Літературні алюзії в романі Дж. Барта «Торговець дурманом»
М.Р. Коваль
Незважаючи на відмінності у теоретичних підходах, українські та зарубіжні критики одностайно відносять Джона Барта (нар. 1930 р.) до письменників, які зі середини 1950-х років визначають літературний процес у США. Два перші романи Барта «Плавуча опера» («The Floating Opera», 1956) та «Кінець дороги» («The End of the Road», 1958), що відзначаються «самоіронічним висміюванням хворого світу», дали критикам підстави зарахувати Барта до школи «чорного гумору». Проте не ці екзистенціалістські за духом романи визначають його творчу індивідуальність. «Торговець дурманом» («The Sot-Weed Factor», 1960), що формально належить до ранніх творів автора, ознаменував початок нового етапу творчості, на якому Барт утвердив себе як письменник постмодерністської орієнтації. Підходи до роботи з літературним матеріалом, вперше випробувані у «Торговці дурманом», Барт продовжує розвивати та модифікувати у своїх наступних творах.
Роман «Торговець дурманом» завершує нігілістичну трилогію, двома іншими частинами якої є вже згадані «Плавуча опера» та «Кінець дороги». Трилогія стала результатом честолюбних планів автора написати роман у стилі Боккаччо про рідний йому штат Меріленд в усі періоди його історії. Водночас, як зазначив Барт в авторській передмові до роману, своє завдання він вбачав у тому, щоб «переграти низку мелодій двадцятого століття у стилі вісімнадцятого». Іншими словами, Барт, пишучи свій роман, свідомо спирається на літературний досвід попередніх епох. Проте це зовсім не означає, що творчість письменника лежить у певній літературній традиції. Барт не стільки використовує, скільки обігрує попередній літературний досвід. Результатом цього стає якісно нова проза, яка, починаючи з 1970-х років, визначається не дуже вдалим терміном «постмодернізм».
Виходячи з визначення самого Барта, його роман можна вважати типовим постмодерністським твором. У статті «Література повторного наповнення» («The Literature of Replenishment», 1979) він, зокрема, писав про те, що лінійність та раціоналізм зображення, моральні устої середнього класу та причинно-наслідковий характер оповіді, властиві літературі XIX ст., не становлять сутності сучасної літератури. Проте неправильно було би вважати, що ірраціоналізм, моральний плюралізм, який майже межує з моральною ентропією, та саморефлективність — те, що характеризує літературу модернізму, — відповідають завданням літератури другої половини XX ст. Завдання ці вирішуватиме література, яка з’явиться після модернізму, література постмодернізму.
«Торговець дурманом» цікавий незвичним поєднанням тематики та манери написання. З одного боку, Барт створює історичний роман-епопею, з іншого — він пародіює його. Тим самим письменник паралельно розв’язує проблему читача: роман може прочитуватися по-різному, залежно від рівня підготовки аудиторії.
Звернення до літератури минулих часів та використання її як «будівельного матеріалу» для нового твору - одна з визначальних ознак постмодерністської літератури. Пародіювання, травестіювання, прямі та завуальовані алюзії, звернення до, так би мовити, метафізичної реальності і відтворення її як об’єктивної дійсності створює неповторний ефект гри і належить до улюблених прийомів літератури постмодернізму. Все це найвищою мірою властиве романові Барта «Торговець дурманом». Твір перенасиченний літературними алюзіями, травестіюванням та пародією, внаслідок чого створюється іронічно-абсурдна картина буття, завдання якої - продемонструвати безпідставність міфів американського суспільства про свою історію та країну.
Роман уже навіть своєю назвою є алюзією на однойменну сатиричну епічну поему англійського поета початку XVIII ст. Ебенезера Кука «Торговець дурманом» (1708), ім’я якого носить, в дечому повторюючи його долю, головний герой Бартового роману. Однак на цьому схожість між реальним поетом Куком та Куком героєм постмодерністського роману закінчується. У поемі XVIII ст., написаній від першої особи, Ебенезер Кук висміяв наївного простака, який приїхав у Новий Світ. Барт, ніби прийнявши правила гри буквально поєднав англійського поета зі своїм епічним героєм, і його Ебен Кут сам стає наївним простаком та організовуючим центром зображених у романі подій. При цьому пародійно-іронічний настрій роману постійно підсилюється паралелями з «Дон-Кіхота» Сервантеса, «Гаргантюа та Пантагрюель» Рабле, «Втраченого раю» Мільтона, а особливо романами Філдінґа. «Торговець дурманом» під пером Барта перетворюється на суміш вигадок, історій, міфів, які використовуються для свідомої гри з різними видами оповіді та різними оповідними формами.
