Що стоїть за сплеском розмов про деколонізацію
Авторка: Лідія Вокер (Lydia Walker), доцентка і завідувачка катедри глобальної військової історії імені Сета Андре Маєрса при Університеті штату Огайо. Вона є авторкою книжки «В очікуванні на державність. Контрнаратив глобальної деколонізації» (States-in-Waiting: A Counternarrative of Global Decolonization; 2024).
Про деколонізацію говорять більше, ніж будь-коли, в той час як справжня незалежність колишніх колоній зникла з поля зору. Чому?
Про деколонізацію говорять скрізь. Науковці пишуть книжки про деколонізацію елітних університетів. Уряд Індії, країни, яка є незалежною вже 77 років, побудував нову будівлю парламенту, щоб «прибрати всі сліди колоніяльної епохи». Існує інфографіка про те, як деколонізувати вступні курси з психології та посібники про те, як бізнес може деколонізувати свої робочі місця. Деякі християни з регіонів, які раніше були колоніями, прагнуть деколонізувати свою місію через біблійні читання про страждання Христа. Чому ідеї деколонізації стали такими популярними? І чи існує узгодженість між цими багатьма різними застосуваннями цього терміну?
Учасники цих різноманітних і навіть суперечливих дискусій про деколонізацію намагаються скористатися моральним авторитетом, впливом і народною легітимністю великих антиколоніяльних визвольних рухів ХХ століття. Саме невідповідність між обіцянками цих рухів щодо визволення та реальністю збереження нерівности влади навіть після здобуття незалежности створило аналітичний та політичний простір для широкого, еклектичного та контрастного спектра осіб, груп та проєктів, які використовують поняття «деколонізація» для забезпечення підтримки своїх починань. У цьому процесі розмови про деколонізацію дедалі більше віддаляються від історичних подій деколонізації.
Події деколонізації стосувалися колонізованих народів, переважно в Азії та Африці, які повстали в середині ХХ століття і зруйнували колоніяльні системи правління. Національно-визвольні рухи, які стали постколоніяльними урядами, трансформували світовий порядок через історичні події деколонізації. Наприклад, у 1945 році існувало лише 64 незалежні держави, тоді як сьогодні їх налічується від 193 до 205, залежно від того, хто рахує. До Другої світової війни існувало лише три суверенні держави з африканським президентом на чолі — Етіопія, Гаїті та Ліберія.
Колоніялізм сам по собі був нерівномірним, складним і різноманітним. На практиці імперії управляли, застосовуючи різні підходи до різних спільнот, посилюючи та підтримуючи часто складні ієрархії, побудовані на основі території, раси, релігії чи етнічної приналежности. Наприклад, колоніяльне життя у французьких поселенсько-колоніяльних містах, таких як Алжир і Оран, сильно відрізнялося від життя в берберських регіонах Східного Алжиру. Британська колоніяльна Індія являла собою мозаїку політичних форм: пряма імперська влада, князівські держави, які мали напівавтономність у питаннях внутрішньої політики, та окремі регіони з мінімальною присутністю імперії.
Іншими прикладами відмінностей між колоніялізмами є рішення Верховного суду США щодо так званих «острівних справ» (1901 р.), у яких було визначено, що певні території, захоплені під час Іспано-американської війни, матимуть нерівноправні юридичні відносини з континентальною частиною Сполучених Штатів: Пуерто-Рико, Ґуам і Філіпіни стали некорпоративними територіями, де Конституція США не діяла в повному обсязі, тоді як Гаваї (і Аляска) були включені до процесу здобуття статусу штатів. В інших регіонах, наприклад у Східній Африці, Німецька імперія вербувала африканських солдатів, які ставали класом колоніяльних посередників. Японська імперія включала як пряму окупацію Маньчжурії та Кореї, так і співпрацю з антиколоніяльними націоналістами в Бірмі та Індонезії. Проте, попри всю цю складність, сучасне сприйняття колоніялізму зазвичай має чітку іконографію західного завоювання — мапи, коркові шоломи й чоботи, що крокують незахідними континентами.
