Спекуляція фортуною: як середньовічні купці винайшли «ризик»
Професорка історії Італії та Середньовіччя Карла Маллет розповідає, яке відношення має ризик до моряків та Макіавеллі.
Останнім часом ми багато розмірковуємо, розмовляємо та пишемо у Twitter про ризики, на які йдемо, займаючись, здавалося б, звичайними справами. Важко уявити собі життя без ризику, адже це аналітичний інструмент, який ми використовуємо для розрахунку доцільності починань, які можуть призвести до прибутку чи збитку. Проте, коли в XII столітті слово «ризик» увійшло в західноєвропейські мови (приблизно в той же час, що й інші слова, які описують балансування на терезах фортуни, - азарт і випадок), йому знадобився деякий час, щоб прижитися.
Нікколо Макіавеллі (1469-1527) та Франческо Гвіччардіні (1483-1540) — два великі італійські письменники XV і XVI століть, які розповідали про випадковість і силу, коли все навколо руйнувалося, — не використовували італійське слово rischio у своїх найвідоміших творах. Навіть незважаючи на те, що італійці були першими, хто став застосовувати цей термін і спекулятивні моделі поведінки, які він означає.
Перше відоме використання латинського слова resicum - далекого предка англійського risk - відноситься до нотаріального договору, зареєстрованого в Генуї 26 квітня 1156 року. У ньому капітан корабля укладає договір з інвестором на поїздку до Валенсії із вкладеною сумою. За контрактом інвестору призначається resicum. Капітан отримує 25% прибутку наприкінці шляху, а інвестор чи інвестори — «resicum», тобто 75%, що залишилися. Ця угода також нагадує нам, що команда середньовічного італійського корабля була егалітарним суспільством. У ньому зазначено, що перед поверненням до Генуї з Валенсії корабель вирушить для торгівлі до Олександрії, але лише за умови згоди більшості людей на борту.
У цих ранніх контрактах resicum був своєрідною практичною магією. Канонічне право у середньовічній Європі забороняло виплату відсотків за позиками (на відміну від ісламського права у Східному та Південному Середземномор'ї). Як бонус, що сплачується інвестору у разі успішного завершення поїздки, resicum став обхідним шляхом для інвесторів і капітана, який шукає капітал. Також він дав можливість тим, хто не міг вирушити у подорож, отримати прибуток від інвестицій. Невелику, але значну частину інвесторів цих морських контрактів складали моряки на пенсії чи жінки. За договором вони брали на себе частину ризику тих, хто вирушав у ці транс-середземноморські плавання.
Судноплавство Середземним морем було надзвичайно прибутковим, але ризикованим. Раптовий шторм міг знищити корабель, команду та вантаж. Процвітало піратство. Капітан не мав можливості дізнатися про умови в порту призначення, вирушаючи в дорогу. Він міг вирушити до Валенсії з наміром купити чудовий шовк і виявити, що зміна режиму чи чума зруйнували економіку та розорили прядильників і продавців шовку. До появи resicum капітан і команда брали на себе ризики поодинці: тільки вони несли тягар (і отримували прибуток). Але resicum розподілив потенційні доходи та збитки між великою кількістю людей. Він враховував непередбачувані обставини і цим робив ризик раціональним.
Звідки ж узялося це чудо-слово?
Історики вважають, що слово resicum походить від арабського слова al-rizq. Арабське rizq відноситься до Корану. У цьому вірші, наприклад, використовуються іменник і дієслово, що походять від одного і того ж лексичного кореня, і говориться про їжу, яку Бог дає всьому сущому: «І скільки тварей не має своєї їжі [rizq]! Бог забезпечує їх і вас: Він Той, Хто чує, Всезнаючий». У середні віки словом rizq називали добові виплати солдатам. На діалекті аль-Андалус (арабська Іспанія) воно означало випадок чи удачу. Rizq, схоже, перепливав з порту в порт по всьому Середземному морю, доки не потрапив на робочий стіл переписувача в Генуї, який описував стратегію поділу ризику середземноморських торгових подорожей.
І з того моменту resicum став набагато популярнішим. Те, що підійшло для далекого судноплавства, однаково добре працювало і для широкого спектру контрактів — від страхування збитків на основі внесків до полісів, які виписані на життя поневолених людей, особливо вагітних жінок. Заповзятливі люди могли навіть укласти договір resicum на тривалість життя відомих людей. До кінця XIV століття види договорів, підписаних у Генуї та Венеції, варіювалися від форми страхування до того, що ми назвали б азартними іграми.
