бачити», об'єкт і суб’єкт бачення та кут зору, ми можемо інтерпретувати задум поета.

У поетичному словнику Лорки слів, пов’язаних із семами «бачити» та «зір», не так уже і багато. Домінують дієслова ver (бачити), mirar (дивитися) та contemplar (споглядати); погляд позначається переважно словами vista і mirada, у кількох випадках слово ojos (очі) поет деталізує як pupila (зіниця) і у двох - iris (райдужка); щоб виразити неможливість бачити, поет використовує прийменник ciego (сліпий) чи дієслово no ver (не бачити).

Розглянемо як «працюють» ці слова в лорківському поетичному світі на прикладі вірша «Пригоди легковажного равлика» (Los encuentros de un caracol aventurero). Цей вірш має досить чітку фабулу. Перш ніж аналізувати функціонування в ньому семантичного поля «бачення», визначимо ключову різницю між значеннєвим наповненням дієслів ver, mirar, contemplar. Ver означає «сприймати очами предмети під впливом світла», mirar - «націлювати погляд на який-небудь предмет або спостерігати за чиїмись діями»; нарешті, contempler - приділяти увагу чомусь матеріальному або духовному. Вірш відкриває досить велика для ліричного твору експозиція; у рядках 14-23 саме за рахунок протиставлення дієслів contempler та ver створюється напруга і окреслюються грані майбутнього конфлікту: равлик-простак споглядає (contemplar) прекрасну, зовні спокійну Природу й поступається бажанню побачити (deseô ver) кінець стежки. Подальший центральний конфлікт характеризується як конфлікт тих, хто бачить, і тих, хто не бачить або бачити не хоче. Спочатку равлик зустрічає двох жаб, які лякають його до німоти. Цікаво, що одна із жаб, при першому згадуванні майже сліпа (casi ciega), а у кінці зустрічі перетворюється в сліпу (ciega) - така метаморфоза, безумовно, не випадкова. До світу «невидющих», а, правду кажучи, тих, що не бажають бачити, належить і юрба мурашок, які знущаються над своєю товаришкою лише за те, що вона «бачила зірки». Триразовому повторенню «Я бачила в небі зорі» (Не visto іss estrellas [рядок 124], vi miles de ojos [127], Yo he visto a las estrellas [142]) протиставляється різке, безкомпромісне «Ми їх не бачимо» юрби. Та іноді від необхідності «бачити» не можна закритися: от і юрба, що не бажає нічого помічати й відмовляє в цьому іншим, змушена все-таки глянути на небо, коли за мурахою прилітає золота бджілка, щоб забрати її на зірку знову Лорка тісно пов'язує дієслово ver з атрибутикою смерті: побачивши мертвого товариша, мурахи розбігаються. Таке співвідношення мотиву смерті та можливості бачити не так, як інші, зберігається у всій ліриці Лорки. Однак значеннєва наповненість пар сліпота-смерть і зір-смерть помітно відрізняється. У першому випадку найчастіше йдеться про смерть кінцеву, фізичну, в другому - про смерть міфологічну, тобто про перехід в інший світ, в інший вимір або, за термінологією вчених школи аналітичної психології, про появу якісно іншої особистості, вихід на іншу стадію формування свідомості. У вірші існують два полюси; бачення (he visto) і небачення, сліпота (по las vemos, ranа ciega), що обертаються навколо осьового поняття «смерть». Равлик же начебто займає проміжну позицію, намагаючись примирити ці два полюси; він поки лише що хоче й готується «бачити» і робить перший крок на шляху до бачення: «...мій погляд // вище трави не сягає». Проте спроба його виявляється безуспішною, і поет знову повертає маленького мандрівника у вихідну позицію: вірш, що відкривався дієсловом contemplar, ним же й завершується.

У творчості Гарсія Лорки традиція доволі сильна, часопростір його поетичної спадщини формується за законами міфологічного просторово- часового континууму. Час тут циклічний, і ліричний герой прекрасно усвідомлює закони відновлення життя: людина старіє й відроджується разом із природою. Часопростір розкреслено видимими і невидимими кордонами. Ці «міфологічні кордони, які слугують водночас і каналами зв’язку, можуть мати доконечно різну природу». При цьому такі межі не завжди фізичні: часто вони фізіологічні. Для тодішньої людини, на відміну від сучасної, зір не був головним інформаційним каналом. Лорка сприймає світ навколо все-таки насамперед через очі. Призначення поета - проникнути вглиб, побачити більше за інших і вплинути на них, і очі стають для нього провідником від серця до серця.

