Просвітницькі тенденції у творчості Л.М. Сілко

Просвітницькі тенденції у творчості Л.М. Сілко

Тамара Лазаренко

Цінності літератури доби Просвітництва, зокрема такі, як релігійна та етична терпимість, відстоювання невід’ємних прав людини та громадянина, боротьба за соціальну рівність, незалежність суджень і, зрештою, здатність розкривати причинно-наслідкові зв’язки у природі та суспільстві й усвідомлення законів, які управляють природою, людиною та суспільством, історизм XVIII століття — набули особливого значення для літератури подальших століть.

Проблема історичного минулого різнорідних культур була особливо актуальною для Америки XVIII ст., де різні пласти культур існували поруч, хоча породжували різний спосіб їхнього розуміння. Основними естетичними засадами американської просвітницької літератури були: 1) прагнення привести світ у стан гармонії, 2) виховання людини відповідно до законів природи, 3) виховний вплив літератури на людину, 4) нерозривний зв’язок творів із реальним життям. Російська дослідниця Олена Михайлівна Апенко вважає, що «американські просвітителі досить багато уваги приділяли одній із центральних філософсько-соціологічних проблем епохи — вихованню людини відповідно до законів природи. Вони стверджували виховання всеосяжне, прагнули виявити вплив і на розум, і на почуття людей».

У зв’язку з цим у даному національному варіанті Просвітництва важливою була і проблема природної людини, яка знайшла відображення у творах письменників XVIII сторіччя. Саме у цей час в американській літературі з’являється цілий спектр текстів, які торкаються життя індіанців. Найцікавіші серед них — свідчення тих, хто стикався з індіанцями не як завойовники, а як вчені-етнографи, мандрівники, вивчаючи їхнє життя та побут. Ці автори були схильні зображати природне благородство індіанців та передавали власні уявлення про соціальну рівність і свободу, які проявлялися у цьому природному середовищі. Як символ незіпсованої дикої природи, Едем, який швидкими темпами знищували європейці, зображав індіанців Річард Льюїс (1700-1734). Роберт Беверлі також акцентував увагу на знищенні природного раю білими колоністами. Майже завжди автори таких творів зображали індіанців як втілення природної доброчинності. Однак уже в середині XVIII сторіччя з’являються твори індіанських авторів, де постає питання про те, яким неадекватним є сприйняття індіанців білими сучасниками. Наприклад, даної проблеми торкається вождь племені Міто, якого колоністи називали Джоном Логаном, у своїй промові, яку він виголосив з приводу завоювання європейцями індіанських земель та подальшого витіснення індіанців. Хоча у своїй промові вождь, головним чином, з обуренням говорив про знищення індіанських поселень, сімей і, іноді, цілих племен (сім’ю Д. Логана теж було винищено під час чергового наступу колоністів), однак її можна вважати однією з перших спроб індіанців пояснити білим, у чому виражається сутність індіанського народу та його культури.

На новий естетичний рівень підносить проблему індіанців визначний американський поет і публіцист Філіп Френо (1752-1832). Відомий вірш Френо «The Indian Student» має підзаголовок «Про силу природи». Автор не тільки констатує, що індіанський юнак відкидає культуру європейцік, а й з розумінням сприймає прагнення юнака повернутися до рідного народу, його культури, яка наближає його до природи і робить невід’ємною частиною цієї природи. У іншому, не менш знаменитому вірші, «The Indian Burying Ground», поет намагався розкрити природу духовного світу індіанців, їхню внутрішню сутність. Однак, попри початок діалогу між аборигенами та колоністами, глибинна суть конфлікту між індіанцями та білими залишалася нерозкритою.

Мине кілька століть, і в американській історії здійсниться поворот, якого навіть найпрогресивніші представники Просвітництва не могли передбачити: народ, культурна ідентичність якого у результаті колонізації була старанно нівельована, а численні мови забуті, заговорив про себе. Просвітницькі функції щодо того, якими були, є і можуть стати діти природи, перейшли в інші руки. Звичайно, у прозі сучасних індіанських письменників та письменниць специфічно відлунюють просвітницькі категорії. Оглядаючи творчий доробок Л.М. Сілко, однієї з провідних індіанських письменниць сучасності, ми торкнемося питань, які відображають тенденції Просвітництва у поєднанні із суто національним їх розумінням.

