Феміністичний скептицизм Доріс Лессінґ

Л. Я. Мірошниченко

У статті вводиться нове поняття «феміністичний скептицизм» у зв’язку з проблемою формування теоретичних засад літературного скептицизму у сучасному англійському романі. Феміністичний скептицизм Д. Лессінґ позначає інтелектуальну настанову британської письменниці, актуалізовану у її творах, яка має на меті подолання догматизму феміністичної думки.

Ключові слова: феміністичний скептицизм, скептицизм, «смерть автора», авторський задум, англійський роман.

Лессінґівський літературно-критичний дискурс не оперує поняттям «феміністичний скептицизм», принаймні, до сьогодні. Та все ж нам видається можливим, а у річищі міркувань про скептицизм у літературі і доцільним, вести мову про ті практики скептицизму у романах Доріс Лессінг, які заохочують до полеміки з феміністичною рецепцією її творів, надто за того стану справ, який склався у лессінґіознавстві. Феміністична критика, по-перше, домінує в академічних студіях ще від початку 1960-х, а це, зрозуміло, обмежує інтерпретаційне поле романів письменниці, і, по-друге, вона щонайменше не враховує, а фактично суперечить власній авторській позиції Лессінґ, що на ній вона завжди рішуче наполягала - у численних інтерв’ю, виступах, коментарях до романів тощо. Зрозуміло, стосунки між автором і критиком (чи автором і читачем) не можуть бути вирішені раз і назавжди, вони є предметом постійної інтелектуальної бесіди, втім у випадку з цією письменницею є підстави переглянути усталену конфігурацію «автор-критик» тією мірою, якою це сприятиме подоланню стереотипів рецепції доробку Лессінґ і сприятиме виробленню багатоаспектного підходу, який визначає новітні тенденції у лессінґознавсті ХХІ ст.

Дієвою тактикою подолання обмеженості одних підходів є застосування інших. Осмисленою і декларованою неодноразово самою письменницею є її скептична настанова, це посутньо подвійний фактор спротиву одноманітності прочитань. Як у ранніх, так і у пізніх романах Лессінґ її авторський скептицизм оприявнюється на концептуально-тематичному рівні, в композиційно-жанровій структурі, в образності, а також у низці тих поетикальних засобів, які уможливлюють літературну апропріацію скептицизму як полемічного дискурсу.

Зазначимо, що «феміністичний скептицизм» є робочим поняттям, поруч з такими, як «епістемологічний скептицизм», «моральний скептицизм» чи «релігійний скептицизм», які разом покликані утворити робочу типологію скептицизму за результатами аналізу романів у межах широкого наукового дослідження. Поняття «феміністичний скептицизм» не претендує на всеохопність, а лише посутньо і в загальних рисах позначає один із різновидів літературного скептицизму. Процес типологізації невід’ємний від спрощень та умовності, проте для формування теоретичних засад літературного скептицизму необхідне впровадження нового понятійного апарату, який би окреслив сфери функціонування скептичного у сучасному романі Великобританії. Феміністичний скептицизм позначає (1) інтелектуальну настанову, що прямує до подолання догматизму феміністичної думки та критики, а також (2) низку інструментів, за допомогою яких скептична настанова актуалізується у творі літератури.

Фемінізм у широкому розумінні - не лише як рух, теорія чи методологія, а як певна інтелектуальна платформа - є посутньо критичним. Він може бути і самокритичним, переконує Жанет Річардс у розвідці «The Sceptical Feminist: A Philosophical Enquiry» (вперше оп. 1980) [11]. З цією метою британська дослідниця уводить поняття «sceptical feminist», застосовуючи його передовсім до себе самої. У «битві на два фронти» (саме так вона визначає суть і мету свого дослідження) апропрійований до догматичних положень у теорії фемінізму скептицизм має на меті, на її переконання, його зміцнення. У розлогому аналізі теоретичних засад чимало з усталених феміністичних позицій зазнають ревізії, а це дає змогу, сподівається Річардс, вибудувати обриси нового фемінізму. Розвідка Річардс доводить, що скептицизм може бути ефективною стратегією перегляду усталених позицій, аж до відмови від них, у межах самого фемінізму. Зважаючи на перевидання праці у 2013 році, її набутки до нині залишаються актуальними для феміністичної теорії. Той зміст, який ми вкладаємо у поняття «феміністичний скептицизм», є близьким до того, що його пропонує Річардс, але що його вирізняє - то це полеміка з усіма концепціями, які постулюють завершеність думки, кінечність суджень про світ. Для феміністичного скептицизму об’єктом сумніву можуть бути як базові ідеї фемінізму, так і його окремі положення.