На відміну від позірної ясности колоніялізму (яка, втім, приховує його власну складність), сучасні дискусії про деколонізацію можуть здаватися аморфними та розмитими. Це не дивно, адже концепцію використовують різні люди та групи, іноді з протилежними цілями. Існує багато форм розмов про деколонізацію, які стосуються сфер культури, освіти, економіки, політики, ідеології, психології, бізнесу, релігії тощо. Вони охоплюють постімперські (пов’язані з місцями, що колись були імперіями, або з інституціями, які сприяли існуванню імперій) і постколоніяльні (пов’язані з місцями, що були колоніями, або з відносинами залежности, створеними колоніялізмом) інституції та нації.
Люди з різних полюсів політичного спектра називають деколонізацію ідеалом і стверджують, що представляють її дух. Деякі з цих дискурсів деколонізації походять із регіонів, які ми зараз називаємо Глобальним Півднем, з країн, які є колишніми колоніями або мають тривалі залежні економічні відносини з постімперськими країнами та інституціями. Заклики до деколонізації, що надходять із цих регіонів, спрямовані на здобуття більшої автономії та свободи для цих постколоніяльних країн, хоча вони не обов’язково мають однакову політичну орієнтацію. Існують вимоги щодо економічної деколонізації, як, наприклад, запропонований у 1970-х роках Новий міжнародний економічний порядок. Також існують заяви про необхідність культурної деколонізації, як це робить індійський уряд сьогодні, що, антрополог Альпа Шах вважає спотворенням оригінальної концепції.
Розмови про деколонізацію також лунають з вуст тих, хто пов’язаний із метрополійними або постімперськими установами, такими як університети чи корпорації. Заклики деколонізувати освітні програми, дисципліни і університетські програми мають на меті змінити ідеї та спільноти, які повинні стати основним джерелом престижу та ресурсів цих установ. Вони акцентують увагу на деяких, здавалося б, несподіваних, навіть контрінтуїтивних аспектах застосування розмов про деколонізацію — що такі розмови можуть походити від колишніх центрів і навіть аґентів імперії, таких як університети, які навчали державних службовців імперських часів. Навіть музеї, створені на основі колекцій, зібраних під час колоніяльних завоювань, просувають свою діяльність із деколонізації.
Ми також чуємо, як люди сьогодні використовують термін «деколонізація» в негативному сенсі, щоб критикувати рухи, які прагнуть переглянути сучасний статус-кво міжнародної політики, наприклад, тих, що виступають за створення палестинської держави. Це далеко не всі випадки. Читачі знайдуть й інші. Але з використання цього терміну в економіці, культурі, освіті та політичній ідеології ми бачимо, що це гнучке поняття, яке багато хто хоче використовувати й привласнювати — як для похвали, так і для критики. В міру того як момент формальної політичної незалежности середини ХХ століття поступово віддаляється в часі, деколонізація стає менш чітко пов’язаною з конкретними подіями.
Історична деколонізація — це процес ХХ століття, коли імперії були розбиті на незалежні країни через війни, протести і політичні перемовини, який став найважливішою світовою подією від часів Другої світової війни. Упродовж десятиліть від 1945 року понад 50 країн, переважно в Азії та на Африканському континенті, здобули свою незалежність, в основному від европейських імперій. Створення нових незалежних держав досягло свого піку в 1960 році, коли 17 европейських колоній на африканському континенті, таких як Республіка Конґо, Ніґерія, Мадаґаскар і Сомалі, здобули державну незалежність. Впродовж літа 1960 року Організація Об’єднаних Націй, здавалося, щотижня визнавала нову країну, а національна незалежність від колоніяльного контролю стала міжнародною нормою.
Країни йшли до незалежности по-різному. 1947 року Індія та Пакистан досягли самоуправління завдяки тривалим, затяжним, переважно ненасильницьким масовим протестним рухам громадянського суспільства. Коли в 1949 році голандці втратили фінансову підтримку США, вони були змушені визнати незалежність Індонезії. В 1962 році Алжир переміг у війні за національне визволення. 1964 року Замбія мала націоналістичного лідера Кенета Каунду, який мав авторитет серед співвітчизників як легітимний антиколоніяльний діяч, а також був визнаний видобувними компаніями США та Великої Британії як надійний партнер на перемовинах. 1966 року Ботсвана стала незалежною, а перша її столиця опинилася в іншій країні, оскільки уряд Великої Британії прагнув швидко позбутися дедалі більш непопулярної та фінансово нестійкої імперії.
