Лопе де Вега – поет Відродження
В. С. Харитонов
Піренейський Ренесанс створив «театр для всіх». Його виникнення й утвердження як вияв демократичного руху і запліднюваної ним нової культури піренейських народів у переломну епоху, на самих початках Нових часів, справедливо пов’язується з іменем Лопе де Вега (1562-1635). Його титанічна постать стоїть біля витоків оригінальної іспанської драми, яка поєднала на національному грунті загальнолюдський ідеал і життєву реальність.
Театр Лопе де Вега ще при житті творця став визначним явищем європейського Відродження, а до нашого часу перетворився на невід’ємну частину світової культури.
Переважно так ми сприймаємо творчість великого іспанця, — передусім як драматурга, відсуваючи на задній план іншу її частину — поезію.
Справді, з величезної кількості творів Лопе — більшість драматургічні. Йому належать буквально мільйони віршованих рядків (за обережними підрахунками одного з перших об’єктивних біографів лорда Голланда). Недарма вже сучасники називали Лопе де Вега «Колумбом поетичних Індій», «Дивом природи», «океаном поезії». Прикметно, що в цих захоплених назвах завжди фігурує слово «поезія». Як відомо, Лопе почав писати професійно з дванадцяти років, його творчий доробок складають усі відомі красному письменству на той час жанри — драматургічні твори, епічні поеми, сонети, романси, епіграми, проза, різноманітна епістолярій.
І все це при тому, що особисте життя Лопе було нелегким, невлаштованим, вщерть сповненим значних подій та гострих ситуацій. Художник зазнав і нечувано гучної слави, і безвісності, палко кохав і пройшов через гіркоту зради, не раз бився на дуелях, сидів у в'язниці, брав участь у військових походах, тривалий час прожив у вигнанні з рідного міста — Мадріда.
Щоб якось поліпшити своє суспільне становище, Лопе добровільно вступає до складу команди військового корабля «Сан Хуан» і бере участь у поході знаменитої в історії «Непереможної Армади».
Варто нагадати, що вміння писати будь-де й за будь-яких умов було надзвичайно розвинене в Лопе. Так, під час морського рейду він створює велику поему «Краса Анжеліки», сказати б, у дусі надзвичайно модного тоді італійського поета Аріосто. Проте Лопе не копіює блискучого італійця, а йде далі, прокладаючи стежку до створення поетичного образу нової ренесансної людини (зокрема жінки). Звідси, соціальна значущість жіночих образів, які вигідно вирізняють творчість Лопе де Вега у загальноєвропейській ренесансній літературі в цілому.
У валенсіанські часи життя поета і трохи згодом, коли він перебрався до Толедо, тобто після 1588 р., піренейський театр енергійно вивільнявся з-під жорстокої опіки церкви (а католицька церква завжди приділяла особливу увагу поширенню своїх догматів через популярні в народі видовиська та розваги), очищаючи свій репертуар від повчально-євангелійських драм. Глибоко гуманістичний талант Лопе відіграв чи не вирішальну роль у цьому процесі, який, власне, є становленням театру нового типу — не як ілюстратора тієї чи іншої догми, а як загальнонародної ідейно-естетичної школи життя. Об’єктом його творчої напруги дедалі міцніше ставала звичайна земна людина, яка докладає власних рук до розбудови життя.
І надалі особисте життя поета минало бурхливо, було багатим на справді драматичні події. Після смерті другої дружини в 1613 р. та трагічної загибелі сина в морі Лопе де Вега приймає сан священика. Але це був зовнішній союз із церквою. Він, як раніше служба у світських можновладців (маркіза де Мальпіка та герцога де Ceca), лише зміцнював суспільний статус поета і не заважав йому продовжувати світське життя з усіма його принадами.
Та й релігійність Лопе насправді була не тільки далекою від фанатизму, а навіть вельми поміркованою. У своїх віршах і численних п’єсах цього періоду він ще радикальніше схиляється до демократичних ідей Реформації, особливо в інтерпретації Еразма Роттердамського, поширених тоді в усій Європі. Більше того, Лопе значно посилює художнє вираження процесів секуляризації індивідуальної та соціальної свідомості людини від релігійності як такої.