Тими чи іншими тонкощами феміністичного розмаїття у синхронії чи у діахронії Лессінґ ніколи не переймалася, натомість рішуче відмежовувалася від усіх феміністичних концепцій, надто якщо вони зазіхали на її самоідентифікацію, та саме у цій не завжди стриманій полеміці автора і критика народжувалися нові романи, з новими героями, новими конфліктами, які, вибудовували феміністичний скептицизм британської письменниці. Теоретична рефлексія самої Лессінґ щодо феміністичної критики постає лише у зв’язку з власними романами, принаймні, нам не відомі міркування авторки щодо теоретичних проблем фемінізму взагалі, а це красномовно засвідчує те, що головним фронтом у цьому поєдинку є оборонний, а не наступальний. Тому було б необачним редукувати феміністичний скептицизм у ранньому романі «Золотий зошит» чи у пізньому - «Ущелині» до спростування тих чи інших програмних тез того чи іншого фемінізму, натомість більш прийнятною фор-мою бачиться діалог з ними, як от щодо способів конструювання ґендеру. Слід брати до уваги те, що Лессінґ оперує і такими досвідом та знаннями, які традиційно знаходяться поза полем інтересу феміністичної критики.

Тож, пропоноване поняття «феміністичний скептицизм» включає авторську позицію та способи її оприявнення у художніх та нехудожніх творах письменниці. З метою наповнити поняття семантичною насиченістю, нижче виокремлено три проблемні вузли. Цим проблемним вузлам ми дали назви.

«Проблема рецепції» пов’язана з невідповідністю між феміністичною ідентифікацією Доріс Лессінґ, що її виробила феміністична критика, і власною позицією письменниці. Умовно дослідників Лессінґ можемо поділити на два табори; одні послідовно доводять «феміністичну ідентифікацію» письменниці і розглядають її доробок у традиції жіночого письма (R. Rubinstein, G. Greene, Е. Showalter, A. Ridout, T Krouse, P. Perrakis, S. Watkins, J. King), інші - не стільки полемізують, скільки розширюють критичний дискурс новими підходами (E. Bertelsen, D. Walden, M. Galin, D. Waterman). Сама ж Лессінґ - передовсім у публічних заявах, у бесідах з критиками та журналістами - дистанціюється від феміністичних визначень. В інтерв’ю Барбарі Елен («Обзервер») у 2001 році вона вже вкотре заявила: «I have nothing in common with feminists», і пояснила чому: «I’m not any kind of traitor to the cause. I’ve always thought the same way. It’s just that, like all obsessively political people, feminists tend to fasten on to someone who they think is one of them. I am always being described as having views that I’ve never had in my life» [3]. Розмірковуючи над відносинами, що склалися між Лессінґ та її феміністичнорієнтованим читачем, канадська дослідниця Еліс Ріду влучно називає їх «непорозумінням та обопільною фрустрацією», хоч і доводить, що вони є взаємовигідними [12, c. 47]. Полеміка розпочалася у 1962 році, коли вийшов друком «Золотий зошит». Перше покоління жінок-критиків у США розгледіло у романі, за визначенням американської дослідниці Джейл Ґрін, зразок ««жіночого письма», яке у центр уваги ставить свідомість та тривоги жінки» [4, с. 8]. Ґрін документує захопленість жінок-науковців у Сполучених Штатах «визначальною роль [Лессінґ] у процесі консолідації того руху, який формувався упродовж десятиліття [1960-х]» [ibid.]. Як рупор фемінізму роман прочитували й у наступних десятиліттях.

Феміністична ідентифікація Лессінґ для феміністичного критичного дискурсу як у США, так і на батьківщині письменниці - у Великобританії, є загальником, і з року в рік спостерігаємо розгортання цієї перспективи рецепції. Причому, феміністична критика її романів від 1960-х і до початку ХХІ ст. відображає загальні тенденції феміністичної критики, яка стає більш розмаїтою, еклектичною і засвоює методи інших напрямів критики, зокрема, структуралізму, лінгвістики, екокритики.

Щодо механізмів у так званій «проблемі рецепції», слід відзначити, що загальнотеоретичним та методологічним підґрунтям феміністичних студій лессінґівського письма з самого початку, на чому завжди наголошували дослідники, є концепція «смерті автора» Ролана Барта, котра, як відомо, редукує авторські інтенції, радше заохочує рецепцію читача. При цьому, символічним вони вважають час виходу роману «Золотий зошит» - 1962 рік, за п’ять років до виходу у світ есею «Смерть автора». Як відомо, переосмислення фігури автора має за наслідок і переосмислення фігури читача.

