28.04.2024

Джон Барт: нескінченна історія кохання

О. О. Старшова

У статті розглядається поняття любові як елемента життєтворчості в романах Джона Барта. Еротика, кохання в естетиці американського письменника не є самоціллю, а виступають необхідним елементом авто-реальності, де творення в літературному сенсі ототожнюється з фізичним актом кохання-творення.

Ключові слова: життєтворчість, нарація, автор, оповідач, рамкова оповідь, часопростір.

The article considers the notion of love as an element of life-story in John Barth’s novels. Eroticism, love in the aesthetics of the American writer is not the aim in itself, but makes an indispensable component of author-reality, within which the literary creation is identified with the literal act of love.

Key words: life-story, narration, author, narrator, frame story, time and space of the story.

Після прочитання тисяч сторінок численних творів Джона Барта можна прийти до висновку, що його письменницький шлях розвивається по спіралі: кожний наступний твір використовує теми, мотиви, ідеї, навіть персонажів з їхніми власними сюжетами (як це відбулося у романі «ПИСЬМЕНА») більш ранніх. На перший погляд може видатися, що за браком оригінальних сюжетів автор повторює (переспівує) разом з класичними літературними творами також і свої власні. Проте, для письменника поняття літературної творчості саме і передбачає звернення до попереднього з метою його переосмислення та нескінченного віднаходження джерел креативності. Цей пошук набуває сенсу та уможливлюється завдяки любові у різних її варіантах, про які далі піде мова у роботі, але насамперед завдяки любові до слова, що несеться на хвилях «океану історій», завдяки пристрасті до розказування.

Відтак, про кожний, або майже кожний твір Джона Барта можна свідчити, як це робить Марта Коваль стосовно «Останньої подорожі Якогось Моряка» («The Last Voyage of Somebody the Sailor», 1991) у своєму дослідженні ігрової поетики Джона Барта, що він «став синтезом усієї попередньої творчості письменника» [1, с. 92]. Дійсно, у цьому романі знову з’являється улюблений Дж. Бартом образ оповідача - Шахразади, а процес розказування постає одним з головних сюжетотворчих елементів. Проте, як вже зазначалося, твір становить і новий виток спіралі, оскільки до відомих моделей органічно додаються нові відтінки значень, змінюються ситуації розказування. Весь конгломерат бартівських смислів покликаний постійно доводити невичерпність літератури, постачати нові ідеї для її продовження і відкривати «абсурдну, нескінченну можливість любові» («the absurd, unending possibility of love») [4, c. 167].

Звернення до теми любові у Джона Барта зумовлене тими лакунами у розумінні творчості письменника, що походять, на мій погляд, від недостатньої розробленості проблеми автора. В даній роботі я спробую довести, що наявність численних відвертих еротичних сцен, історій кохання та власне коханок в романі «Остання подорож Якогось Моряка» та багатьох інших не має значення сама по собі, не є «сексуальною алегорією» незайманості або репродуктивності, як стверджує Зек Боуен, не є засобом подолання (трансценденції) власного «я» у визначеному часі або засобом створення роланбартівського «задоволення від тексту» («тексту-задоволення»), що полягає в імітації життя за Аланом Ліндсеєм. Натомість, різні аспекти кохання в естетиці Джона Барта набувають значення як необхідні елементи, як метафори авто-реальності, де творення в літературному сенсі ототожнюється з фізичним актом кохання-творення.

Отже, любов перша - любов до Шахразади, яка для Дж Барта постає ідеальним образом автора, здатного на подолання літературної виснаженості та «письменницького блокування». Саме останнє лягло в основу метафорики відомого триптиха «Химера», оскільки, за свідченням Дж. Барта, в 1969 році він зазнав творчої кризи, виходу з якої сприяло усвідомлення тотожності між станом письменника та героя, над образом якого він в той час працював: «Пару років тому моя уява перебувала у стані очікування не день і не тиждень, а майже цілий рік. Я намагався написати історію про Беллерофона, міфічного наїзника Пегаса, коня натхнення, і в моїй оповіді проблема полягала в тому, що Беллерофон більше не міг примусити Пегаса літати. Тільки-но я зрозумів, що моє письменницьке блокування було точною метафорою історії, яку я намагався написати, проблема вирішилася сама собою, оповідання просто вибухнуло, як і решта книги, до якої воно увійшло» [7, с. 186].