У міфологічній традиції зоровий контакт іноді виявляється вбивчим. У Лорки погляд так само дуже часто пов’язаний зі смертю. Те, що бачить ліричний герой, часто-густо виявляється мертвим, чи вмирає під його поглядом. Він відчуває себе розгубленим через те, що не може відшукати гармонію, та бачить, «як в’януть іриси, коли голос, заляпаний кривавим світлом, торкається їх»6, бачить, як ламає лілії його уявна кохана з народного романсу; «філософи з рівнини» дивляться у води, що несуться до смерті; ніхто не насмілюється заглянути в розкриті очі вбитого, що лежить на вулиці з кинджалом у грудях, так само, як ніхто не хоче дивитися в очі навічно померлого Ігнасіо Санчеса Мехіаса; співачка, що відбивається в дзеркалах, веде розмову зі Смертю; танцююча на вулиці Кармен - втілення смерті, і поет закликає дівчат засмикнути штори й не дивитися на її фатальний захопливий танець; в очах ліричних героїнь вірша «Останній відбиток» (Reflejo final) дрімає кинджал сигірії; побачивши в місячному світлі Тамару, головний герой романсу «Тамара й Амнон» (Thamar у Аmnon) не може встояти перед плотською спокусою і губить два життя - своє й сестрине; в «Плачі по Ігнасіо Санчесу Мехіасу» ліричний герой, якого ми можемо тут сміливо ототожнювати з поетом, бачить, як сірий дощ запиває тіло мертвого Мехіаса, і рефреном звучить фраза «Не хочу її [смерть - О. М.] я бачити!»; поглядами вбито Еміліо з «Фабули й круговороту трьох друзів».

Іноді поет безпосередньо вказує на зв'язок смерті і погляду: «Очі твої були смертю». Зоровий контакт з місяцем, символом смерті в поезіях Лорки, - сам по собі ознака майбутньої смерті: про це попереджає народна пісня, що звучить на фоні розмови цигана з підполковником жандармерії у вірші «Сцена з підполковником жандармерії» (Escena del teniente coronel de la guardia civil). Маленького циганча заворожує, втягує у свій гіпнотичний танець царівна Місяцівна, і цигани, повернувшись в кузню, знаходять хлопчика із заплющеними очима, які тепер вічно будуть дивитися лише на місяць, але ніколи вже не побачать світ реального.

Місяць - очі неба, що спостерігають за тим, що відбувається на землі. Над вежами Кордоби сяє місяць, а вершникові здається, що на нього дивиться смерть. Місяць, відповідно до законів древнього космогонічного циклу, вмирає й відроджується, але очі його завжди мертві: «мертвою зіницею» (muerta pupila), «порочною зіницею» (pupila viciosa) спостерігає він за нами з неба, насінням падають у землю його мертві очі. Поет хоче і не може позбавити ніч від всепроникаючого, жахливого й одночасно вабливого погляду місяця: «Хочу, щоб ніч без очей залишилася». Уподібнення місяця й людських очей не випадкове. Для архаїчної уяви місяць і сонце - це очі неба; при цьому сонце сприймається як благе, а місяць - лихе око. Лорка використовує слово pupila (зіниця) стосовно місяця в однині. У міфологічній традиції одне око символізує зло і, як правило, є атрибутом хтонічних персонажів.