У 1625 р. Рада Кастилій забороняє поетові публікувати свої п’єси насамперед через цей їхній внутрішньо-революціонізуючий момент і чинить перепони їх виставам. Переслідують Лопе і особисто-родинні нещастя. У 1632 р. помирає Марта де Неварес Сантойо, жінка, яку покохав поет уже після прийняття сану. Вона стала для Лопе, за його висловом, «десятою музою». Він оспівував кохану у віршах, прозі, комедіях, наділяючи її цілим рядом імен, — Марсія, Леонарда, Амарілліс, написав кілька п’єс, наближаючи образи головних героїнь до характеру Марти. Це спеціально перероблена для неї «Валенсіанська вдова», твір, який увійшов до скарбниці світової театральної культури, комедія «Жінки без чоловіків» та ін. Але найголовніше — ця жінка була натхненницею цілого періоду в поетичній творчості Лопе, який сягає вершин поезії всіх часів. Прикладом можуть бути хоча б кілька сонетів до Амарілліс, що стоять у світовій літературі поруч із сонетами Петрарки. Однак ліризм Лопе (це пояснюється серед іншого і ходою часу) набуває гарячого земного тяжіння. Він уповні достойний того ліризму, який так могутньо виявився у Шекспіровому сонетярстві.
Залишившись під кінець життя зовсім самотнім, Лопе де Вега, втім, не втрачає творчої снаги й життєвої енергії. За кілька днів до смерті він закінчує свою знамениту поему «Золотий вік» і буквально напередодні кончини бере участь у напруженому філософському диспуті, де виступає з думками, вже висловленими в його творах, — про призначення людини на землі, про сам феномен людини.
Творчі принципи Лопе, як і ренесансна поетика в цілому, зовсім не перекреслювали середньовічну естетику, а розвивали її принципи відповідно до провідних поглядів своєї доби на людину і життя. Відродження у своїй поетиці, риториці, художній і суспільній свідомості спиралось на традиції античної художньої школи, античної філософії і естетики, творчо перероблені середньовічною думкою, щедро використовувало розповсюджений у середньовіччі досвід переписування і коментування античних авторів, переносячи його і на авторів середньовічних.
Так, у середньовічній поезії на основі античних взірців уже виникли й існували у певній взаємодії епічне та ліричне начала. Перше концентрувало увагу на діянні людини, друге — на духовному стані її під час дії, до чи після неї. Ренесансний переворот у суспільній та індивідуальній свідомості все щільніше зближував обидва начала, поглиблював їх, якісно вдосконалював у міру того, як усе частіше в центр всесвіту ставилася людина, в котрій концентрувалося все — і діяння, і побудження до нього. Так доба Відродження дала могутній поштовх до розуміння літератури як одного із засобів художнього пізнання світу через людину. Творчість Лопе у повному її обсязі — один з найвиразніших прикладів.
Поетові значною мірою вдається створити внутрішній портрет такої людини-універсума у низці «нових романсів», сонетів, поем, його ліричний герой бореться з провіденціально-пасивним світосприйняттям, з породжуваною ним внутрішньою скутістю, бореться з самим собою гострим протиставленням контрастних пристрастей, думок, переконань, а відтак і самим часом, який обмежує життя. Найяскравіше це виражено у віршах, скажімо, в одному з останніх сонетів «Життя людське, коротке, наче мить». Така поетичність, виступаючи моментом духовності людини, надає художній (і не тільки художній) свідомості здатності органічно поєднувати загальнолюдський ідеал з розмаїтою життєвою даністю, буття з побутуванням.
У згаданому сонеті поет розширює і поглиблює психологічний портрет ренесансної людини. При тому поетичність Лопе вищою мірою акумулює в собі його власний соціальний, інтелектуальний, емоційний та життєво-побутовий досвід. Така поетичність вивільняє людину з лабет заскорузлих як суспільно-побутових умовностей, так і християнсько-догматичного бачення світу. Вона творчо переноситься і в драматургічну творчість великого іспанця.