«Деколонізація» — слово на позначення переходу від світу імперій до світу постімперських і постколоніяльних держав — спочатку було терміном вчених або бюрократів, який набув популярности після подій, які він описував. Окрім Франца Фанона (який сам був ученим) та деяких імперських службовців, які намагалися стримувати націоналістичні рухи за незалежність, мало хто з учасників історичних подій деколонізації середини ХХ століття використовував цей термін у той час. Рухи за незалежність, як правило, говорили про національне визволення, що свідчило про активну мету їхньої боротьби. «Деколонізація» має пасивний характер. Вона не вказує на те, хто був колоніяльним підданим або хто був колоніяльним правителем, хто боровся за незалежність або хто боровся, щоб запобігти їй.
Оскільки це слово не ідентифікує і не сигналізує про те, хто може бути конкретними учасниками, відповідальними за припинення (або продовження) колоніяльного панування, воно стало засадничо консервативним (з малої літери) ярликом для революційних форм політики — зміни режиму. Пасивний стан, відсутність чіткого, активного суб’єкта також сприяли створенню аналітичного простору для множинних і мінливих значень, що зробило цей термін популярним серед урядів і відносно потужних організацій, які сьогодні можуть отримати вигоду від такої стратегічної невизначености.
На тлі моральної спадщини національно-визвольних рухів, мета яких була здобуття незалежності, пасивність, закладена в самому терміні, та повернення розмов про деколонізацію, варто пам’ятати, що для багатьох суспільств обіцянка такого визволення залишається значною мірою невиконаною. Не всі народи, які прагнули національної незалежности наприкінці колоніяльного панування, отримали державність. Серед багатьох інших на незалежність претендували і не отримали міжнародного визнання державности для свого націоналістичного руху такі народи, як курди і палестинці, наґа і тибетці, каталонці і західні папуаси.
Крім того, не всі уряди надали повні громадянські права народам, які стверджують, що вони були колонізовані і заслуговують на національний суверенітет: уйгури в Китаї та роми в Европі можуть це підтвердити. І для багатьох постколоніяльних держав політичний суверенітет не привів до економічного посилення в глобальних системах торгівлі та видобутку ресурсів. Сьогодні біженці та міґранти регулярно ризикують своїм життям у пошуках засобів до існування. Вони демонструють обмеженість політичної деколонізації ХХ століття у досягненні цілей націоналістичних революціонерів. Оскільки обіцянка деколонізації явно невиконана, ця концепція залишається відкритою для подальших інтерпретацій.
Критики неоколоніяльних владних відносин наголошували на потребі постійної економічної деколонізації невдовзі після хвилі отримання політичної незалежности колишніх колоній у ХХ столітті. Марґарита Фахардо показала, що латиноамериканські міжнародні службовці, які заснували і керували ЕКЛАКом — Економічною комісією ООН для Латинської Америки і Карибського басейну — прагнули розширити проєкт політичної незалежности, включивши до нього економічні та соціяльні права. Їхні зусилля, що розпочалися наприкінці 1940-х років, ще до того, як національне самовизначення стало міжнародною нормою, тривають і досі. Теоретики економічної залежности, еклаківці, є прихильниками нового міжнародного економічного порядку, а їхні спадкоємці закликали до деколонізації після здобуття політичної незалежности. Вони хотіли заснувати демократичний світовий порядок економічно незалежних держав з більшим економічним і соціяльним процвітанням, ніж те, яке було під час панування постколоніяльного світового порядку.