Як і її попередники ще у XVIII ст., такі як Джон Логан, Л.М. Сілко наголошує на хибному уявленні, яке склалося у білих співвітчизників про духовну сутність індіанського народу, однак вона виявляє свою думку про це в інший художній спосіб. Якщо у XVIII ст. дехто з білих американців культивував ідеальний образ благородного дикуна, то у сучасній літературі індіанців відправним моментом є зневажливе ставлення білих до індіанців. Наприклад, у новелі «А Geronimo Story» письменниця зобразила білого Капітана, який одружений із індіанкою і живе серед індіанців. Якщо індіанці схильні бачити у поміркованому, розважливому білому чоловікові рівноправного члена своєї громади, то білих співвітчизників відштовхує те, що Капітан живе з індіанцями, це робить його іншим, вони зневажливо називають Капітана «а squaw man».

У відображенні світоглядних позицій індіанців Сілко приділяє велику увагу їхнім уявленням про навколишній світ та природу. Відкритість людини природі та її законам була однією з основних категорій американської літератури доби Просвітництва. Саме ця категорія найвідчутніше вплинула на літературу американських індіанців і упродовж минулих століть, і, особливо, у минулому сторіччі. Однак, якщо білі автори XVIII ст. розглядали зв’язок природи та цивілізації як шлях до гармонії, то у творчості сучасних індіанських авторів частіше спостерігаємо конфлікт між природою та цивілізацією. У новелі Л.М. Сілко «Storyteller» старий оповідач історій, постійно згадує минуле, намагаючись зберегти у людей почуття відповідальності перед природою. Він переповідає апокаліптичні легенди про знищення світу, щоб попередити і відвернути вплив цивілізації та втручання білих співвітчизників у світ незайманої природи: «Вони приходять лише тоді, коли є що-небудь, що вони можуть вкрасти. Тепер їм важко відшукати хутрових звірів, як важко знайти моржів чи рибу. Тепер вони прийшли за нафтою, що захована глибоко в землі. Але це вже востаннє».

Досконале знання природи та її законів є органічним у літературі індіанців. У книзі «Native American Attitudes to the Environment» індіанський письменник C. Момадей називає таке розуміння природи та навколишнього світу «reciprocal appropriation» («зворотним здобутком»), маючи, очевидно, на увазі, що люди стають частиною природного світу і водночас включають цей світ до власного досвіду. Усвідомлення взаємозв’язку між людиною та природою, проблема взаємодії людини із довколишнім світом, визнання єдності між усіма живими істотами є особливо відчутними у творчості індіанських письменниць, адже навіть універсальний архетип землі, яка уособлює природу та світ, у індіанців символізує жіноче начало — вони ототожнюють Землю із Праматір’ю. Лейтмотивом творчості Л.М. Сілко є розповідь про те, як герой, через відтворення образів предків, легенд, пов’язаних з минулим, робить спробу заново відкрити власний обов’язок перед Природою та довкіллям. Наприклад, у новелі «Yellow Woman» завдяки алюзії стосовно міфологічного образу Жовтої Жінки та легенди про Борсука і Койота, авторка передала той невидимий, однак відчутний зв’язок, який існує між головною героїнею новели, її коханцем та їхніми предками, які складали ці легенди, — зв’язок між минулим і майбутнім, людиною і природою.