Геніальний Сервантес, який не надто симпатизував Лопе де Вега, справедливо зазначив, що останньому завдяки рідкісному життєлюбству, соковитому талантові та безмежній відданості мистецтву вдалося вибудувати нову «театральну імперію» і стати «самодержцем» у ній.
Виникла ця «імперія» не одразу, а створювалась наполегливою працею, нагромадженням найширших знань, які тільки могла дати та епоха, безпосередньою участю в соціальному, політичному, культурному житті, яке протікало тоді вкрай напружено й бурхливо, особливо в Іспанії.
Та мало було для вдалого експерименту, з якого народжується справжнє новаторство, знати античний світ, бути палким прибічником традиційної народної поезії, культивувати романси і сповідати платонівські ідеї про природу. Можна було, як це і робилося звичайно, ввести скільки завгодно романсів у текст п’єси чи взяти навіть цілі сюжети з вітчизняної або світової історії, або з найпоширеніших фольклорних творів і поставити їх на котурни античних правил, за якими творився напівсвітський театр до Лопе. Та механічне застосування цих прийомів у драматургії, як, зрештою, і в інших літературних жанрах, уже не давало жодного ефекту. В тому переконався Лопе де Вега на власному досвіді. Потрібна була докорінна перебудова театру: критичний перегляд і суспільної мети, і самої поетики драматичного мистецтва. Життя ставило ще ширші завдання цілісної перебудови культури взагалі, а в її системі — театру. Потрібне було оновлення його — від побудови сюжету театральної вистави до мовно-образних засобів втілення цього сюжету.
На кінець XVI ст. Лопе вже був готовий до цього і практично довів соціально-історичну та ідейно-естетичну правоту своєї реформи. Це стало можливим тому, що на той час він визрів як великий поет, як творець, що, спираючись на власний досвід, може аналізувати довколишнє життя, а результати втілювати у високих поетичних зразках.
Щоб відчути велич Лопе-поета, досить згадати одну його особливість — творче звернення до народних витоків поетичної культури. Воно має принципове значення не тільки в національних масштабах тим, що вимагає діалектичною природою своєю дальшого розвитку елементів народної художньої свідомості завжди, у всі часи. В даному разі йдеться про те, що Лопе де Вега створив ядро так званого «Нового Романсеро», явища плоть від плоті ренесансного, типового і водночас неповторного в цій культурі принаймні європейського кола. Це явище названо так на відміну від піренейського «Давнього Романсеро» — цілої системи народних романсів XIII-XV ст., які складали своєрідну народну літературу. Коріння піренейського народного романсу глибоке і дуже давнє, шляхи його формування як жанру довгі й звивисті: від іберо-романського фольклору через арабо-іспанську «харчу» (дво- або чотиривіршове закінчення муввашаху — найпоширенішого жанру арабо-іспанські поезії, що розвивалася задовго до XI ст.), пісні про милого, травневі пісні до власне романсу XIII-XV ст. Рухливість і чутлива мутація жанру дозволяли повно акумулювати духовний досвід народу, перетворювали романс на незамінний засіб ідейного, політичного, естетичного впливу. Цим пояснюється і найраніша в Європі книжково-друкована фіксація «Давнього Романсеро» як фольклорної матерії.
«Новий Романсеро», що створювався наприкінці XVI — на початку XVII ст. Сервантесом, Гонгорою та іншими видатними художниками слова того часу, з’єднав іспанську поезію тих часів і пізнішу з народним «Давнім Романсеро». Можна і треба говорити про цілу «романсову школу» в піренейському Ренесансі, яка плідно розробляла в усіх літературних жанрах, уже в нових історико-культурних умовах, поетичні форми, епічну та ліричну теми «Давнього Романсеро». Натхненником і безпосереднім будівником цієї школи був Лопе де Вега.