Погляд справді таїть у собі небачену силу. У ньому - і проекція серця Христа (Simbolo), і вихід для смерті до цього світу (Suite de los ospejos). Метафора про «погляд, що велить» здобуває буквальне значення. У багатьох міфологічних традиціях очі - вмістище душі, «місток», по якому здійснюється перехід між світами. Очі відбивають, вбирають у себе цілий світ у всій його нескінченності. У вірші «Очі» (Los ojos) план реального й план уявного змішуються, невловиме стає цілком фізичним. Нерукотворні візуальні межі набувають фізичного втілення: під нашим поглядом розгортається простір шляху, що знову-таки веде до світу уявного: до замку з дитячих народних іспанських казок. В цьому уявно-реальному світі з дитинства ми вперше опиняємося на роздоріжжі та обираємо стежину. Тому не даремно очі в поезіях Лорки уподібнюються перехрестю, в них поєднуються та міняються місцями внутрішній і зовнішній світи. Там можна знайти себе, а можна втратити особистість, яка розпадеться на безліч неясних втілень. Мотив перехрестя зустрічається у Гарсія Лорки доволі часто. Наприклад, в вірші Cruz: в ньому виявляються принаймні три рівні. У плані фізичної реальності читач бачить могильний хрест, що відбивається у воді зрошувального каналу; на метафоричному рівні хрест означає точку зустрічі чи розставання з власною ідентичністю; на графічному рівні крапка як розділовий знак, що позначає фінал речення, фінал значеннєвого фрагменту тексту, перетворюється на три крапки, які дають безліч можливостей для подальшого трактування і розвитку подій. Це перетворення з кінцевого на варіативне, нескінченне зумовлюється багаторазовим відбиттям хреста у воді каналу. І як би парадоксально це не виглядало, смерть - завжди лише новий етап; вмираючи в одному стані, людина ступає на шлях відродження в новому. У вірші «Перехрестя» (Encrucijada) крапка кинджала навпаки нескінченну кількість разів дробиться у відбитках очей - індивідуальна смерть людини набуває універсального характеру.

Очі - дзеркальні поверхні. Як правило, Лорка зберігає у своїх роботах традиційну символіку дзеркала й залишається в рамках культурного канону. Однак поета насамперед цікавлять таємні, складні виміри душі людини. У схематичному романсі без єдиного дієслова йому вдається розгорнути цілий світ і зробити людину невід'ємною частиною всесвіту: як дерева відбиваються у воді, так і серце людини відбивається в його очах, воно віддає себе світу та вбирає з нього відбиття. Ці відбиття дробляться й тривають нескінченно, і вже не можна відшукати початок. Нескінченно множачи відбиття, Лорка висловлює ідею втрати себе, дефрагментації особистості: шукає й не може відшукати в дзеркалах своє власне серце ліричний герой вірша «Пісня про юнака із сьома серцями» (Canciön del muchacho de siete corazones). У кількох віршах Лорка відновлює міф про Нарциса. У вірші-»тіні» «Нарцис» (Narciso) хлопчик, що наважився заглянути крізь дзеркало води, губить себе. Так давній символізм води знаходить у нашій цивілізованій свідомості інше трактування, і ми стаємо причетними до історії втрати особистості й розчинення її в несвідомому.

Іноді поет зображує не навколишній світ у відбитті людських очей, а показує людей у баченні речей. Такий кут зору дозволяє глянути на людину немовби ззовні, відокремлює її від реального світу. Юнак з вірша «Самогубство» (Suicidio) бачить, як за ним з шухляди стола спостерігають завмерлі годинники, поступово він зливається з оточуючим світом і починає спостерігати за собою ззовні. Він розбиває дзеркало й руйнує зв'язок, перехід між світами свідомого й несвідомого, дозволяючи тіні затопити все навколо.

На думку Найджела Денніса, творчості Лорки притаманне навмисне відсторонення ліричного героя, яке пояснюється характером однієї із ключових проблем творчості поета: її можна сформулювати як проблему втрати й пошуку ідентичності. Такий кут зору, зображення не предметів, а їхніх відбитків допомагає об'єднати зовнішню форму та її сприйняття ліричним героєм в одному образі, розсунувши його межі. Фізична обмеженість людського погляду зникає, межі зорового сприйняття усуваються, і от уже «у зіницях співають два моря». Очі людини, відбиваючи об'єкти зовнішнього світу, розкривають багатогранність її почуттів.

