Біографія Джона Барта
Джон Сіммонс Барт – видатний письменник американського постмодернізму – народився 27 травня 1930 року у маленькому містечку Кембридж штату Меріленд (США).
У родині було троє дітей: старший брат Білл і сестра-близнюк Джона Барта – Джилл. Після закінчення школи вступає у престижне Джуліардське музичне училище у Нью-Йорку, навчання в якому зробило свій внесок у письменницькій кар'єрі Джона Барта. Музиканта з нього не вийшло, але, як каже сам письменник, потяг до аранжування він переніс на літературу і втілив як романіст. В інтерв'ю Барт зізнався, що читати почав пізно – скажімо, твенівського «Гека Фінна» прочитав уперше десь у 25 років. А улюбленими вчителями вважає Шехерезаду, Гомера, Вергілія, Дж. Боккаччо, санскрит, народні оповідки. Найбільше його приваблюють, як він каже, «води оповіді» («waters of narrative»). Після закінчення музичного училища Джон Барт переходить до університету Джона Гопкінса, де ретельно вивчає англійську мову. Після закінчення університету Барт займається викладацькою діяльністю, студіює літературу в Пенсильванському університеті.
Мабуть, народження під сузір'ям Близнюків зумовило мотив двійництва у багатьох творах письменника. Про сестру-близнючку він згадує в автобіографічному есе «Декілька причин, чому я розповідаю історії так, як я їх розповідаю, аніж інші історії, написані по-іншому» (1982), хоча в офіційних джерелах, присвячених Джону Барту, відомостей про неї немає (місцевий мешканець – приблизний ровесник Барта – також не міг пригадати ніякої сестри). Можливо, це навіть одна з містифікацій, створених письменником. У будь-якому разі історія з близнючкою і мотив двійництва настільки невіддільні одне від одного, що втрачається межа між дійсним і уявним, між реальним і фікційним, між життям та мистецтвом. Це стає знаком Бартового письма поряд з іншими. Такими, як, наприклад, присутній у більшості творів топос води – в океані, в затоці, – вічно мінливої, що запліднює уяву, наповнює прибережне повітря запахом солі і постійно стимулює до нових подорожей і відкриттів. Тому пригоди з багатьма героями Джона Барта відбуваються на воді або біля води, і це, мабуть, зумовлено дитинством, проведеним у містечку, оточеному солоною стихією.
Навчання у школі музики Джуліарда в Нью-Йорку також зробило свій внесок до письменницької кар'єри Джона Барта. І досить вагомий. Уставленим барабанщиком він не став, але отримав дуже цінний досвід джазової імпровізації та аранжування, необхідний для формування постмодерного палімпсеста. Винайдення креативного у старих текстах визначило ще одну особливість бартівського письма: «Глибоко всередині я залишаюся аранжувальником, чиє найбільше літературне задоволення полягає у тому, щоб знайти прийнятну мелодію – стару наративну поему, класичний міф, заяложену літературну умовність, частину мого досвіду, серію літературних оглядів у „Нью-Йорк Таймс“ – і, імпровізуючи подібно до джазмена в її межах, переоркеструвати цю мелодію для моїх теперішніх цілей».
Батьки Джона Барта не належали до інтелігенції, свої літературні знання він почав отримувати лише в університеті, і то не завжди усвідомлено і дещо безсистемно. Втрата «літературної невинності» відбулася завдяки вибору факультету журналістики (що, як гадав юнак, мав якесь відношення до ведення особистого журналу) з його програмою з письма і роботі в університетській бібліотеці, що сприяло відкриттю «Океану Історій», Рабле, розповідей Шехерезади. Остання стала для Джона Барта взірцем оповідача, з нею поєднується проблема автора, обговорювана в багатьох текстах письменника, вона перетворюється на персонаж його історій. Або це він, Джон Барт, стає сучасною Шехерезадою, для якої розповідати історії – означає жити. Розказування (та його засоби) не лише є важливим елементом бартівської поетики, воно перебуває у смисловому центрі кожної з 16 книг автора.