Вадою феміністичних студій є те, що здійснюваний у межах цієї літературної теорії герменевтичний аналіз текстів, їхня інтерпретація та відшукані приховані значення відбуваються здебільшого у співставленнях із засадами фемінізму як ідеології, а подекуди переростають у таке ж наполегливе бажання отримати свою владу над текстом, що її прихильниці феміністичної критики до цього часу закидали самій авторці.

Критичний дискурс продовжує еволюціонувати і за останні п’ять-десять років колись домінуючий фокус прочитання крок-за-кроком поступається місцем розмаїттю інших прочитань. Запитуваним на сьогодні є «збалансований» підхід до творів Лессінґ, а його вироблення вважаємо одним із актуальних пріоритетів лессінґознавства.

«Проблема авторського авторитету» (authorial authority) була і залишається складовою лессінґівського літературно-критичного дискурсу, та це не зняло полемічності, а лише загострило її та вивело за межі власне феміністичної проблематики. Як наслідок, йдеться не стільки про феміністичний градус у її прозі, скільки перевизначається предмет дискусії: «проблема авторського авторитету» або авторських інтенцій - як таких, що є невід’ємними від романів.

З-поміж учасників полеміки щодо ступеню контролю автором смислів своїх творів найбільш різко відгукується американська дослідниця Марґарет Моун Роу. У своїй праці «Боротьба книг: Лессінґ та критики» (1994) вона стверджує, що Лессінґ виявила неабияку хитрість, виробивши способи впливу на відгук читача на власну художню прозу [13]. У суголосі з іншими дослідниками, Моун Роу називає передмову до роману «Золотий зошит», якою Лессінґ супроводила видання 1971 року, найбільш вражаючою спробою контролю.

Як відомо, сама Лессінґ виходить з того, що передмова є настановчою щодо закладених у романі смислів. Ось як вона коментує необхідність її написання post factum: «[...] nobody so much as noticed this central theme [the theme of breakdown and a way of self-healing], because the book was belittled, by friendly reviewers as well as by hostile ones, as being about the sex war, or was claimed by women as a useful weapon in the sex war» [8, c. 8].

Те, що з точки зору автора є реставрацією справедливості, реабілітацією запрограмованих автором смислів, критикам бачиться по-іншому. Одні таки почали долучати авторські коментарі до своїх інтерпретаційних стратегій і найперше тих, що пов’язані з образом протагоністки Анни Вульф, легітимізуючи статус передмови як такої, що «пояснює» [1, c. 335], інші, феміністки у тому числі, обурилися «інтервенцією [автора] у рецепцію роману» [12, c. 47]. Очевидно, що розбіжність письменниці з феміністичною платформою отримала, окрім світоглядного, ще й методологічний вимір.

Вважаємо, що слід почути голос автора, у тому числі при доборі методології. Виходимо з того, що авторська модель світу переважає над теорією, а автор є свідомим творцем свого твору (навіть якщо Фуко позбавляє автора статусу свідомого творця). Лессінґ з самого початку свої наміри, свій власний досвід вплітає у семантичне поле твору, не бажаючи обмежуватись роллю скриптора - того, хто існує аби продукувати, а не роз’яснювати твір. Водночас «включеність» автора у формування смислів твору не передбачає його як монопольного джерела формування смислів.

Усталена методологічна база у лессінґівських студіях є на тепер предметом дискусії. Керуючись якраз засадами відкритості, множинності змістів, пропонована концепція додасть нової якості цій полеміці. Скептицизм має безпосереднє відношення до Лессінґ (про це далі детальніше), тож він під-готує ґрунт для інших прочитань. Розмова про скептицизм автора та способи його оприявнення у тексті передбачає наявність категорії автора у тих значеннях, які є ближчими самій Доріс Лессінґ.

«Проблема недооцінки» пов’язана безпосередньо з «проблемою рецепції», про яку йшлося вище. Окрім цього, вона має два виміри: географічний та текстовий. Хоча письменниця переїхала до Лондона у 1949 році і прожила у цьому місті аж до своєї смерті у листопаді 2013, у Великобританії вона здобула менше уваги з боку літературознавців - якісно та кількісно. Але й у цих, хай і нечисленних студіях, є свої віхи. У 1980-х - це насамперед дослідження фахівця з жіночої прози, редактора «The Cambridge Guide to Women’s Writing in English» (1999 рік) Лорни Сейдж - «Доріс Лессінґ» (1983), присвячене різноманітним аспектам прози письменниці [14]. Розвідка Дженет Кінґ 1989 року збагачує літературно-критичний дискурс новітніми набутками злуки фемінізму та психоаналізу [6].