Оскільки Барт пише роман у манері XVIII ст., то дуже послідовно дотримується формальних канонів романного жанру того часу: розгорнуті заголовки розділів роману, авторські репліки, відступи, звертання до читача швидке згортання всіх сюжетних ліній наприкінці роману з короткою розповіддю про подальшу долю основних дійових осіб, наявність двох взаємопов’язаних головних сюжетних ліній (пошук поетичного самовизначення Ебенезером Куком та пошук своїх сімейних коренів Генрі Берлінгемом). У романі є чимало додаткових сюжетних ліній та підсюжетів (наприклад, історія кохання повії Мері Мангамморі та індіанця Чарлза; історія Роксани та Генріетти), причому жодна з цих ліній не залишається непов’язаною з головним сюжетом. Використовує Барт й інші елементи та теми роману XVIII ст.: пошук втрачених батьків, маскування, зміна імен та іпостасей, а також мову того часу. Насичення роману численними архаїзмами, використання застарілих лексичних та синтаксичних конструкцій тощо допомагають Бартові, з одного боку, відтворити особливу атмосферу часу, до якого формально належить дія роману. З іншого боку, такі пасажі, як сварка між двома служницями, що звелася до декількасторінкового англо-франкомовного обміну синонімами до слова «повія» і найдавнішої професії загалом, чи контекст, у якому звучать піднесені тиради в дусі Філдінґа, не дають читачеві забути, що роман написаний у нашому сторіччі, і що письменника мало турбує точність відтворення мови та й культури того часу загалом.
Перелицьовуючи роман XVIII ст., Барт відштовхується насамперед від «Історії Тома Джонса» Г.Філдінґа. Ззовні пригоди й перипетії Ебена Кука та Тома Джонса справді дуже схожі: втрата й повернення друзів, підступність ворогів, які чатують на Тома Джонса в Англії, а на Ебена Кука в Америці; історія плантації Молден, втрата та повернення якої для Кука перегукується з довгим шляхом, що його пройшов Том Джонс від наївності до зрілості. Проте Філдінг творить цілісний завершений характер і описує пригоди свого героя зі серйозною увагою до них, чітко даючи зрозуміти, що його пошуки недаремні і що їхні результати стануть уроком для інших. У Барта ж герой не є цілісною особистістю, а його пошуки не сприяють утвердженню справедливості та моральних цінностей. Проблеми, до яких звертається письменник у романі, вкладеному в оболонку XVIII ст., — фрагментарність світу, відсутність визнаної всіма моралі та єдиного критерію істинності, а отже, і єдиної реальності, якщо така взагалі існує — це проблеми літератури другої половини XX ст. Том Джонс живе у світі, що збудований і функціонує за певними, всім відомими законами; Барт поселяє свого героя у світ, який нагадує ігровий майданчик: тут немає нічого певного і стабільного, немає універсальних законів, а правила встановлюються учасниками для кожної гри зокрема.
Роман XVIII ст. — це лише одна з літературних традицій, до «перелицювання» яких вдається Барт у романі «Торговці дурманом». Розгортаючи історію свого героя на фоні колонізації Америки і поклавши в основу цієї історії прагнення Ебена Кука написати «an epic to out-epic epics», письменник звернувся до широко розробленої в американській літературі теми освоєння Нового Світу. Конструюючи власну умовно-метафізичну реальність, паралельну до об’єктивно існуючої та усталеної, автор «Торговця дурманом» сміливо переробляє колоніальну історію Америки і перетворює пошук традиційних цінностей американської історії на фарс. На думку деяких критиків, традиційними зразками американського епосу є «Великі діяння Христа в Америці» («Magnalia Christi Americana», 1702) К. Мезера та «Листя трави» («Leaves of Grass», 1855) В. Вітмена. Барт не згадує прямо жодного з цих творів, але, фактично, вони визначили коло традиційно серйозних тем, які стали у його романі предметом гри. Для Барта як для письменника-постмодерніста не існує непорушних та вічних цінностей: їх і не може існувати у світі, реальність якого є відносною. Саме в епізодах, які стосуються колоніальної історії Америки, особливо яскраво виявився талант Барта до пародіювання, до гри із загальноприйнятими теоріями та поняттями.
