Мішель Бютор. Вагання Псіхеї
Що може він приховувати від мене? Кожної ночі я вивчаю його.
Поки він говорить мені ніжні слова, поки пестить мене, мої пальці нечутно досліджують його риси, наприклад, ніс; я часто смішу його, невлад відповідаючи на якесь його запитання.
«Яка ти сьогодні неуважна, — мовить він до мене. — Ну ж бо, моя мрійнице, спустися з-за хмар...»
А потім удень я годинами намагаюся відтворити в уяві риси його обличчя, водночас згадуючи всіх чоловіків, що їх будь-коли знала; окрім свого батька-короля, жодного з них я не торкалась, навіть крізь одяг.
Але ж хіба в нього може бути інше обличчя, ніж у чоловіка взагалі, ніж у звичайного, дуже вродливого чоловіка? Ті самі повіки, вії, скроні...
Ну, а колір — невже неможливо розпізнати його пучками пальців? А ще кажуть, ніби є народи, що впізнають одне одного за запахом? Інша, досвідченіша від мене, певне, вгадала б по шкірі, по струму крові, звідки він походить. Та якби я володіла таким умінням, я не змогла б належати йому повністю, і він не розкривався б переді мною щоночі в темряві, як оце тепер.
Найбільша загадка для мене — це його вік. Коли я чую, як він сміється, в уяві моїй постає дитина; в нього напрочуд гладеньке чоло, але часом, коли він збуджений, мої пальці намацують там глибокі зморшки. В нього повні щоки (такі, як і в мене, бо мені вдалося трохи вивчити й свої власні риси, роздивляючись себе у воді та в дзеркалах і люстерках), на його щоках м’якенький пушок, та іноді, коли я погладжую йому губи або підборіддя, ті тонесенькі волосинки раптом витягуються в моїх пальцях, розростаються в пишну бороду, набагато густішу й м'якшу, ніж у мого батька.
А волосся в нього густе, кучеряве, запашне, і коли я беру його голову в долоні, коли запускаю пальці в ті його зарості, там мені трапляються мов два закручені роги, за які я хапаюся, наче за вуха вази, і струшую його голову, а довге волосся обвивається мені навколо рук; борода лоскоче мене в уста й ніздрі, а пух, що в нього на грудях, треться по персах, а ноги наші мовби спутано руном, шорстким і довгим; він починає сміятись, і я відпускаю його, і голова його падає мені на шию; шкіра на щоках у нього стає пухнастою, як і на ногах, гладеньких, наче вони з теплого відполірованого мармуру; і тільки на крижах волосся в нього ще їжиться, немов грива молодого коня.
Іноді я знаходжу в нього крила, велетенські крила, що могли б, якби їх скласти, накрити його всього, з ногами, але ще жодного разу не відчула я їх згорненими; коли він біля мене, його крила завжди розкинуті на весь розмах.
Буває, я чую ніби легке шарудіння — і знаю, що це мій коханий опускається до мене згори і торкається мене майже нечутно, тільки до уст, а я пригортаю його до себе, і він відриває мене від ліжка, і ми літаємо по темній кімнаті.
Часом його крила стають тверді й гострі, як бритва; тоді вони зовсім інакше розтинають повітря, і в такі хвилини він упинається мені в тіло нігтями, мов пазурами, кусає мене гострими зубами, подих його стає гарячим, ніздрі роздимаються, і я бачу, як із них б'є полум'я.
Буває, я чую ніби сичання — і знаю, що це мій коханець зводиться з підлоги і обвиває мене, стискає мої ноги своїми кільцями, дряпає мене своєю лускою, а потім гучно сміється або, навпаки, зітхає і каже тремтячим голосом:
«О, яке нещастя впало нам на голову, моя кохана Псіхеє...»
Я наважуюсь знов провести по ньому пальцями, знаходжу повіки, вії, скроні... Невже він справді щось приховує від мере?
Тільки не свої кольори, бо хоч до голосу його найдужче пасує світло-золота шкіра й темне волосся, проте в поцілунках уста його часом стають такі тверді, що він уявляється мені зовсім чорним, зі сріблястим волоссям на голові; він уявляється мені чорним, як ніч, або забарвленим у колір овечого руна й річкової води, або білим, мов лебедині крила, або навіть зеленим, лускатим, але для мене він завжди прекрасний.
Ніколи не казав він мені, що боїться світла. Часом розповідає про різні пригоди, які відбувалися з ним у сонячні дні або місячні ночі, при світлі ліхтарів або вогнищ. А боїться він мого погляду через мене. Боїться, що, побачивши його, я назавжди закарбую його в тій формі, яку він прибрав на одну хвилину; і йому хочеться щоразу бути для мене іншим, щоразу прибирати нової форми, знаходячи її в невичерпній скарбниці форм, якою він може користатися тільки завдяки своїй невидимості.
І все ж-таки відкрийся, любе чудисько! Я хочу тебе побачити — навіть якщо через це ти навіки втратиш мене.
Переклав Маркіян Якубяк
Твори
Критика