Досвід школи відродився в романтичній піренейській поезії XIX ст., сприяючи її високому загальнокультурному звучанню. Через неї «Давній» і «Новий Романсеро» стали естетичним надбанням європейської поезії минулого і початку нашого століття. В російській літературі початку XIX ст. іспанські, португальські — взагалі піренейські романси перекладали Карамзін, Жуковський, Катенін, в українській кінця XIX — початку XX ст. — Іван Франко. І для російських, і для українських перекладів характерний майже однаковий ідейно-естетичний підхід до оригіналу. Вони є значним внеском у загальнослов’янську поетичну культуру і доводять ще раз, що піренейський «Давній» і «Новий Романсеро», а з останнім поетичний дух Лопе де Вега, продовжують свій рух по планеті, помножуючи духовне багатство народів.
Майже всі дослідники, вітчизняні та зарубіжні, творчості Лопе погоджуються на тому, що він на кінець XVI ст. вже мав сформульованими зміст та спрямування нової школи, хоч і не виступив ще з теоретичним її обґрунтуванням. На фронтиспісі його поетичної збірки «Рими», виданої 1602 р., був виставлений девіз: «Доброчесність і Благородство, Мистецтво і Природа». Він одразу привернув до себе увагу тодішньої літературної громадськості як декларація певних художньо-творчих принципів. Тлумачили цю афористичну декларацію по-різному. Гонгора навіть намагався висміяти її, доводячи безглуздість подібного словосполучення. Науковий інтерес до афоризму Лопе не послаблювався і потім аж до середини нашого століття, коли відомий іспанський філолог Рамон Менендес Підаль доказово розшифрував його в цілому у системі поглядів поета. На слушну думку дослідника, Лопе ставив природу вище від мистецтва. «Відповідно, — твердить учений, — можна витлумачити й зміст першої частини цього девізу: більш важливим виступає Благородство, тобто природна душевна велич, ніж Доброчесність, тобто вірність моральним настановам, яка досягається зусиллям волі».
Можна витлумачити конкретніше і другу частину девізу Лопе, спираючись на висловлювання поета, яке майже не привертало наукової уваги. У своєрідному есе «Роль нової поезії» Лопе, виступаючи проти надуманих туманних крайнощів культеранізму, говорить: «...гадаю, що у багатьох випадках відсутність природного начала є причиною появи у творах надприродного, до якого звертаються у мистецтві: адже мистецтво не може дати того, що не дано природою». Останній пасаж вислову Лопе подає латинською мовою (arte non conceditur, quod naturaliter denegatur), будуючи свою сентенцію на провідному положенні ренесансної філософії: «Все від досвіду, все від натури». Причому і тут, і в інших теоретичних працях трактує «природу» поширено, вкладаючи в неї людину у її суспільних відносинах та із породжуваними цими відносинами індивідуальними особливостями, що мають також і зворотну дію. Отже, Лопе ставить природу вище від мистецтва, але вбачаючи між ними складну діалектику постійної, нерозривної взаємодії. Мистецтво, зокрема поезія, на його думку, мусить, пояснюючи світ, поєднувати бажане людиною з реально можливим, сущим у природі, від якої воно, мистецтво, залежить. Лопе переконаний — міняється широко трактована ним «природа», міняється і мистецтво. Тому провідні тези написаного сім років потому теоретичного трактату «Новий порадник до написання комедій у наш час» підкреслюють необхідність відмовитись од сліпого поклоніння авторитетові Арістотеля. Закони, встановлені ним, сьогодні вже не мають зв’язку із зміненою «природою». Законодавцем тепер має бути і є простий люд. Він хоче бачити на сцені та в книжці саме життя і реальну, але вже нову «природну» людину.
У колосальному за тематичним та жанровим діапазоном театральному доробку Лопе — від релігійного дійства «Створення світу» до пікарескної комедії «Джигун Катруччо», — найбільший сучасно-практичний та теоретико-історичний інтерес становлять дві найвагоміші кількісно і якісно групи п’єс: народно-героїчні драми та побутові комедії.
В обох групах творів яскраво виявились антифеодальні настрої й демократичні ідеали іспанського драматурга. В народно-героїчних драмах показані соціальні зрушення, боротьба широких народних мас за кращий соціальний устрій життя, а побутові комедії трактують народження нової, вільної від феодально-станових забобонів людської особистості, пропагують нову мораль і етику людських відносин.