Аргентинський економіст і бюрократ ООН Рауль Пребіш став центральною фігурою руху за здобуття економічної деколонізації. Пребіш очолював ЕКЛАК з 1950 по 1963 рік, а потім був генеральним секретарем Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) і підтримав створення в 1964 році групи з 77 «країн, що розвиваються» під назвою «Група 77» (G-77), з метою «просування колективних економічних інтересів і посилення спільної переговорної спроможности в усіх основних міжнародних економічних питаннях». G-77 була (і зараз складається з 134 країн) групою країн Латинської Америки, Азії, Африки та Близького Сходу, які прагнули зміцнити політичний та економічний суверенітет одна одної. Вони узгодили свої погляди на глобальні економічні питання і працювали над підвищенням цін на світових економічних ринках на сировинні товари, які виробляють їхні країни. Вимога більшої економічної рівности, а не лише політичної незалежности, що є частиною деколонізації, перетворила те, що раніше було рухом за повалення колоніяльного правління, на спосіб аналізу, який постколоніяльні держави використовують для того, щоб кинути виклик стійким ієрархіям економічної влади.
Через потужність глобального фінансового порядку, очолюваного США, лише деякі проєкти економічної деколонізації досягли своїх цілей. Однак вони залишили помітний слід, наприклад, нафтове ембарго 1973 року, коли арабські члени Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК) використали контроль над обмеженим енергетичним ринком, щоб покарати країни, які підтримали Ізраїль під час війни 1973 року, зокрема США. Ембарго змусило західні країни зменшити залежність від близькосхідної нафти. Крім того, міжнародна економічна кампанія бойкоту та відмови від інвестицій проти апартеїду в Південній Африці сприяла ізоляції режиму та змусила його розпочати перемовини у 1990 році. Таким чином, економічні проєкти ЕКЛАК, ЮНКТАД, «Групи 77» та їхніх союзників перетворили деколонізацію з історичного процесу на критичний аналіз тривалої економічної нерівности.
Націоналістичний уряд Нарендри Моді в Індії, найбільшій постколоніяльній державі у світі, пропагує зовсім інший дискурс деколонізації — культурної деколонізації. Індія здобула незалежність у 1947 році значною мірою завдяки мирній народній мобілізації під проводом антиколоніяльного лідера Могандаса Карамчанда Ганді. Після здобуття незалежности Індія в загальному сприйнятті набула глобального статусу зразкового прикладу мирного й успішного антиколоніяльного національного визволення. Уряд Джавахарлала Неру (1947–1964) на словах підтримував деколонізаційні зусилля в усьому світі.
Неру, британський юрист за освітою, обміняв свій західний костюм на традиційний індійський одяг. Якщо говорити просто і в цілому, Неру став символом модерного підходу до індійської політики — конституціоналізму, адміністрування та секуляризму, тобто відсутности встановленої державної релігії. Натомість Ганді уособлював святенницький підхід, зосереджений на добровільній жертві, ненасильстві навіть за умови загрози життю, намагаючись реформувати політику та залишаючись осторонь урядових функцій.
Моді, який обіймає посаду глави уряду Індії від 2014 року, уособлює традиційний підхід, заснований на популярній мобілізації за релігійними та кастовими ознаками. Він є центральною фігурою великого, організованого й популярного руху, очолюваного партією Бгаратія джаната парті (BJP; «Народна партія Індії»), що базується на політизованому індуїзмі (гіндутві) та мові гінді (яка не є рідною мовою більшости індійців) у національній політиці. Режим Моді намагається переосмислити «секулярну модерність» Неру як форму самоненависного колоніяльного спадку. Моді стверджує, що незалежна Індія досі потребує деколонізації від англомовної освіти, а також від спадщини мусульманського могольського правління (1526–1857), яке передувало британському Раджу. Цей заклик до культурної деколонізації поєднує ідеологічну прихильність Бгаратія джаната парті до індуїзму та гінді (мови спілкування між регіонами, які є основою традиційної сили партії) з політичною харизмою та майстерністю Моді.
Уряд Моді використовує мову культурної деколонізації, щоб протистояти секуляризму Неру. Прихильники Моді вважають, що залишки британської імперської культури, такі як англійська мова в сучасній Індії та присутність ісламу, є необхідними цілями для деколонізації. Оскільки Неру був відомим антиколоніяльним націоналістичним лідером під час подій історичної деколонізації, є дещо іронічне в тому, що партія Бгаратія джаната стверджує, що його спадщина тепер потребує культурної деколонізації.