У 2007 році на Другій міжнародній лессінґівській конференції у Лідсі наголошувалося на необхідності повернення лессінґознавства на батьківщину. Британські літературознавці поки не поспішають і на загал пасивно сприймають заклики розпочати «переоцінку» доробку своєї співвітчизниці. Конференцію в університеті Плімута восени 2014 року можна розглядати як наближення до очікуваного пожвавлення в академічному світі. Тим часом лессінґівські студії у США та у Канаді, по-перше, є численнішими, і, по-друге, саме у Сполучених Штатах засновано Товариство Доріс Лессінґ, яке є афілійованою організацією МЛА. У ХХІ ст. спостерігаємо ще одну тенденцію: неангломовний академічний простір охоче читає нові та перечитує «програмні» твори Лессінґ.

Варто акцентувати і проблему корпусу текстів, з якими працюють дослідники. Лессінґознавство охоче звертається переважно до ранніх романів автора, щоправда в останні роки спостерігається тенденція до розширення «канону», який включає і менш вивчені твори.

Окреслені в загальних рисах проблемні вузли лессінґознавства створюють передумови для пропонованої нової перспективи прочитання творів британської письменниці. В осерді дослідницького інтересу «феміністичний скептицизм» ставить якраз ту інтелектуальну позицію, якою Лессінґ відповіла на виклики сьогодення, - позицію скептика.

Свою скептичну настанову вона задекларувала на початку літературної діяльності. В есеї 1957 року «The Small Personal Voice» вона пише: «Words, it seems, can no longer be used simply and naturally. All the great words like love, hate; life, death; loyalty, treachery; contain their opposite meanings and half a dozen shades of dubious implication. Words have become so inadequate to express the richness of our experience that the simplest sentence overheard on a bus reverberates like words shouted against a cliff. One certainty we all accept is the condition of being uncertain and insecure. It is hard to make moral judgments, to use words like good and bad» [7, c. 9]. Рефлексія розпочинається із наміру протиставити сучасний роман та роман ХІХ ст. - «найвищу точку літератури». Предметом уваги стають питання репрезентації та «реальності», і, зокрема, (не)адекватності слів у «передачі багатства досвіду» (до слова, Анна Вулф у «Золотому зошиті» пропонує яскравий візуальний троп на позначення цієї кореляції: «стоншення мови супроти насиченості нашого досвіду» [8, с. 273]). Далі думка про «неадекватність» мови переростає в епістемологічний сумнів щодо певності (certainty) знання взагалі. Нарешті, останні два речення фіксують підсумкове твердження автора: «Єдине, чого ми всі певні, то це якраз стану того, що ми є непевні». Хоч Лессінґ не вживає поняття «скептицизм» експліцитно, імпліцитна конотація є очевидною. Фінальне судження у процитованому фрагменті відсилає до Сократа, а саме - до ключового принципу, якого він дотримувався: я знаю, що я нічого не знаю.

Ричард Попкин, автор численних праць з генези скептичної традиції, які вже стали хрестоматійними, пов’язує Сократа з тією формою скептицизму, яку прийнято називати «академічним скептицизмом». Це стверджувальна форма скептицизму на відміну від нестверджувальної, як от піронізм, яка не передбачає будь яких тверджень [10 с. 54]. Так само як Сократ, Лессінґ не відкидає можливості суджень (у тому числі моральних). Філософ-скептик та письменник-скептик мають певну природну схожість, але можливості, які є у розпорядженні кожного з них, - різного ґатунку. У процесі пошуку істини скептичний розум філософа оцінює валідність знань, виявляючи слабкість аргументів, у той час як скептичний розум письменника, «озброєний» уявою, процес вивчення світу поєднує з глибоким естетичним переживанням та важкою працею добору слів «[...] що містять з півдюжини відтінків подвійних значень», за словами Лессінґ [7, с. 9]. До слова, власне про цю важку працю йдеться у романі «Золотий зошит».

Крім того, так само як Сократ, котрий був певен, що невивчене життя не вартує жити [10, с. 49], Лессінґ скрупульозно аналізує життя, наголошуючи на винятковій цінності досвіду у процесі написання художнього твору. До слова, категорія досвіду є однією з центральних і незмінних у її естетиці від 1950-х до 2000-х рр.

Ще одна риса, яка поєднує Лессінґ та Сократа, - обоє були харизматичними особистостями, публічними фігурами, мали багато прихильників та ворогів. Упродовж років вона різко критикувала президента Зімбабве Роберта Муґабе та його режим, який зруйнував країну, і через активну громадянську позицію їй відмовляли у в’їзді до рідної країни.