Отже, змістом «театральної імперії» Лопе було нове життя. Воно поступово, але невпинно замінює старе. Ідеологічною наснагою цієї «імперії» стала нова, вільна людина у вільному світі. Такий ідеал намагався Лопе поетично поєднати з реальним життям Іспанії та й усієї Європи, яка суперечливо-бурхливо входила в нові часи. Художньо-творчий досвід письменника знаходив апробацію в поезії: або раніше від п’єс, або паралельно з ними. Митець розумів, що поезія є тим родючим грунтом, на якому виростає його театр. Про це свідчить хоча б побіжне жанрово-тематичне порівняння драматургії Лопе з його ж поезією.
Художник писав, як уже відзначалося, вірші в дусі піренейського фольклору, майстерно відтворюючи його стиль і дух, розгортаючи свої власні оригінальні варіації на народні теми. Він добре був обізнаний з кращою літературою Іспанії та інших країн і плідно розвивав провідні загальноєвропейські ренесансні поетичні жанри: сонет, еклогу, епіграму. Лопе — автор багатьох великих поетичних полотен. Серед них «Драгонтея», сповнена пафосу виховання високих патріотичних почуттів. Тут автор картає англійського адмірала-пірата Френсіса Дрейка, заклятого ворога Іспанії. У вже згаданій «Красі Анжеліки» та «Підкореному Єрусалимі» Лопе змагається (що було дуже поширеним у ренесансній поезії, в новому ідейно-естетичному опануванні відомих історичних та міфологічних сюжетів) з найвидатнішими поетами свого часу й минулого, в даному разі з Аріосто і Торкватто Тассо. А в поемі «Золотий вік», написаній у рік своєї смерті, ніби підсумовує власні філософські роздуми про людину, світ, життя, викладаючи мрію про справедливий соціальний устрій. Залишаючись вірним властивій йому гострій іронії і самоіронії, Лопе двома роками раніше пише жартівливо-ущипливу поему «Війна котів», де іронізує з власних та чужих поетичних вправ, позначених прагненням до формальної вишуканості.
Взагалі Лопе де Вега видається чи не найіронічнішим поетом не тільки в піренейській, а й у європейській ренесансній ліриці. Його іронія міцно пов’язана з народно-сміховою культурою, широко користується її кращими багатовіковими надбаннями. М. М. Бахтін, характеризуючи народно-сміхову культуру, підкреслив: «Відзначимо важливу особливість народно-святкового сміху: цей сміх спрямований на тих, хто сміється». У підході до давньоруського сміху Д. С. Лихачов поширює цю думку: «Для середньовічного сміху характерна його спрямованість на найбільш вразливі сторони людського буття. Цей сміх найчастіше звернений проти самої особи того, хто сміється, і проти всього того, що вважається святим, благочестивим, почесним». Можна додати: проти того, що робить людину смішною в безглуздому світі. А безглуздим завжди було те, що заважає людині жити.
Усе сказане цілком можемо віднести і до поетичної, і до драматургічної та прозової творчості Лопе де Вега. Гумор, іронія, часто дошкульна, навіть відверта насмішка завжди проступають у його віршах, драмах, комедіях, новелах. І це ще одна ознака того, що типово ренесансна поезія Лопе корінням своїм заглиблюється в середньовічну культуру, діалектично засвоюючи її й будуючи на ній нову поетичну якість, провідною рисою якої є поєднання людського духу і плоті, дії й усвідомленого поштовху до неї.
Сміх Лопе служить виявленню нового в світі і в самій людині. Адже людина для нього, ренесансного художника, є виміром усіх речей. Поет добре знає, і говорить про це у трактаті «Новий порадник до написання комедій у наш час», що дещиця комічного загострює трагічне, підсилює ніжне й зворушливе, допомагає сприйняттю правди читачем, слухачем, глядачем. У цій своєрідній поетичній лабораторії народжуються і відточуються ті ідейно-естетичні надбання поета, якими він широко користується в своїх народно-героїчних драмах і побутових комедіях.
