Віктор Васильчук. Конкурс драбблів
ТУЖЛИВЕ…
Він стояв, обіпершись на, подзьобані осколками, двері дивом вцілілого під’їзду. Було моторошно дивитися на нього. Найріднішого тепер…
Я привітався. Він здригнувся. Слова, як грім серед вощаної німоти!
Пригадалися сльози... Він лежав і мовчки спостерігав, як я слинив листок подорожника і прикладав до розбитого коліна. Навіть не огризнувся, тоді як спересердя копнув ногою… Потім радів, досягши свого. Він не вимагав лаврів. Бавився сонячними зайчиками осторонь.
Стійко переніс зраду, коли покинув на самоті й поїхав у далекий світ.
Я повернувся… І він зустрів мене першим. У розбомбленому місті. На порожній, зарослій бур`янами вулиці. Біля під`їзду розтрощеного будинку. Мій вірний, старий… дитячий велосипед.