(1798–1837)
У ліриці Джакомо Леопарді простежуються дві тенденції: одна – патріотична, громадянська, інша – інтимно-лірична, інтелектуально-поглиблена. Молодий Леопарді – це лють патріотичного канто «До Італії» та найтонша інтелектуальність «Безконечного». У його ранній поезії два ліричні герої: гнівний, протестуючий патріот («До Італії», «До пам'ятника Данте», «На весілля сестри Паоліни») та мислитель, закоханий, поціновувач краси. Є лише одна грань зіткнення цих героїв – їхня самотність.
У пізній період творчості поет возз'єднає ці контрасти в одному творі, його «великі ідилії» вмістять і запеклий протест, і найніжнішу лірику інтимного почуття.
В естетиці Леопарді важливе місце займають природа та її поетичне сприйняття людиною. Розум і суспільство є у письменника антиподами природи та природного стану людини. Будь-яке втручання розуму згубне. Гостре відчуття краси природи дисонує з тривожним почуттям самотності поета, що провіщає скорботні ноти його лірики.
Твори
Критика
