Тема самотності у метафізичних сонетах Франсіско де Кеведо
Тетяна Рязанцева
Навряд чи знайдеться в історії літератури доба, що зазнала більше переоцінок ніж бароко. «Суперечки про бароко в пошуках моделі епохи» розпочалися ще минулого століття, досягли апогею після Першої світової війни і не вщухають донині. За радянських часів ставлення вітчизняних літературознавців до цього культурного феномену було відверто скептичним. Бароко навіть не завжди визнавали окремим періодом духовного розвитку людства, принаймні, вважали за потрібне постійно підкреслювати «штучність», «вторинність», «регресивність», «відірваність від народних мас», «формалізм» та інші «ознаки занепаду», начебто притаманні йому порівняно з «прогресивним», гуманістичним мистецтвом Відродження. Нині настав час придивитися до бароко пильніше, по-новому дослідити його найважливіші елементи, що дозволить, зрештою, виробити принципово новий погляд на цю добу в цілому.
Серед явищ цієї доби, метафізична поезія як особливий тип поезії бароко взагалі та консептизм як один з її напрямів відомі, на жаль, лише вузькому колу фахівців.
Метафізична поезія виявляє особисте ставлення поета до «вічних питань» або філософське осмислення ним звичайних, буденних подій. Головною її ознакою є напруга, динаміка у трактуванні тем і проблем. Метою поетів-метафізиків було не лише висловлення певної думки, а й відтворення адекватного їй емоційного стану.
Для творів цього типу властиве вузьке коло тем й усталена проблематика. Головними темами метафізичної поезії є «реалії особливого ґатунку» (термін Дж. Сміта), які передбачають, в принципі, необмеженість щодо їх інтерпретації будь-яким автором: Смерть і Час, Бог і Людина, Кохання. Основні проблеми метафізичної поезії стосуються парадоксальних єдностей: співвідношення вічного — тимчасового, взаємин одного — багатьох, загадкового поєднання душі й тіла (небесного — земного) в людській істоті (цей момент іноді розглядається як аспект першої проблеми).
Зрозуміло, проблематика творів у даному випадку — не нова. Досягнення поетів-метафізиків полягають в актуалізації «вічних питань» та в інтерпретації глобальних тем відповідно до «філософського клімату» доби бароко.
До видатних майстрів метафізичної поезії в європейській літературі XVI-XVII ст. належали англійці Дж. Донн, Дж. Герберт, Р. Крешоу, француз Ж. О. де Гомбо, українець Л. Баранович, німець А. Гріфіус та іспанець Ф. де Кеведо, аналіз одного з істотних аспектів метафізичних сонетів якого і пропонується в даній розвідці.
Отже, теми Смерті, Віри, Кохання належать до «вічних тем», та відбиваючи «реалії особливого ґатунку», вони можуть бути інтерпретовані щоразу інакше. У метафізичній поезії Кеведо ці півтони єднає загальна ідея, що червоною ниткою проходить крізь усю творчість поета — ідея реальності смерті. Тема Смерті є своєрідною канвою, тлом метафізичної поезії Кеведо, тому її часто називають «поезією Смерті».
Страждання самотності — другий лейтмотив його творчості, що звучить дещо стишеніше, ніж теми Смерті й Часу, та все ж досить виразно. Ця тема ґрунтується на протиставленні одного-багатьох і не належить до основних тем метафізичної поезії, але у Кеведо є важливим аспектом кожної з них.
Тут можна умовно говорити про «глобальну» та «конкретну», а також про «природну» і «штучну» самотність ліричного героя сонетів Кеведо.
«Глобальною» та водночас і «конкретною» є самотність ліричного героя поезій, присвячених темі Смерті. Бо Смерть є неминучою реальністю в житті Людини і кожен зустрічає цю жахливу ворогиню (чи то жадану гостю) сам на сам, і кожен — вперше. До її приходу можна готуватися, лише усамітнившись, покинувши «марноти марнот» світу, звертаючись до Бога з каяттям. Такі мотиви виразно звучать практично в усіх псалмах циклу «Геракліт-християнин» (див., наприклад, Псалми XVI, XXVII, XXVIII), а також у деяких «повчальних» (morales) сонетах, зокрема: «Промовистий приклад тому, наскільки нерозумними є люди у своїх бажаннях».
До речі, Кеведо не розуміє усамітнення та звернення до Бога як буквального зречення світу, затворництва. Усамітнення Кеведо — усамітнення духовне, а каяття — не просто «жаль сердечний за гріхами», який має відчувати кожен добрий католик. Так поет сам визнає, що не шкодує за тим, що вдіяв колись: Después de tanto mal по arrepentirme (Я після зла такого не покаюсь/ Стан ліричного героя сонетів про Смерть (як і релігійних віршів) можна назвати давньогрецьким «metanoia» — «зміна способу мислення», що ним позначалося розкаяння у перших християн. Іншими словами, Кеведо протягом усього життя зводив «castillo interior» — «фортецю духу», до чого закликала кількома десятиліттями раніше Св. Тереса.