Творчість Джона Барта
Довга літературна кар'єра Джона Барта дає можливість простежити розвиток деяких аспектів постмодернізму від його зародження, тем, які хвилювали письменника, засобів реалізації цих тем. Разом із загальноприйнятим визнанням Дж. Барта як метра постмодернізму існують також інші визначення. Так, у підручнику зарубіжної літератури XX століття під редакцією Л. Г. Андрєєва творчість письменника розглядається переважно в рамках напрямку «чорного гумору», проте цей термін правомірний тільки для ранньої творчості Дж. Барта (романи «Плавуча опера» (1956), «Кінець шляху» (1958)).
Стосовно наступних творів письменника («Продавець дурману» (1960), «Козеня Джайлс» (1966), «Загублений в кімнаті сміху» (1967), «Химера» (1972), «Листи» (1979) доречно вживати поняття металітератури. У пізній творчості виникає текстуальний кіберпростір, на сюжетному рівні переважають теми повсякденної сучасності («Академічна відпустка» (1982), «Прибережні розповіді» (1987), «Жили-були: деяка плавуча опера» (1994), «Оповідання триває. Оповідання»), які відтворюються за допомогою вже існуючих і нових прийомів оркестровки, визначаючи, таким чином, якісно новий варіант постмодернізму. Проте, хоч би які визначення для творів Дж. Барта були знайдені, головними їхніми рисами завжди є експериментаторство над формами письма і пародіювання, а також художнє розв'язання проблеми співвідношення тексту і дійсності, можливостей літератури та її ролі в сучасному суспільстві, присутності авторської особистості в оповіданні.
До моменту завершення першого етапу творчості (кінець 1960-х – початок 1970-х) Барт знаходить статус культового автора інтелектуальної еліти. Свідченням цього є насамперед факт визнання Барта «університетом»: до середини 1970-х творчість письменника стає одним із найпопулярніших «сюжетів» наукового життя США. До творчості Барта звертаються не лише рядові книжкові оглядачі чи відомі вузькому колу представники університетського середовища, але й такі авторитетні письменники і критики, як Л. Фідлер, І. Хассан, Р. Костелянець, Т. Таннер, Р. Пойріер, В. Бергонці, М. Бредбері, Дж. Гарднер, Дж. Хеллер, А. Кейзін, Ф. Карл, В. Набоков, Р. Сакенік, Дж. Олдрідж.
У цілому до 1976 року на основі творів Барта було написано 342 наукові роботи (статті в академічних збірниках і словниках, розділи в підручниках і антологіях, огляди, книги та дисертації), на його книги опубліковано 216 рецензій, а про автора – 72 біографічних нариси, що побачили світ як на сторінках літературних журналів та університетських газет, так і в масовій пресі. До того ж, Барт стає улюбленим героєм молодих дослідників: за 10 років (з 1966 по 1976-й) було створено 66 магістерських і докторських дисертацій, у яких творчість письменника розглядалася як монографічно, так і поряд з творами інших авторів.
Джон Сіммонс Барт помер 2 квітня 2024 року у Боніта-Спрінгс (штат Флорида, США).
Твори:
«Плавуча опера» / «The Floating Opera» (1956).
«Кінець шляху» / «The End of the Road» (1958).
«Баришник дур-зіллям» / «The Sot-Weed Factor» (1960).
«Козлоюнак Джайлз» / «Giles Goat-Boy» (1966).
«Загублений у кімнаті сміху» / «Lost in the Funhouse» (1968).
«Химера» / «Chimera» (1972).
«Листи» / «Letters» (1979).
«Академічна відпустка» / «Sabbatical: A Romance» (1982).
«Прибережні розповіді» / «Tidewater Tales» (1987).
«Остання подорож Якогось Моряка» / «The Last Voyage of Somebody the Sailor» (1991).
«Жили-були: Плавучая опера» / «Once upon a Time» (1994).
«On with the Story (stories)» (1996).
«Виходить у світ!!!» / «Coming Soon!!!» (2001).
«Десять і одна ніч» / «The Book of Ten Nights and a Night: Eleven Stories» (2004).
«Там, де перетинаються три шляхи» / «Where Three Roads Meet» (2005).
«The Development: Nine Stories» (2008).
«Кожна третя думка» / «Every Third Thought» (2011).
Твори
Критика