Поет залучає образи, що міцно увійшли в нашу свідомість. На відомій кожному міфологемі заснований вірш «Початок» (Initium): «Адам та Єва. II Змій // Розбив // Дзеркало // На безліч шматків // І яблуко каменем стало» (Переклад наш. - О. М.). Вірш містить у собі головну проблему першої поетичної збірки Libro de poemas: розповідає нам про втрату невинності людства і важку, болючу необхідність дорослішання, яку вона спричинила. Поет звертається до Біблійного сюжету, глибоко розташованого в нашому підсвідомому; таким чином йому вдається відійти від особистого і розвинути проблему до рівня універсального. За термінологією Юнга, ми бачимо, як цілісність індивіда, стан, при якому Анімус і Аніма гармонічно співіснують в одній людині, руйнується. І причиною цьому є знайомство людини з фізичною стороною любові. Отже, райська пора людства, пора дитинства, закінчується з появою сексу в житті, тобто з дорослішанням. Аналогія яблука з гріхом, сексуальним досвідом, забороненим знанням взагалі є традиційною, і в поезіях Лорки цей образ цілком зберігає свою багатовікову символіку. Метафорою втрати раю стає руйнування дзеркала: порушується цілісність відбитку - людина втрачає власну цілісність, ідентичність. Цей мотив загубленого раю через руйнування цілісності повторюється в поезії Лорки кілька разів (див. поезії «Нау aimas que tienen...», «En la muerte de José de Ciria y Escalante, Madrigal de verano»).

Щоб знайти, створити власне «Я», потрібно відмовитися від колишнього; Лорка воскрешає міфологему про воду, що рухається, як про джерело розвитку й руху вперед. Ліричний герой знає, що шлях попереду не буде легким. Іноді йому дуже важко дається спілкування із власним відбитком, він буквально змушує «наляканий погляд» опуститися у воду й знову глянути на крони тополь. Часто відбиток лякає - у ньому видно лише недосконале: і елегія старої тополі, позбавленої зелені листя й пташиних гнізд у кроні, що знайшла у собі сили впасти у воду затоки, покінчивши зі своїм виродливим відбитком, зривається на повний розпачі заклик «Жити хочу, так щоб не бачити себе!». Та іноді душа поета «грає з рікою», рани йдуть згодом, «без усяких зусиль із місяця на воді перестрибує він на місяць на піднебінні» так відбувається тому, що десь удалечині звучить народна пісня, що будить мудрість століть.

При порушенні гармонії в природі, зникає й гармонія в душі людини. Саме так відбувається у віршах сюрреалістичного циклу «Поет у Нью- Йорку» (Poeta en Nueva York). У Нью-Йорку ліричний герой почуває, що його вбиває піднебіння, і причина цього - в зникненні відбитків. Парадоксальна авторська метафора про «місто скла й металу», у якому форми «відшукують кристал», ґрунтується на абсолютно реальному образі: адже в цьому місті не залишилося поверхні живої води, у якій будуть грати відбиття. Змінюється характер образів: якщо на батьківщині про поверхню води поет говорить як про срібну (de plata), то озеро Еден викликає в нього асоціації з площиною тарілки (de plato), що нічого не відбиває, та з якої в жаху дивляться «очі, що широко відкриті»; поглядом «непрозорого скла» неможливо побачити любов. У світі поламаної світобудови, у світі дівчат “із хробаком у душі», людина не здатна бачити, тому що навіть вітер проти неї - “тріскають на вітрі ...очі // між алюмінієм та голосами п'яних», як й «поламані ріки» (rios quebrados) не здатні відбивати. Порушуються всі найдавніші принципи існування людини в навколишньому світі, адже очі більше не виконують своєї функції. Так, поет не може допомогти вмираючому Маляті Стентону, тому що не здатний пробитися до нього через «два мури очей, а хлопчик не може вирватися в зовнішній світ, тому що рак «забризкав тванню зіниці». А якщо погляд все-таки зберігає свою функцію посередника в переході між світами, то перехід цей з легкого й природного для міфологічної свідомості стає хворобливим і наповнюється жахом: порівняймо вірші «Елегія» (Elegia a dona Juana la lоса) та «Дівчинка, що потонула в колодязі» (Nina ahogada en el pozo).