У добу Просвітництва особливу роль у літературі відігравала стильова лінія дидактики, адже твори були спрямовані на те, щоб виховувати ідеальну людину. Як у міфології, так і в ораторських промовах вождів чи проповідях індіанців-місіонерів помітна дидактична спрямованість. Важливо, що така характерна риса індіанського художнього мислення аж до нашого часу, однак, разом із тим, набула нового, ширшого розуміння. У новелі Л.М. Сілко «Storyteller» дидактичність є очевидною, оскільки старий індіанець, досвідчений оповідач, стурбований майбутнім головної героїні новели, вбачає своїм обов’язком навчати її усьому, що знає сам: вмінню розуміти навколишній світ, жити у ньому та захищати себе. Старий оповідач виконує функцію не вчителя, а провидця, він є своєрідним посередником між навколишнім світом та істиною, тому його легенди та пророцтва можна адресувати не лише дівчині, а й будь-якому потенційному слухачеві. Подібна ситуація не є типовою для сучасної прози індіанців. Більш характерними є випадки, коли наставник передає знання, що мають практичне значення, є набутком його індивідуального досвіду й адресовані певній конкретній особі. Так, у новелі Л.М. Сілко «А Geronimo Story» основну дидактичну функцію покладено на індіанця Сітая (Siteye), дядька головного героя. Він передає юнакові практичні знання, які сам накопичував упродовж життя. Юнак говорить про Сітая: «Він навчив мене запам’ятовувати дорогу: пам’ятати, як виглядають дерева — засохле галуззя чи покручене гілля; шукати велике каміння та запам’ятовувати його форму та колір [...] Розуміти дерева чи каміння, як і гори, небо чи польові квіти». Сентенції Сітая проходять через свідомість головного героя, тому несуть у собі не дидактизм вчителя, а власне сприйняття цих сентенцій головним героєм. Слід зазначити, що у новелах Л.М. Сілко дидактизм не суперечить свободі внутрішнього «Я» головних персонажів, скоріше допомагає сформувати це внутрішнє «Я», а те, що авторка не дає готових відповідей на питання, а лише підводить читача до самостійного вирішення проблеми, є також проявом дидактизму, однак уже на вищому рівні морального повчання.

Крім концепції відкритості людини природі та дидактизму, у творчості індіанських письменниць, на нашу думку, помітні тенденції, характерні для європейського Просвітництва. Це, зокрема, особлива роль причинно-наслідкових зв’язків між подіями та вчинками героїв. Концепція такого зв’язку не нова для художніх творів Просвітництва, адже ще Сенека помітив протиріччя у «моральних» оцінках одного й того ж вчинку, випередивши думку про перехід зла у добро, а добра у зло у вченні Блаженного Августина. Для індіанської прози причинно-наслідкові зв’язки між подіями завжди мали особливе значення, оскільки світ, у розумінні індіанців, постає у вигляді замкнутого кола (символ безмежності і безкінечності), а отже, і перебіг подій має не лінійну, а кільцеву форму. Кожна наступна подія чи вчинок є наслідком попередніх, а кінцевий, унаслідок цього, є логічним і заключним результатом найпершого, таким чином замикаючи коло. Вплив такої світоглядної схеми можна побачити у тому, як Л.М. Сілко зображає подієвий ряд (перебіг подій) у вже згаданій новелі «Storyteller». Усі події та вчинки персонажів нерозривно пов’язані між собою і тільки таким чином пояснюють кінцевий вибір головної героїні. Смерть батьків, яка сталася у результаті отруєння, смерть бабусі, яка була опорою головної героїні, безвихідь та злидні, приниження з боку білих чоловіків — усе це, в результаті, призводить дівчину до бажання помститися тому, хто отруїв її батьків. Останній вчинок дівчини (вбивство продавця спиртного) є наслідком найпершої події (отруєння її батьків неякісним спиртним): «Це почалося дуже давно», співуче промовляла вона, «влітку. Рано-вранці, я пам’ятаю, щось червоне у високій прибережній траві[...]» Сучасна індіанська проза засвідчує як наявність того, що співвідноситься із канонічним американським розповідним жанром, так і суто національне розуміння певних проблем, акцентованих ще у добу Просвітництва. Етнокультурний та міфологічний пласти також відчутні, однак вони заслуговують на окремий детальний розгляд.

Л-ра: Американські літературні студії в Україні. – Київ, 2005. – Вип. 2. – С. 196-202.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также