Тотожність ситуації сучасного автора та Шахразади визначається проблемою авторства як долі. Якщо для Джина-Барта розказування забезпечує метафізичне буття у літературному просторі, то для Шахразади від оповіді залежить її фізичне існування - оповідь ведеться під загрозою смерті та є засобом врятування від смерті. Таким чином, ситуація героя перетворюється на ситуацію творця, творця свого життя-тексту. В цьому Дж. Барт бачить, як він зазначає в лекції «Орієнтуючись», «свого роду метафору ситуації художника слова взагалі» [2, с. 135], яка пов’язана для нього з втратою невинності і пародійно втілена в принципі «надрукуй або зникни» (publish or perish), інакше кажучи, «якщо не публікуєшся, то не працюєш», що пов’язаний з університетським ринком праці. Дж. Барт зображує історію Шахразади з достатньою долею гумору, використовуючи університетський сленг, але не має на меті осучаснення старого сюжету. Його приваблює образ Шахразади як архетип автора, чиє існування позбавлене будь-яких амбіційних планів або проектів, але тотожне розказуванню, наратив є умовою екзистенції.

В «Химері» оповіді Шахразади, яка залишається у своєму часопросторі, стають джерелом натхнення для Джина - письменника з майбутнього і ще раз доводять нерозривність літературного процесу, завжди-присутність у кожному слові всього накопиченого досвіду словотворення. У романі 1987 року «Припливні сказання» Шахразада робить наступний крок - вона подорожує до американської сучасності 1980-х років. З’являючись в теперішньому героїв роману Сагаморів, вона зберігає певну долю відчуженості і врешті повертається до власного подорожування, оскільки як персонаж міфу і як позачасовий образ автора вона перебуває завжди тут і усюди, там, «де Минуле та Майбутнє зникають», у «місці під назвою Місце, Де Час Стоїть» [6, с. 207]. Відтак, Дж. Барт випробовує своїх героїв у різних часово-просторових відношеннях і навіть йде далі, змінюючи саму ситуацію розказування в одному з кращих своїх творів «Остання подорож Якогось Моряка».

Як і більшість творів Дж. Барта, роман має спіралевидну структуру - мотиви початку повторюються наприкінці, де з’ясовується, що історія- обрамлення та вміщена в неї серединна історія невідривно пов’язані одна з одною, обидві мають центром нарацію, розказування, що виходить за межі певного часопростору. Оповідь тепер вже виступає не лише передумовою життя, але й самої смерті. Читач знайомиться з новим образом Шахразади - старої жінки, яка поховала і чоловіка, і молодшого сина, і сестру Дунязаду, і навіть кількох онуків. Самотність охоплює Шахразаду, і гукає вона Руйнівника Насолод та Винищувача Спільнот (The Destroyer of Delights and Severer of Societies), інакше кажучи дідугана Смерть, який став частим гостем у домі. Але той старий завжди приходить не за нею, адже цій відомій оповідачці вже давно прийшов кінець з того часу, коли вона припинила розказувати історії за браком слухачів, коли вичерпався її колодязь історій. Руйнівник Насолод вимагає від Шахразади у останні години її життя абсолютно нової історії (virgin story) - оповідь знову стає передумовою, платнею, але тепер вже не життя, а смерті.

Оповідь також стає центром сюжетної лінії - старий письменник Симон Вільям Бехлер, який писав під псевдонімом «Бейлор», на лікарняному ліжку розповідає лікарці історію про стару Шахразаду, яка починає розповідати Смерті історію останньої подорожі Деякого Моряка, яка складається з паралельного розказування власних пригод Синдбадом Мореплавцем та Деяким Моряком, який і є втіленням та повертає читача до постаті Симона Бехлера як старого письменника, котрий залишається наодинці зі своєю оповіддю, оскільки Шахразада на цьому шляху «досягла свого наративного кінця». Чи означає це, що Шахразада-автор померла? Вона залишилася одвічним оповідачем, дала початок новій оповіді - вона пройшла ще один виток літературної спіралі.