У багатьох поезіях про смерть суперечлива єдність одного — багатьох (точніше, одного та інших) не менш відчутна, ніж конфлікт вічного — тимчасового. Про неминучість смерті знають усі: смерть, єдина по суті, різноманітна у своїх проявах — кінець у кожного свій), та лише одиниці здатні «усвідомити швидкість її наближення та скористатися з того знання».
Глобально і конкретно можна розглядати мотив Самотності у сонетах Кеведо на тему Віри. Ліричного героя пригнічує його фатальна самотність у всесвіті, що сприймається ним як втрата єдності з Богом внаслідок гріхів і впертості у гріхах, що вже само по собі є, згідно з католицькою доктриною, гріхом проти Святого Духа. Людина, за Кеведо, настільки глибоко ув’язла у беззаконні, що не наважується чи то взагалі не бажає звертатися до Бога, вдосконалюватися духовно: ... Liárnosme, gran Señor; nunca respondo.
...кличеш мя, Великий Боже, ніколи не відповідаю...
Втім, грішник має усвідомити всю жахливість свого становища, «бо кара за гріх — смерть...» (Рим., 6:23), а опріч Бога (здатного і карати, і милувати) він взагалі нікому не потрібен:
Ти hacienda soy; tu imagen, Padre, he sido, y, si no es Tu ineterés en mí, no creo que otra cosa defiende mi partido.
Я — володіння Твоє, я був образом Твоїм, Отче, і коли не Ти поцікавишся мною, не вірю, що хтось інший захистить мене.
Той, хто зрозуміє це, примириться з Богом, розбивши, таким чином, кайдани самотності — наслідок гріховності. Він відновить втрачену гармонію на рівні індивідуального мікрокосму. Відтак, щиросердне каяття позбавить від страху смерті:
Yo, dormido, en mis daños persevero, tinto de manchas y de culpas grave; aunque es forzoso que me limpie y lave llanto y dolor, aguarda el día postreros.
Я, сонний, перебуваю у беззаконнях моїх,
Заплямований та обважнілий від гріхів,
І коли необхідно, щоб омив і очистив мене
Плач і біль, — чекаю на день останній.
Цей акорд звучить і в заключному Псалмі XXVIII «Геракліта-християнина». Як і у віршах про Смерть, в релігійній ліриці (хоч такий поділ є умовним, настільки сплетеними є всі метафізичні теми) Кеведо закликає до «розумного розчарування» та каяття всіх, оскільки, згідно з катехізисом: «Належаться Людині: Смерть, Суд, Пекло і Рай». Але водночас поет (нехай і не відверто) тужить за тим, що закласти у власній душі бодай підмурівок «castillo interior», чия брама прочиниться у безсмертя, здатен далеко не кожен.
Коли ж відійти від абстрактних понять, цілком очевидною стане трагічна самотність Кеведо, людини щиро віруючої на тлі удаваного благочестя оточуючих, його мужня самотність людини, яка мислить, серед слухняних виконавців «цінних вказівок», — його беззастережна самотність католика, який торував власну путь до Бога в ті часи, коли не тільки вільна інтерпретація, а й надто уважне читання Святого Письма викликало підозру інквізиції. «Мужність крові», яку помічали в іспанцях ще античні автори, поєднувалася у цій людині із дивною мужністю духа. Самотністю ж доля нерідко наділяє і геніїв, і героїв.
В одній із своїх статей знавець іспанського бароко Педро Лаїн Ентральго зауважує, що, попри велику кількість любовних перемог у реальному житті, в поезії Кеведо «кохання є постійним джерелом занепокоєння і самотності». І це слушно. Сонетів про «радощі любові» у Кеведо практично немає, а от «прикру різноманітність тривог кохання» змальовано вичерпно, до того ж туга самотнього закоханого посідає серед них далеко не останнє місце. Самотність ліричного героя можна умовно поділити на «природну» і «штучну».
Передусім, закоханий відрізняється від інших людей, бо він охоплений пристрастю. Від моменту зародження почуття він живе ніби в особливому вимірі, де навіть час (коли вже чітко дотримуватись постулатів петраркізму!) має інший відлік. Закоханий, таким чином, приречений: con soledad entre las gentes verse, y de la soledad acompañarse...
опинятися на самоті серед людей і йти у супроводі самотності...
Однак цей факт, скоріше, радісний, бо закоханий, згідно з канонами поезії бароко, не є виключеним із суспільства, він ніби підноситься над натовпом. Отже, саме почуття любові наперед визначає «природну» самотність закоханого серед байдужих.
Ліричний герой Кеведо «природно» страждає від самотності у розлуці з коханою. Він мучиться так, що ладен кричати від болю та безвиході і навіть, подібно до багатьох побратимів по нещастю (і перу) всіх часів і народів, ладен повірити у те, що розлука і смерть — синоніми, як-от у сонеті «Коханець, віддалений від предмета своєї любові тривалим плаванням»:
Yo dejo el alma atrás; llevo adelante, desierto y solo, el cuerpo peregrino..."