Лорківський Місяць, що дивиться очами смерті, подібний на грецьких горгон: коли він відбивається у воді ріки, він не шкодить людині. У великому місті піднебінню ні у чому відбиватися, тому й місяць, «порочна зіниця» (pupila viciosa), виливає своє зло на світ унизу. Цей образ набуває фізичної оформленості, місяць падає в Нью-Йорк, бродить сходами міста, позбавляючи його кольору. У міфологічному мисленні хроматична визначеність є ознакою візуальних кордонів. Однак тут за межу небуття переходить не одна людина - тінь затоплює все місто. Смерть з’являється як втрата ідентичності. Боротися з нею складно навіть поетові, він відчуває, що зникає. Ситуація смерті стає огидною - тут йдеться про ту саму фізичну, кінцеву смерть, якої так боявся поет. Та суть відмінності навіть не в цьому: смерті міфологічній протиставляється фізіологічна, абсолютна смерть, що перебуває за гранню міфологічних уявлень. Вона несе із собою порожнечу й огортає нею. Єдина дзеркальна поверхня, у якій може відбитися Нью-Йорк, - очі поета, і він кидає виклик місяцю над Нью-Йорком. Пропускаючи світ крізь себе, відбиваючи його у своїх очах, поет сподівається знову поновити зв'язок природного й штучного. Поет не йде шляхом відсторонення, він знаходить у собі сили глянути на реальність широко відкритими очами й закликає інших зробити те ж саме. Поміж невіданням і стражданням ліричний герой обирає друге, адже страждати - означає жити (Лорка зрозумів це дуже рано), а єдиний спосіб побороти біль - прийняти його. Місто болю й страждань, без корінь і без відбиттів поглинає ліричного героя, руйнує його особистість, робить частиною безбарвного мороку, і тільки завдяки надзвичайно сильній внутрішній боротьбі можна уникнути руйнування. Поет вирішує прийняти сторону тих, хто зберігає в собі «первинне світло» (iuz original), тих, кому диктує правила несвідоме, міфологічне. Серед них - темношкірі, прекрасні в їхній дикій, первісній силі; потоптана природа, що одного дня помститься місту прогресу та діти, такі беззахисні й всемогутні одночасно. Саме із цих найдавніших джерел поет черпає сили.

Тема пошуку ідентичності через повернення до дитинства є однією із провідних у нью-йоркському поетичному циклі. Особливо гостро вона звучить у вірші «Дитинство й смерть», в основі якого лежить давній мотив подорожі. Ліричний герой вирушає на пошуки свого втраченого дитинства, а знаходить лише «тільце, поїдене пацюками»). Лорка дивиться на себе, свою подорож у дитинство ззовні. У найперших рядках ми стаємо свідками розпачливих спроб повернути колишнє: щоб побороти хід часу, повернути його назад, ліричний герой «їсть гнилі апельсини, старі папери, порожні гнізда», сам прекрасно усвідомлюючи безглуздість і даремність таких спроб. Адже для знаходження нової Ідентичності потрібно не повертатися в дитинство, а інтегрувати його досвід у досвід нинішній. Звідси й ця відстороненість: поет заколисує себе-маля, що потонуло в цистерні. Цей вірш - осередок поетичних тем циклу «Поет у Нью-Йорку»; у ньому через особисте, інтимне Лорка піднімає універсальні проблеми: він говорить із нами про глибини людської підсвідомості, про соціальну несправедливість, про онтологічні проблеми. Теми безплідності, приниження, розчарувань у сексуальному житті, зустрічі з фізичною стороною любові обертаються навколо центральної теми втраченого дитинства.

Ностальгія за прекрасним часом, якого ніколи не повернути, не залишає поета на всьому творчому шляху, а під час перебування в Нью-Йорку стає особливо гострою. У вірші «1910 рік» він згадує рай втраченого дитинства. Внутрішні відчуття, пов'язані з дорослішанням, поет передає за допомогою зорових образів; часові межі він перетворює на візуальні. Рефрен «Мої очі тисяча дев'ятсот десятого року» вводить картини з дитинства поета, актуалізуючи притаманний йому хронотоп. Однак межу границю, на якій сон стикається з реальністю, переступити все-таки неможливо. Дорослий зір сприймає лише матеріальну сторону часу, його невпинний плин і запустіння. Ліричний герой вірша «Живе небо» (Cielo vivo) теж намагається позбутися всепроникаючої порожнечі, воскрешаючи зорові образи. Очі перетворюються у відправну точку подорожі: герой відкриває для себе навколишнє як дитина, що з'являється на світ. У кількох рядках Лорка сполучає різні способи сприйняття, поєднуючи їх поняттям «споконвічний пейзаж» (primer paisaje): ми начебто приходимо в цей світ разом з немовлям. Цей вірш - повернення до моменту створення світу: далекий до неуявного й парадоксально близький, повторюваний знову й знову. У цій краплині міфологічного часу пульсує життя і немає місця смерті.

