Лариса Сіра. Конкурс драбблів
Сьогодні струни не бриніли, як кобзарю того хотілося. Хмари пливли за сонцем по невмитому небу.
Старець почав розглядати їх і побачив там чудне. Прометея, прикутого до скелі. Розіп’ятого Христа. Сову. А крайнеба щось неймовірне коїлося: його народ вбивали на власній землі. Усе це серед широкої тверді — Дніпра.
Кобзар стрепенувся. Треба ж, таке привиділось.
Тут залунав солов’їний спів. Справжній, живий, що врізався у серце. От як його кобза мала б звучати!
З цими думами він повернувся до музики. Славна Україна. Не можна їй пропадати.
Ще треба заспівати людям про ту дивину, що він на небі побачив.
Грає кобза, соловейко сонце проводжає.