Використання урядом Моді мови деколонізації підкреслює тяглість між імперськими культурними інституціями та практиками — правом, расизмом, мовою — в постколоніяльних державах. Колоніяльні уряди надавали пріоритет европейським мовам над місцевими, надавали адміністративні та військові посади певним спільнотам, визначеним за расовою чи релігійною ознакою (або обома), та закріплювали ці відмінності та неліберальні форми розподілу та правління в юридичних кодексах. Однак, за винятком політики, спрямованої проти англійської мови, уряд Індії мало що робить для того, щоб позбутися інструментів, успадкованих від Британської імперії, які вони все ще вважають корисними. Наприклад, Закон про збройні сили (особливі повноваження) 1958 року має походження в британському колоніяльному законодавстві, яке захищає військових від юридичної відповідальности в певних регіонах, де вони розгортаються. Уряд Індії не планує деколонізувати себе від такого потужного інструменту влади, незважаючи на його імперське походження. Логіка влади не є несподіваною. Однак видається нелогічним, що панівний уряд, а не дисиденти чи протестувальники, використовує мову деколонізації, що є зміною оригінального значення цього поняття. Хоча і економічна, і культурна деколонізація є переосмисленням результатів історичної деколонізації, культурна деколонізація означає зміну того, хто мобілізує дискурс: від тих, хто чинить опір могутнім сталим урядам, до одного з таких урядів. Отже, це переписування історії деколонізації.
Студенти, вчені та активісти з елітних метрополійних і постімперських установ також беруть участь у розмовах про деколонізацію. Показовий приклад — це рух «Роудс має впасти» (англ. Rhodes Must Fall), який задумувався як студентський протест проти наявности великого бронзового пам’ятника Сесилу Руодсу в Університеті Кейптауна (постімперський заклад, створений за імперських часів), що знаходиться в ПАР. Рух швидко поширився по всьому світу і особливого резонансу набув в Оксфордському університеті (елітний заклад, що знаходиться у центрі колишньої імперії) у Великій Британії.
Роудс був прем’єр-міністром Капської колонії у Британській Південній Африці, колонізував Родезію (нині Зимбабве та Замбія) і пожертвував землю, на якій Університет Кейптауна був збудований, а також зробив щедрі пожертвування, завдяки яким заснували престижну стипендію Роудса в Оксфорді. У 2015 році студенти Кейптауна почали вимагати прибрати його статую з кампусу і назвали це «деколонізацією освіти». Вони провели низку протестів і забастовок на території університету, що і змусило адміністрацію врешті-решт прибрати статую. Студенти-протестувальники розглядали університет як «мікрокосмос суспільства». Що означала для сучасної Південної Африки наявність в їх університеті пам’ятника на честь колонізатора. Що може означати «деколонізація» для тих, хто навчається в університеті, заснованому на спадщині одного з найбільших імперіялістів?
Протести руху «Роудс має впасти» поширювались по всій Південній Африці та світу. Їхня увага була зосереджена на пам’ятниках, присвячених колоніялізму та апартеїду, які були політичним курсом держави, де панувала расова сегрегація, дискримінація та безправ’я від 1948 року до ранніх дев’яностих років двадцятого століття. Протести цього руху розширились до вимог щодо деколонізації освіти як загальної мети. Вони прагнули змінити підхід до того, чию історію вшановують або підтримують навчальні програми — тих, хто створював імперії, як, наприклад, Сесил Джон Роудс, чи тих, хто належить до історично маргіналізованих спільнот? Цінні та важливі політичні ідеали зовсім не є виключною власністю европейців та їх нащадків. Рух також зосередився на тому, хто має доступ до матеріяльних ресурсів елітних навчальних закладів, таких як стипендії, місця в університетах та можливості працевлаштування. Тож заклик до деколонізації освіти спробував поєднати моральну легітимність антиколоніялізму (а в Південній Африці й антиапартеїдного руху) з обговореннями деколонізації навчальних програм, планів та самих інституцій.