Я залишаю позаду душу, а вперед воліку спустошене й самотнє тіло мандрівне...
Розлука з коханою, таким чином, є жахливою для закоханого, наче розлука душі з тілом. Останнє слово я підкреслюю. Саме про тілесні, земні страждання й нетерпіння закоханого чоловіка йдеться у багатьох сонетах, присвячених Амінті, Тірсі, Філіс (Філіді) або Флорі (Флоральбі). Історики і літературознавці ще й досі не дійшли спільної думки про справжні імена тих жінок. Відкритим залишається й питання про те, чи не криється за вишуканими псевдонімами одне-єдине ім’я.
Пристрасть тут стимулюється лише зовнішніми, об’єктивними перешкодами: від’їзд, недоступність, несміливість, чи-то навпаки — гордовитість Дами. Ліричний герой нетерпляче чекає зустрічі, та коли вжити галантний вислів XVII ст., прагне «найсолодшої нагороди». Він відверто розраховує на прихильне ставлення до нього обраниці і навіть часом докоряє їй за зволікання та непоступливість:
dale, Señora, al tierno sentimiento en ese pecho ya lugar cualquiera.
дайте ж, Пані, ніжному почуттю у цих грудях вже хоч якесь місце.
Отже, «природна» самотність міцно поєднана із почуттям «querer» і належить поки до «fol amours» — нижчого шаблю кохання.
Подібні сонети, на думку вчених, належать до ранньої творчості поета, і вони ніяк не пов’язані із піднесеним циклом «Canta Sola а Lisi». Метафізичними можна визнати далеко не всі з них. І все ж, відносити до метафізичної поезії лише звернення до Лісі несправедливо. У багатьох ранніх творах поета помітна вже не тільки пристрасть, а й холоднуватий аналіз, намагання «перевірити алгеброю гармонію», «розтлумачити кохання». Е. Наварро де Келлі, досліджуючи творчий шлях іспанського автора, небезпідставно зауважує, що аналіз з подальшим синтезом, вірогідно, були не лише частиною його інтелектуального процесу, а й атрибутом переживань.
А от самотність ліричного героя «Canta Sola a Lisi» цілком «штучна», безпосередньо пов’язана із почуттям «amar» і є органічним чинником «amor cortés» («fin amours»). Коханець, за канонами «amor cortés», свідомо прирікає себе на муки, добровільно відмовившись від коханої. Саме про це й говорить Кеведо:
Lo que el humano afecto siente y llora, goza el entendimiento…
Те, за чим людське почуття тужить і ридає, є насолодою для розуму...
Самотність закоханого героя сонетів цього циклу — креативна. Вона близька до творчого усамітнення митця, який відійшов від світу, щоб завершити творіння. Тут витвором є як саме почуття, так і творчість. Тут Кеведо-людині і Кеведо-митцю притаманна, на мій погляд, певна якість, яку можна назвати англійським «perfectionism» — «прагнення досконалості», «жага довершеності». Почуття вдосконалювалося безупинно. Найважливішим результатом цього процесу був сам перехід любові «зі сфери чуттєвого у сферу інтелектуального», трансформація «querer» в «amar». Далі закоханий мав можливість ніби «шліфувати» й «кристалізувати» своє обожнювання, перевіряючи на собі різні його афекти й ефекти; спостерігаючи, як спочатку цілком підвладне йому почуття дедалі більше захоплює усе його єство і поступово стає сенсом буття.
І якщо кавалерові належало делікатно замовчувати ім’я обраниці та не прагнути фізичної насолоди, мовчати про свої почуття до коханої ніхто не змушував. Повторюю, поет Бароко не просто кохав, він спостерігав і аналізував своє кохання. Отже, з точки зору творчості, платонічне кохання й насправді «valía la pena» — «було варте страждань», себто виправдовувало в очах поетів і читачів тортури самотності: palabras sois postreras del cuidado, congojosos extremos del deseo, del alma partes, de mi amor testigos.
Слова — ви наслідки страждання, жалобні залишки бажання, душі частинки, свідчення кохання.
А от чим оберталася така ситуація для самого почуття — це вже інше питання. Достеменних свідчень про історію любові Кеведо не існує. Не вдалося навіть повністю розкрити таємницю імені коханої поета. Традиційно вважається, що Лісі, Лісіс, Лісіда — це донья Луїса де ла Серда (з родичів герцога Медінаселі), однак повної впевненості тут немає. Невідомо також, чи знала вона про палке кохання поета, чи читала присвячені їй вірші, не говорячи вже про те, чи було почуття взаємним. Але вигадати таку любов неможливо, бо рядки Кеведо — результат не самої лише поетичної майстерності і не данина моді.
Л-ра: Вікно в світ. – 2000. – № 3. – С. 18-23.
Твори
Критика