Проблема незайманості багато обговорюється в оповіді Якогось Моряка (a virgin story about virginity), її постійно то втрачає, то повертає, за різними свідоцтвами, кохана Бей-ель-Лура Ясмін, але наприкінці історії рішення цього надзвичай важливого для арабського світу питання виявляється неістотним. Оскільки на самому початку задається подвійне значення невинності у фізичному (про незайманість) та художньому (про новизну) планах, то можна провести паралель між життям та оповіддю, через яку Дж. Барт іронічно переспівує теорію Гарольда Блума про залежність поета від своїх попередників. Інцестуальний зв’язок з батьком забезпечує і передачу традиції, і відмову від неї водночас, але при цьому письменник залишається і невинним Адамом, який відкриває для себе світ і творить нове мистецтво. Література для Барта саме існує у такій взаємозалежності минулого та майбутнього, у іноді болісному, але завжди плідному протистоянні-любові, адже і відому історію можна розповісти по новому (що не втомлюється доводити своєю творчістю письменник), головне - витримати необхідну мелодію і забезпечити задоволення від процесу розказування авторові та його читачеві: «Історія, почута вперше - це незаймана наречена, яка так приваблює нас своєю свіжістю, що ми не переймаємося її стилем. Хороша історія, розказана заново - це улюблена дружина або давня коханка, чиє мистецтво ми цінуємо, оскільки нас не відволікає новизна» [3, с. 21]. Що і повертає нас до образу ідеального автора Шахразади, у якому втілена ця амбівалентність життя-оповіді.

Любов друга - кохання між чоловіком та жінкою. Конструювання життєвого досвіду героїв Дж Барта у процесі оповіді обов’язково відбувається через кохання або як адюльтер («Плавуча опера», «Кінець шляху»), або насильство («ПИСЬМЕНА», «Творча відпустка»), або гармонія подружнього союзу («Творча відпустка», «Припливні сказання»). Секс, еротика, взагалі фізичний акт кохання як прояву людської тілесності займає значну частину простору романів. Акт кохання відіграє важливу функцію у смислотворенні, оскільки не лише вносить елемент реалістичності (у «Творчій відпустці» зґвалтування постають метафорою американської сучасності 1980-х років) або привабливості для читача, але й ототожнюється письменником з процесом розказування, насичуючи його багатьма значеннями. Якщо в «Химері» етапи любовного акту порівнювалися з розвитком сюжету художнього твору, то в «Останній подорожі» кохання та оповідь органічно поєднані, неначе автор вже не просто віднаходить метафори для викладення свого розуміння природи художнього слова, а створює весь текст як велику метафору літературної творчості. Навіть, точніше буде казати не про метафору, а про органіку концепції життя- оповіді («It’s not the story of our life, it’s our life- story»), де розказувати - це і означає жити. Ось приклад того, як життя та оповідь перекочуються хвилями в безмежному океані текстуальності (і не лише тієї, що належить власне Дж. Барту, а й багатьом іншим, у даному разі, Т.С. Еліоту, з яким Д. Барт вступає в полеміку стосовно його ускладненості для сприйняття, що і породжує художню виснаженість, безплідність): «Без світла, з закритими очима, ми займалися коханням, більш- менш (Симон не молодий). Ми дихали довго та глибоко - то в унісон, то ні - і розповідали історії своєю шкірою: довгі історії та короткі, прості та складні, реалістичні, фантастичні, щасливі, сумні - але кожна закінчувалася не спокоєм понад всяке розуміння, але найбільш зрозумілим спокоєм на землі» [3, с. 65].

Авторство у Барта асоційовано насамперед з чоловічим началом, воно символічно виражене у тотожності звучання та написання слів pen - penis.

Дітородний орган настільки нерозривно пов’язаний із знаряддям письма, що коханка Синдбада Хайда навіть здатна читати за ним майбутнє. Лише в такому плані кохання як письма, творчості епізоди пророцтва в «Останній подорожі» перестають бути лише еротичними сценами (які цнотливо обходить критика), але залучаються до концепції життєтворчості Джона Барта. При цьому авторство вимагає також жіночого начала. Без жінки - музи, дружини, коханки, спів-авторки, читачки, рушійної сили оповіді - не відбувається жоден автор-персонаж. Так, у «Творчій відпустці» епіфанічне усвідомлення аполонійцем Фенвіком майбутнього роману, що стане поворотом до нової літератури (Turner - буквально «той, хто повертає»), забезпечене в ньому поєднанням з діонісійським началом його дружини Сюзанни: «Отже, її чоловік не антиромантик, не більше, ніж він анти-вона. Каже, в ньому є щось від Манфреда, навіть дещо від По. Та трохи С’ю Секлер, дякувати богові» [5, с. 216]. Цей симбіоз начал, симультанність двох актів - кохання та оповіді мають наслідком творчу плідність, або, як чудово показано в наступному романі «Припливні сказання», фізична фертильність зумовлена та зумовлює літературну - народження близнюків не може відбутися окремо від народження роману.