Коли нове слово узвичаїлося, воно стало зрідка з'являтися в італійських письменників. Протягом XIV століття італійське rischio трапляється у поезії, історіях та моральних трактатах, а також у ранніх кодексах законів, найчастіше як синонім небезпеки. Значення виплати, використовуваної для стимулювання інвестицій у ризиковані підприємства, було втрачено. Слово почали використовувати для вказівки на те, що в цій ситуації можливий збиток — без уточнення ступеня ймовірності цієї події.
У XV і XVI століттях в Італії було безліч можливостей для роздумів про небезпеку та ризик. Перша половина XV століття була ознаменована найманцями, запрошеними боротися від імені італійських угруповань від Мілана до Рима та розбратами між анжуйськими й арагонськими претендентами на Неаполітанське королівство на півдні. Завоювання Константинополя османами в 1453 стало мораліте зльоту і падіння в іншому масштабі, оскільки мусульмани відтіснили візантійських християн і заявили права на стародавню імперську столицю, яку самі італійці завоювали в 1204 під час Четвертого хрестового походу. Протягом XVI століття острів штурмували французька й іспанська армії.
Ніхто з письменників не пов'язаний із потрясіннями цих століть тісніше, ніж Макіавеллі та Гвіччардіні — назначенці в політиці, вони описували політичні механізми. «Государ» Макіавеллі став одним із найвідоміших трактатів про державне мистецтво епохи Відродження, що перевидається досі. Гвіччардіні виклав свої думки у книзі «Нотатки про політичні та цивільні справи», яка була опублікована тільки після його смерті. Обидва розмірковують про випадок чи долю, й обидва пишуть про успіх. Макіавеллі створив знаменитий образ удачі.
«…фортуна - жінка, і хто хоче з нею порозумітися, повинен бити її і штовхати - таким вона піддається швидше, ніж тим, хто холодно береться за справу. Тому вона, як жінка, — подруга молодих, бо вони не такі обережні, відважніші і з більшою зухвалістю її приборкують».
Оскільки Гвіччардіні писав лише для себе, а сам він не був паном, його роздуми були необережнішими:
«Той, хто добре розуміється на цьому питанні, не може заперечувати, що фортуна має величезну владу у справах людських, бо ми бачимо, що щогодини випадковості дають поштовх великим змінам і не у владі людей попередити їх чи уникнути; як не багато залежить від людських зусиль і клопоту, їх одних недостатньо, необхідне ще сприяння удачі».
Обидва автори описали бурхливі зміни своєї епохи. Вони писали про римську богиню Фортуну, про долю та небезпеку. Проте ні Гвіччардіні в «Нотатках», ні Макіавеллі в «Державі» не використовували слово «ризик» і кількісну аналітику для ретельного вивчення звивистого шляху долі. Чому так? Можливо, тому що вони думали латиною. Фортуна, доля, небезпека - в італійській мові ці слова походять від латинської. Їх використовували філософи та богослови. Проте ризик — слово, що сходить до Корану, — ще не знайшов собі місця у світі Макіавеллі та Гвіччардіні.
Ризик, як і раніше, асоціювався з приблизними розрахунками диванних підприємців і моряків та жорсткими угодами, зафіксованими на грубій латині нотаріусів. Ризиками керували учасники нижнього сегмента соціального спектра. Ті, хто вкладав гроші в дальнє судноплавство чи проводив політику resicum щодо життів багатих і знаменитих, не були панами та губернаторами, чиєї прихильності прагнули Макіавеллі та Гвіччардіні.
До кінця XVI століття слово й описувані ним практики досягли Франції, Іспанії, Англії, Нідерландів та Німеччини. Resicum узвичаївся, причому в кожній мові слово мало кілька варіантів написання і вимови. Практика оцінки й управління ризиками буде вдосконалюватися протягом наступних століть, поки (за словами Ульріха Бека) не з'являться «суспільства ризику»: сучасні режими управління ризиками, які використовують імовірність і статистику для розрахунку ймовірного результату подій.
Ми думаємо, що оцінка ризику — це справа експертів з їхніми актуарними таблицями та калькуляторами, справа тих, кого ми наймаємо, щоб вони сказали, що станеться і в що це нам обійдеться. Але нам не потрібні експерти, щоби торгуватися з долею. Ризик – це історія, яку ми розповідаємо собі про майбутнє. Коли я в 2021 році оцінюю ризики світського заходу, мені хочеться згадати тих чоловіків і жінок, які розраховували свої ризики на причалі в Генуї в 1156, дивлячись одним оком на жменю монет, а іншим — на обрій.