Лорка говорить нам про своєрідний феномен дитячого зору, що не знає меж часу й простору. Улюблена Лоркою думка про універсальність, досконалість та непорушність дитинства актуалізується серед інших у вірші «А потім» (Después de pasar): через паралельні конструкції Лорка відновлює сакральне в профанному житті і прирівнює дитинство до одного з символів центру світу - гір. Гора втілює життя, його вічність, безперервність, сталість і досконалість. Лорка наділяє таким значенням дитинство. Воно - як гори - первинно, непорушно, наділене знанням. Погляд дитини пов'язує землю й зірки. Зірка стає об’єктом притягання поглядів дітей і всього Всесвіту. Дитячий погляд легко досягає локусу, до якого прагне ліричний герой усієї творчості Лорки, - зірок. Феномен дитинства набуває характеру універсальної категорії, що лежить в основі існування світу. Лірика Лорки зберігає структуру міфічного квесту, об'єктом якого є зірки. Вони виступають і як локус простору, і як абстрактна мета, досягнення якої обіцяє гармонічний стан. У такий спосіб дитина стає одночасно й провідником на шляху відшукання себе, формування свого «Я», і саме тією метою, якої прагне досягти поет. Це добре ілюструє найкоротший у Гарсія Лорки вірш «Комета» (Cometa): «На Сіріусі - // діти» (Переклад наш. - О. М.). Назва вірша, що сприймається як його перший рядок, закладає принцип всього твору: виведення звичайного із космічного та навпаки. Іспанське cometa - це не лише «комета», це ще й «повітряний змій»: ось і виходить, що падаюча скрізь небосхил зірка світу реального, така бажана і одночасно недосяжна для дорослої людини, є лише іграшкою -- повітряним змієм у світі дитинства. Цікаво, як Лорка «грається» у цьому невеличкому віршику зі словами. В іспанській мові дієслово «бути» можна передати за допомогою дієслова haber або estar. Лорка вибрав haber, який підкреслює саме наявність чого-небудь де-небудь, і ми одержуємо - «На Сиріусі є діти». Якщо ж це було б дієслово estar, яке вказує на місцезнаходження, зміст би змінився: «Діти знаходяться на Сиріусі».

Кожному читачеві поет дає можливість доторкнутися до створення Світу: він розкриває таємницю зірок на небосхилі та дарує спосіб досягти власної зірки - не забувати про дитинство. Для поета «зірка» - символ цілісної особистості, підсумок успішної індивідуації, формування власного «Я». Тому немає нічого дивного в тому, що діти, наділені цілісністю від народження (це аксіома, зафіксована світовою міфологією та людським підсвідомим), так легко досягають заповідної мети лорківського ліричного героя і, якщо глядіти ширше, самі є його суттю. У баладі «Сантьяго» (Santiago) за допомогою дієслова ver обігрується ситуація ініціації. Звичайна побутова ситуація - бабуся показує малятам, які зібралися навколо, Чумацький Шлях - здобуває масштабу космічної посвяти: тепер діти здатні бачити зірки!

У зображенні Лорки діти завжди прямо дивляться на навколишній світ та активно змінюють його, і це пояснюється тим, що дитяча психіка ще не зачеплена, не порушена. Для дітей світ не поділяється на реальний та уявний, вони легко перетинають межу між вигадкою і правдою, і, переживаючи написане на папері, проспіване у колисковій або розказане в казці, роблять його реальним. Діти й природа - єдині супутники в процесі створення поезії. Для дитинства не існує неможливого: силою уяви дитина оживляє світ навколо й змушує його жити за своїми правилами. У вірші «Краєвид» (Paisaje) під схвильованим дитячим поглядом осіннє дерево знаходить друге життя - жовте листя під поривами вітру перетворюється на птахів. Іноді діти здаються над-істотами, богами з міфології, що стежать за світом дещо збоку й керують ним за своїм розсудом (Burta de don Pedro a caballo). У цьому вірші дуже явно актуалізується міфологема про Божественну Дитину й найдавніший зв'язок води, дитини та музики, відзначена Карлом Кереньї в роботі «Передвічна дитина в передвічні часи».