Так само і в «Останній подорожі Якогось Моряка» 50-річний письменник Бехлер, щоб віднайти себе, подолати власну творчу виснаженість, відправляється разом з коханою жінкою Джулією Мур у подорож арабським світом. Він втрачає ту, що надихає його на подорож та зв’язує з сучасністю лише для того, щоб віднайти іншу музу - дочку Синдбада Мореплавця Ясмін, завдяки якій він віднаходить своє одвічне кохання до розказування в «реальності» «Тисячі й однієї ночі». Врешті-решт, Ясмін, в свою чергу, стає його провідницею до Серендибу, який є знаком повернення від часопростору тотальної оповіді до власної сучасної авто-реальності. Шахразада, Джулія, Ясмін, сестра- близнюк, тобто, жіночі образи роману - усі вони іпостасі самої Оповіді, яка приваблює автора, манить до інших світів. Хто, як не Оповідь промовляє завершальні слова «Останньої подорожі»: «Пам’ятаєш, як це було? каже вона, знайомий незнайомець: В космічному кораблі, невагомий, готовий вийти Назовні? Ти йшов першим, ти завжди так думав, але Я була першою; Я йшла першою. Я знаю шлях. Слідуй за мною: Два. Один.» [3, с. 573]

Визначальну роль в житті героя Бехлера відіграє час. Можемо відзначити дві іпостасі часу. Перша - це час як смерть у подобі Руйнівника Насолод та Винищувача Спільнот, яка, проте, супроводжує людину протягом усього життя, і це навертає читача до розуміння циклічності життєвого, а відтак і творчого процесу. Друга - це час як рушійна сила творчості, яка полягає у зверненні до минулого, у спогляданні процесу становлення творчої особистості. Цей дуже прустівський момент у Дж. Барта метафорично втілений в годинниках - кожний годинник ототожнюється з певним етапом в житті героя; можна також спостерігати пригоди годинників, які то губляться, то віднаходяться, то зупиняються, то розпадаються на частини- фрагменти, то збираються докупи. Але найголовніша функція годинника - вказувати напрямок руху, недарма у світі Синдбада він використовується як навігаційний пристрій. Як для М. Пруста віднаходження втраченого часу уможливлюється через рятівну, трансформуючу силу мистецтва, так і для Дж. Барта годинник перетворюється на орієнтир у безкінечному просторі історій, процесу розказування. Тому володіти та користуватись ним може лише митець, автор історій.

Отже, крізь усю творчість Джона Барта проходить тема любові - любові до Шахразади як архетипу автора, кохання між чоловіком та жінкою як поєднання двох начал. Іншими словами, ці іпостасі любові є необхідними складовими пристрасті до слова, до мистецтва розказування, що, на жаль, часто ігнорується у дослідженнях творчості Джона Барта, а відтак і втрачається значна частина авторського послання до читача.

Література:

Коваль М. Гра в романі і гра в роман (про творчість Джона Барта): [монографія] / Марта Романівна Коваль. - Львів: Піраміда, 2000. - 121 с.
Barth J. The Friday Book: Essays and Other Nonfiction / John Barth. - Baltimore & London: The Johns Hopkins University Press, 1997. - 286 p.
Barth J. The Last Voyage of Somebody the Sailor / John Barth. - London, Sydney: Hodder & Stoughton, 1991. - 573 p.
Barth J. Lost in the Funhouse: fiction for print, tape, live voice / John Barth. - N.Y.: Anchor Books, 1988. - 204 p.
Barth J. Sabbatical: A Romance / John Barth. - Illinois: Dalkey Archive Press, 1996. - 366 p.
Barth J. The Tidewater Tales: A Novel / John Barth. - Baltimore and London: The Johns Hopkins University Press, 1987. - 656 p.
Glaser-Wohrer E. An Analysis of John Barth’s Weltanschauung: His View of Life and Literature / Elaine Glaser-Wohrer. - Salsburg: Institut Fur Englische Sprache und Literatur, 1977. - 282 p.

Л-ра: Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 118. Вип. 105. Філологія. Літературознавство. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – С. 72-75.

Біографія

Твори

Критика