Насамкінець - не в якості аргументу, радше доповнюючої деталі. Коли у 2007 році Доріс Лессінґ вручали нобелівську премію, в узагальненому висновку Шведської Академії її професійні здобутки визначили так: «тій, що оповідає про досвід жінок, і зі скептицизмом, пристрастю і пророчою силою піддає розгляду розділену цивілізацію» (підкреслено мною). Скептицизм Лессінґ є засадничою світоглядною настановою і своєрідним письменницьким прозрінням.

Діапазон значень та визначень, з яким дослідники пов’язують поняття скептицизму, сам по собі створює фундамент для сумніву [5, c. 4]. Окрім уже згаданого Сократового спадку, доречними бачаться і міркування Т.С. Еліота в есеї про Паскаля, в якому скептицизм визначається за результатом його імплементації. Як стверджує Еліот, один різновид скептицизму зупиняється на сумніві, інший завершується запереченням, третій прямує до релігійної віри та інтегрується у систему вірувань, яка долає його межі [2, c. xv]. У свою чергу Вільям Гемлін визначає скептицизм як «[...] невгамовний дух сумніву (questioning): завжди критичне ставлення до всіх догматичних чи доктринерських позицій, що поєднується з імпліцитним, неперервним захистом неупередженого запиту (enquiry)» [5, c. 5].

«Сумнів», «дух сумніву», «завжди критичне ставлення до всіх догматичних позицій” - усі ці термінологічні визначення скептицизму передбачають (a) наявність певної догматичної позиції і (б) умови, що ця позиція ставиться під сумнів.

Визначення, пропоноване британським ученим Фредом Паркером, є ще ширшим. У праці «Скептицизм та література» скептичне мислення розглядається як практика чи процес, «гра розуму», що лише наближається до ствердження [9, c. 2-3]. Паркер відзначає бажаність синтезу, способу інкорпорування скептичної обізнаності щодо плюральності та артикуляції чітких відчуттів (perceptions), які можуть бодай сподіватися на загальне схвалення [ibid.].

Наразі не вироблено літературно-критичного визначення скептицизму, розбудова теоретичного підґрунтя триває, але навряд чи може бути універсальне термінологічне визначення, удатне до будь-яких літературних ужитків. Пропоноване поняття «феміністичний скептицизм» є одним із проявів скептицизму як інтелектуальної настанови британської письменниці.

Список використаних джерел:

Бредбері, Малколм. Британський роман нового часу І Пер. з англ. Віктора Дмитрука. - Київ: Ксенія Сладкевич, 2011. - 480 с.
Eliot, Thomas S. Pascal’s Pensées. Introduction by T.S. Eliot. - New York: E. P. Dutton & Co., Inc. 1958. C. vii-xxi.
Ellen, Barbara. “I have nothing in common with feminists. They never seem to think that one might enjoy men.” The Observer 9 Sept. 2001. Available at http:www.guardian.co.uk [date of access: 25.03.2014]
Greene, Gayle. Doris Lessing: The Poetics of Change. - Ann Arbor: The University of Michigan Press, 1994.
Hamlin, William M. Tragedy and Scepticism in Shakespeare’s England. (Early Modern Literature in History). - New York: Palgrave Macmillan, 2005.
King, Jeannette. Doris Lessing (Modern Fiction). - London: Edward Arnold, 1989. - 128 c.
Lessing Doris. A Small Personal Voice: Essays, Reviews, Interviews. Ed. Paul Schlueter. - London: Flamingo-Harper, 1994.
Lessing, Doris. The Golden Notebook. - London: Harper Perrenial, 2007.
Parker, Fred. Scepticism and Literature: An Essay on Pope, Hume, Sterne, and Johnson. - Oxford: Oxford University Press, 2003.
Popkin, Richard H. - Avrum Stroll. Skeptical Philosophy. - New York: Prometheus Books, 2002.
Richards, Janet Radcliffe. The Sceptical Feminist: A Philosophical Enquiry. - L.: Routledge, 2013 (1t publ. in 1980). - 306 c.
Ridout, Alice. Contemporary Women Writers Look Back. - London: Continuum, 2010.
Rowe, Margaret Moane. Doris Lessing (Women Writers). - London: Palgrave MacMillan, 1994. - 152 c.
Sage, Lorna. Doris Lessing. - London: Methuen, 1983.
Waterman, David. Identity in Doris Lessing’s space fiction. - New York: Cambria Press, 2006.
Watkins, Susan - Alice Ridout. “Introduction.” Doris Lessing: Border Crossings. (Continuum Literary Studies). Eds. Susan Watkins and Alice Ridout. - Continuum, 2009. - C. 1-14.