Люди — економісти та державні службовці, керівники урядів і члени студентських протестних рухів, які закликають до економічної, культурної та освітньої деколонізації, — усі заявляють про свою причетність до спадщини антиколоніяльних національно-визвольних рухів і пов’язують із цією спадщиною свої професійні прагнення. Вони спираються на політичну легітимність цієї історичної боротьби проти імперії, навіть закликаючи до подальших трансформацій. Утім також існує відносно нова форма дискурсу про деколонізацію, яка реагує на війну в Газі й використовує термін «деколонізація» в негативному сенсі. У статті, опублікованій в журналі The Atlantic у жовтні 2023 року, історик Саймон Себаґ-Монтефіоре назвав деколонізацію ідеологією, «яку викладають у наших університетах як теорію історії», що підтримує самовизначення Палестини за рахунок ізраїльського суверенітету. Він стверджував, що ідеологія деколонізації «дегуманізує цілу націю» Ізраїлю. Це звинувачення та опис ідеології деколонізації стосується радше освітньої деколонізації, ніж історичних подій, пов’язаних із деколонізацією.
Усі ці дискурси економічної, культурної, освітньої та ідеологічної деколонізації несумісні між собою. Економічна деколонізація, символом якої стала праця та кар’єра Рауля Пребіша, критикувала здатність постімперських держав економічно контролювати «країни, що розвиваються». Натомість заклик Нарендри Моді до культурної деколонізації прагне посилити вплив його урядової влади в постколоніяльній державі (яка була символом національного визволення історичної деколонізації) шляхом перегляду цієї ж історії. У своїй глобальній діяльності протестний рух «Роудс має впасти» зосереджується на елітних установах, які були ядром імперії, намагаючись переосмислити, хто є основними бенефіціярами ресурсів, престижу та визнаної легітимности цих установ. У відповідь на це Саймон Себаґ-Монтефіоре у своїй характеристиці «ідеології деколонізації» приписує «деколонізації освіти» рівень політичного впливу та реальної влади, якого прихильники цього руху ще не досягли.
У той час як реальні події історичної деколонізації стають дедалі більш віддаленими, кількість дискусій про деколонізацію збільшується. Раніше поняття «деколонізації» було передусім науковим терміном, який ефективно деполяризував насильницьке національне визволення. Нині він асоціюється з проявами радикалізму в економіці, культурі, освіті та ідеології — сферах, які не мають на меті силову зміну режиму.
Історична деколонізація була світовим визвольним проєктом, який досяг піку свого політичного потенціялу в 1960-х і 1970-х роках. Він також слугував важливим джерелом натхнення та навіть аналогією для течій, що прагнули подолати расизм та інші прояви несправедливости у США та інших країнах світу. Згодом ці зв’язки послабилися, оскільки багато постколоніяльних держав не змогли забезпечити мир і процвітання своїм мешканцям і громадянам, рух за свободу чорношкірих став менш згуртованим, а деіндустріялізація у так званих «розвинених» країнах, а також уявлення про те, що вона була спричинена дешевим імпортом і робочою силою з переважно постколоніяльних країн, похитнула глобальну солідарність.
Зменшення актуальности історичної деколонізації призвело до того, що вона трансформувалася лише у розмови про неї. Водночас, саме первісна обіцянка національно-визвольного потенціялу, а також гадана спроможность постколоніяльних держав виконати цю обіцянку, зробила її постійним джерелом для легітимації рухів, навіть, або особливо, для тих, чиї цілі були далекими від зміни режимів, що відбулися під час історичної деколонізації. Незважаючи на те, що історична деколонізація залишається джерелом легітимности для розмов про деколонізацію, її нездатність принести звільнення багатьом створила простір для процвітання багатьох дискурсів, навіть якщо вони стають дедалі більш віддаленими від історії деколонізації.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «What is behind the explosion in talk about decolonisation?» в журналі «Aeon» 21 листопада 2024 року.
Переклали Ірина Безсмертна, Катерина Вознюк, Ірина Гондз, Владислав Данич, Олексій Іщенко, Владислава Каленіченко, Хаджиашура Магомедова, Артем Павленко, Дар’я Паращук, Андрій Прибиш.