Драми відтворюють у новому осмисленні вирішальні епізоди національної історії — від останнього вестготського короля за Піренеями (тобто від VIII ст.) до часів Карла V і Філіппа II, сучасної поетові дійсності. Та п’єси на історичні теми присвячені не тільки історії Іспанії. Найвагоміші події римської, італійської, слов’янської історії знайшли в них відображення. Тематичними та ідейно-естетичними джерелами для них служили історичні хроніки, перекази, епічні пісні й романси. Але своїм художнім світом історичні драми Лопе постають з поезії як «ученої», так і насамперед народної.
Образність драми «Жорстокий Нерон» спирається на відповідні піренейські народні романси, які зображують Нерона лиходієм і злочинцем. У драмі «Великий князь Московський і переслідуваний імператор», першій у світовій літературі драматургічній обробці історії Лжедмитрія, Лопе на основі народнопоетичного досвіду відображення людських характерів тонко вловлює і психологічно достовірно передає історичні характери слабодухого Теодоро (Федора), честолюбної та підступної Маргарити (Марини Мнішек). На поетичній основі будується й напружена інтрига п’єси.
Драма «Останній готський король Іспанії» повністю відтворює відомий цикл народних, історичних романсів про короля Родріго, і не тільки сюжетно, а й насамперед художнім світом, поетикою. Навіть дві найраніші п’єси Лопе «Юність Бернардо дель Карпіо» та «Весілля після смерті» виростають з циклу народних романсів про легендарного героя Бернардо дель Карпіо, який, за піренейськими переказами, переміг Роланда у Ронсевальській битві.
П’єса «Граф Фернан Гонсалес, або Звільнення Кастілії», розвиваючи поетику «Давнього Романсеро», драматизує один з найбільших його циклів про Фернана Гонсалеса. Драма «Незаконний син Мударри» розгортає епізод з історії семи інфантів Ларра, письменник користується також провідною поетичною тональністю циклу з «Давнього Романсеро» про цих інфантів. Нарешті, в п’єсі історичного циклу «Згубні мури міста Толедо» Лопе створює перший драматургічний образ національного героя Сіда Кампеадора, повністю спираючись на зміст і поетику великого циклу романсів про Сіда. А лірична драма «Перібаньєс і командор Оканья» є драматизацією взагалі лише одного відомого народного романсу. Образи п’єси, насамперед селян, овіяні поезією. У творі щедро звучать народні пісні, перекази, є в ньому і прихований ліричний герой, який, об’єднуючи різні епізоди в єдине ціле, виражає художній світ самого Лопе де Вега.
Та найбільш вражаючим прикладом справді поетичного осягнення животрепетної дійсності, а саме соціального життя народу, є драма «Фуенте Овехуна». У п'єсі діє колективний герой — селянська община селища Фуенте Овехуна, що повстала проти насильника-командора. Повстання очолює Жінка. В даному разі це слово треба писати з великої літери. Така, принаймні, творча інтенція Лопе. У його поетичному всесвіті жінка — джерело життя, чинник творчої снаги, практичної дії і, можна сказати, глобальних перетворень у людському світі. Це теж ознака реформованого, ренесансного мислення. Та поетичність п’єси зовсім не в опоетизуванні жінки, не в тому, що твір навіть перенасичений тим, що називають народно-поетичним матеріалом. Це лише засіб для Лопе. Найголовніше те, що йому геніально вдалося поєднати поетичний загальнолюдський ідеал із життєвою реальністю в усій суперечливості його досягнення.
При створенні історичних драм Лопе використовує уповні власний досвід автора великих поем, в яких він малює, власне, філософськи осмислену поетичну картину соціального світу, де живе вже відповідно індивідуалізована людина. Останній момент вигідно відрізняє поемні полотна Лопе від епічних творів його європейських попередників та й багатьох сучасників. Саме він надає драмам актуальної і в наш час соціально-психологічної глибини.
Зіставлення побутових комедій Лопе де Вега з формами і змістом його поетичної лірики говорить про те, що нерідко їх внутрішня структура подібна до сонету, або, що частіше, романсу. З цього погляду промовистим є його знаменитий сонет про сонет «Сонет у мене просиш, Віоланто». Поет вміє вести звичайно-побутову розмову навіть такою складною поетичною формою, як загадковий і досі за своїм походженням європейський сонет.