Діти живуть у своєму світі, максимально наближеному до ідеального міфологічного, тому і бачать по-справжньому, а не у відбитках, як дорослі, які вже втратили зв'язок з підсвідомим і яким доступні лише тіні речей. Вони - наділені справжнім зором, тому бачать суть речей: у позбавленому людського світі Нью-Йорка лише діти не піддаються загальному обману й ілюзіям. За зовні прекрасними картинами життя, у природності й красі яких їх переконують учителі, вони бачать огидний правдивий зміст.

Поет говорить нам, що важливо не дивитися - важливо бачити: на зміну зовнішньому зору приходить внутрішній зір, і людина дивиться вже не очима, а серцем, душею. Часто мотив сліпоти у Лорки виражає ідею натхнення, опису творчого процесу, що не кориться законам розуму, відбувається «наосліп», базований на інтуїтивних рухах душі (Cantos nuevos, Prôlogo, La sombra de mi aima, Encrucijada, Mar latino, Juan Breva), або підкреслює інстинктивність дій ліричного героя, нездатність боротися з бажаннями (Prôlogo, Nocturnos de la ventana, Madrugada, Estampas del jardin).

Здатність «бачити» y розумінні Лорки нерозривно пов'язана із цілісністю особистості. Доки свідоме і підсвідоме перебувають у гармонії, людина бачить. По мірі дорослішання, віддалення від першоджерел, розколу внутрішнього «Я» людина «сліпне»: вона зберігає здатність бачити лише зовнішнє, не помічаючи суті, бачити тіні, не бачачи світла. Цю думку про розпад особистості, поділ її на дві половини Лорка обігрує у вірші «Божевільний хлопчик» (Chico loco) із циклу «Потойбічність» (Trasmundo). Людина, у міру дорослішання, втрачає зв'язок зі своєю підсвідомістю, і підсвідомість починає керувати нею. Світло, що бавилося із хлопчиком, зрештою зіграло з ним жарт - відокремило його від його ж тіні: рано чи пізно людина усвідомлює, що свідома й підсвідома частини її особистості існують окремо, і все подальше життя вона приречена шукати свою «тінь», «другу половинку», що допоможе їй стати справжньою особистістю.

Однак подолати весь шлях до становлення цілісністю, особистістю дуже важко. Здатні бачити справді лише по-справжньому цілісні особистості. У розумінні Лорки, як і у світовій міфологічній традиції, найбільш цілісною є людина при народженні і в дитинстві. Ця ідея синтезується у вірші «Передсмертний лемент» (Lamentaciôn de la muerte): «Я на світ прийшов з очима, // а іду безокий».

У створеному за законами міфологічного мислення всесвіті ліричних творів Лорки життя повинно зберігати свою циклічність. Лише дотримання давніх принципів світобудови, за якими споконвіку існує й відроджується природа, здатне допомогти людині вберегтися від руйнування. Не можна відмовлятися від досвіду дитинства - він допоможе замкнути коло. Лорка - поет з дуже непростою долею, якого роздирала безліч внутрішніх протиріч, який болісно сприймав навколишню несправедливість і мерзенність, прекрасно усвідомлював, наскільки багато повинна зробити людина, щоб залишити після себе слід на землі, щоб піти в гармонії із самим собою. Поет страшенно боявся фізичної смерті, саме тому створив другу, поетичну реальність, де смерть завжди відступає перед дитинством. Відродження в дитині й щорічне відродження природи - саме вони забезпечать безсмертя:

Si muero,
dejad el balcôn abierto.
El nifîo come naranjas.
(Desde mi balcôn lo veo.)
El segador siega el trigo.
(Desde mi balcôn lo siento.)
Si muero,
dejad el balcon abierto!

Якщо помру,
не зачиняйте балкона,
їсть апельсини хлопчик.
(Це бачу з балкона)
Жниця зжинає пшеницю.
(Це відчуваю з балкона.)
Якщо помру,
Не зачиняйте балкона!
(Переклад наш. - О. M.).

Л-ра: Віршознавчі студії. – Київ, 2010. – С. 106-117.

Біографія

Твори

Критика