Створюючи «Великі діяння», К. Мезер орієнтувався на «Енеїду» Вергілія та «Втрачений рай» Мільтона. В епосі К. Мезера Америка змальовується як новий Едем, а перші поселеній — як віддані проповідники ідей Христа на американській землі. Барт у своєму романі також використовує традиційні епічні прийоми та засоби і тим заманює читача у пастку: традиційну, добре знану літературну форму він наповнює цілком іншим змістом і пізніше відверто сміється над його збентеженням. Пошук загальновизнаних цінностей ні до чого не приводить. Руйнуючи традиційні погляди створенням картини буття, яка є протилежною до офіційно усталеної, Барт обігрує загальноприйняті поняття та підходи. Ще на кораблі в Ебена Кука видурюють усі гроші, йому доводиться пережити полон у піратів, потім у нього викрадають навіть одяг, а ще пізніше у шахрайський спосіб позбавляють батьківського маєтку. Новий Світ виявляється не землею добрих пуритан, які в ім’я Христа вершать благородні справи, а збіговиськом картярів, жадібних до наживи шахраїв, торговців наркотиками і рабами. На відміну від справжнього поета Кука, Барт не обмежується просто сатиричним зображенням Америки кінця XVII — першої половини XVIII ст. Він підводить читача до розуміння того, що впорядкований світ, який функціонує за певними законами, а саме таким його зображали К. Мезер та його наступники, є обманом, ілюзією. XX ст. зі своїми проблемами буквально вривається в роман Барта. Світу, що розвивається за всім відомими законами більше не існує. Письменник-постмодерніст не прагне «ані пояснити, ані взяти під контроль чи зрозуміти всесвіт: він хоче створити свій». Гра дає Бартові необмежені можливості в маніпулюванні персонажами, які в його XVIII ст. живуть фактично сучасними проблемами. Проте він не прагне допомогти своїм героям вирішити ці проблеми і не претендує на те, щоб вирішити їх самому, оскільки «мистецтво, врешті-решт, створюється заради самого мистецтва, незалежно від того, що мав на увазі його творець ... Справжній автор живе і працює у зовсім іншому вимірі, ніж його творіння». Така відстороненість від свого твору дає Бартові повну свободу і маніпулюванні набутками попередньої літератури, які використовуються в романі. Вони є просто частинками конструктора, які кожен складає за власним смаком. Відповідно, Барт дуже сміливо поводиться з матеріалами американської історії. У «Великих діяннях» К. Мезер оперує різними історичними хроніками колоніальної Америки, серед яких однією з найважливіших є «Загальна історія Вірджинії, Нової Англії та Літніх островів капітана Джона Сміта. Капітан Сміт у романі Барта безпосередньо пов’язаний з однією з найважливіших сюжетних ліній твору, а саме з пошуком Берлінгемом його батьків. У К. Мезера капітан Сміт змальовується як легендарний герой, який, подібно до Енея, приніс стару цивілізацію на нову землю. Дочка одного з індіанських вождів, Покахонтас, закохалася у капітана Сміта і врятувала йому життя. Бартівський же герой, опис «подвигів» якого подається у двох включених у роман документах: «A Secret Historie of the Voiage Up the Bay of Chesapeake», які нібито написав сам капітан, та в «The Privie Journal of Sir Henry Burlingame», який вів один зі супутників капітана, постає перед нами як хвалько, боягуз, розпусник та ненажера. Роман Барта не відзначається особливо шанобливим ставленням до американської історії, бо, як він сам про це пише, «this Clio was already a scarred and crafty trollop when the Author found her; it wants a nice-honed casuist, with her sort, to separate seducer from seduced». Опис діянь капітана Сміта та подій ранньої колонізації Америки є прямою антитезою де романтичних, рицарських за духом творів самого Сміта та інших романів на теми освоєння Америки. Історія капітана Сміта та Покахонтас набуває у «The Sot-Weed Factor» зовсім іншого забарвлення: герой колонізації постає перел нами як відомий гульвіса, а овіяна легендами індіанка — як молода дівиця, що через деякі фізіологічні дефекти страждає від неможливості втратити цноту. Барт не лише повністю змінює дорогу американцям історію кохання, а й вводить у неї певний елемент містифікацій, який лише посилює відчуття несерйозності та ірреальності всього, що відбувається. Щоб з гідністю здійснити свій амурний подвиг, капітан Сміт використовує таємничий рецепт баклажана, що має здатність небувало збільшувати чоловічу силу. В цьому епізоді Барт блискуче використовує гру на рівні слів, яка переходить у гру на рівні понять: eggplant — баклажан, але це слово складається з двох частин - an egg (яйце, яйцеклітина) та to plant (засаджувати, розсаджувати). Втрата цього рецепту стала майже фатальною для племені ахачвуп, але, звичайно, великий дослідник Нового Світу та благородний колонізатор капітан Джон Сміт знав його добре. Проте таке сміливе трактування сторінок колоніальної історії на цьому не вичерпується. Опис бенкету-змагання за руку індіанки Покатавертусан, у якому брав участь вже вигаданий герой, супутник капітана Сміта Берлінгем, є однією з найколоритніших сцен роману, виконаних у дусі епосу Гомера та Верґілія. Обігрування технічних прийомів епосу, первинне завдання яких — підкреслити велич та героїзм зображуваних подій, лише наголошує на абсолютній невідповідності зображуваного канонам і тим ставить під сумнів істинність цих канонів.
У романі чітко простежується й «алюзія навпаки» на ще один добре відомий зразок американського епосу, а саме - на ліричний епос В. Вітмена «Листя трави». На відміну від К. Мезера, Вітмен дивиться на історію очима трансценденталіста, а не пуританина. Він оспівує «американського Адама», неоскверненого звичною сімейною чи іншою спадщиною, який прагне зрозуміти природу в усіх цих виявах, прославляє нову американську націю та її необмежені можливості до вдосконалення. Ебен Кук, як і поет з «Пісні про себе», хоче співати хвалу Америці. Його «Мерілендіада» починається з ідеалізованого опису подорожі до Меріленду, який Кук написав ще до того, як вирушив у дорогу, а пізніше, коли навчений гірким досвідом, він повертається до поеми, то «lovely Maryland» перетворюється в «poor shitten Maryland», а сама поема «Торговець дурманом» — у сатиру, яка іронічно контрастує з прославленням великої Америки у «Пісні про себе». Втративши маєток, Ебенезер, подібно до вітменівського героя, стає неоскверненим будь-якою спадщиною. Паралель виглядає ще більше очевидною, якщо згадати про трактування Молдену як райського саду, до якого поспішав «Адам» Ебенезер Кук. Барт переграє цю ідею і в заголовку третьої частини роману, «Malden Earned», яка перегукується з назвою поеми Мільтона «Повернений рай» («Paradise Regained»).
Ебенезер Кук - антитеза до вітменівського героя з «Пісні про себе», який бачить себе як «one complete lover». Генрі Берлінгем перетворює на об’єкт висміювання відкидання Ебенезером усіх плотських утіх та пошук ним ідеального кохання і водночас доводить до абсурдності ідею всеосяжної любові вітменівського героя. Він бачить себе «Suitor of Totality, Embracer of Contradictories, Husband to all Creation, the Cosmic Lover». Вітменівський герой проголошує свою любов до всього земного творіння: «I believe in the flesh and the appetites», а Берлінгем, ніжно погладжуючи по спині свиню, каже: «How comely is a well-formed man! I wish I had a gift with words ... or some poet had my soul: what lines I would make about the bodies of men and women! And the rest of creation as well». Отже, Барт вибудовує потрійний контраст: вітменівський герой — Ебенезер Кук, Ебенезер Кук - Берлінгем та Берлінгем — вітменівський герой. Утворюється замкнене коло, мета якого — показати неправдоподібність та безпідставність поширених в літературі міфів про невинність поета як ключ до повнішого пізнання світу та бачення Америки як земного раю.
Можна навести ще низку прикладів, але навіть поданого матеріалу цілком достатньо для висновку: «Торговець дурманом» слід розглядати як етапний твір у творчості Дж. Барта. Саме у ньому принцип літературної гри та літературних алюзій як однієї зі складових гри був використаний вперше, і саме цим романом Барт заявив про свою оригінальну творчу манеру.
Л-ра: Іноземна філологія. – Львів, 1999. – Вип. 111. – С. 307-312.
Твори
Критика