За змістом ці комедії не виходять за межі тем, розроблюваних у ліриці поета. Характерними щодо цього є два сонети: «В тобі, о жінко, водночас живуть» і «З усіх мужчин навряд чи в світі є». Часто Лопе включає в свої п’єси власні менші чи більші ранні поетичні твори, в основі яких лежить народний романс або десіма. Приклад — так звана подовжена десіма «Вона стояла на балконі», включена до п’єси «Зоря Севільї».
Персонажі комедій, та й не тільки комедій Лопе висловлюють власні думки переважно в проникливій формі сонету, а коли оповідають про щось, їх мова передається романсовим віршем.
Звичайно, всі згадані елементи притаманні типово ренесансному баченню природи людини, пов’язаному з переконанням, що розкута людина, її воля, її прагнення, навіть найдрібніші, самі собою спрямовані на добрі діла. Та Лопе де Вега бачив глибше, розуміючи складність людської природи. Він твердив, що волю людини треба активно спрямовувати на добро. В такому процесі, на його думку, провідну роль відіграє мистецтво слова.
Подібним ідеям присвячені кращі твори Лопе цього жанру: «Собака на сіні», «Розумний у себе вдома», «Переваги від зневаги», «Кохати, не знаючи кого», та багато інших.
І ще одна риса робить кращі комедії Лопе справді безсмертними — їхня гостроепіграмна гумористичність. І не дивно, бо епіграма, виростаючи з властивої людському розумові іронічності, є засобом зазирнути у «задзеркалля» сутності «людини розумної», що особливо притаманне сьогоднішній нашій свідомості. А Лопе де Вега є творцем блискучих епіграм, які живуть і тепер або в цілісному вигляді, або розчинившись у прислів’ях та крилатих словах. Читач переконається у цьому сам, ознайомившись із поданими тут перекладеними вперше (як і інші наведені далі поезії) українською мовою епіграмами: «Епітафія», «Спитали якось мудреця», «Як любиш ти мене, коханий».
Тепер, спираючись на досвід вітчизняного і зарубіжного літературознавства та культурології, зокрема в галузі поетики, можна сказати про Лопе, що він у своїй творчості виходив з розуміння єдності мистецтва слова в усій його жанрово-видовій розмаїтості як окремої області єдиної людської культури.
Співвідносність драматургії Лопе де Вега з його поезією не тільки й не стільки в тому, що п’єси написані блискучим, гнучким і вправним віршем, а в тому, що його театр за природою своєю —театр поетичний. Лопе-драматург виростає з Лопе-поета. Поетичні твори, формально-поетичні, назвемо їх так на відміну від драматургічних, писаних теж віршем, були тією майстернею, де визрівала його художня свідомість. У поезіях Лопе, від найоптимістичніших до трагічних, звучить незмінно віра в життя, заклик до надії і боротьби. В основу його поетичного мислення закладена провідна думка, що реальна людина з усіма її благородними діяннями і земними гріхами стає героєм, гідним оспівування, коли вона виконала свій життєвий обов’язок, виправдала своє призначення, коли, вважаючи свій шлях завершеним, може піти з життя морально вдоволеною, із спокійним сумлінням.
Сполука епікуреїзму і скепсису творчо виростає з учення давньогрецької філософської школи, ґрунтуючись на основоположній для цього філософського напряму думці Епікура: «Людина не повинна лякатися своєї знищенності, бо незнищенним залишається рід людський».
Творчий момент в епікуреїзмі Лопе де Вега, в основному пов’язаному з європейським ренесансним епікуреїзмом, виявляється у заміні принципової споглядальності «чистого» епікуреїзму тезою про природну активність людини в часових межах відпущеного їй земного життя. Остання й уможливлює згадану сполуку давнього епікуреїзму із сучасним для Лопе пізньоренесансним скептицизмом, який розквітнув в останній період доби Відродження, у так звану епоху Барокко. Вчитаймося в сонет «В тобі, о жінко, водночас живуть» — і стане зрозуміло: така сполука не може не народжувати внутрішнього динамізму мистецтва. Тому поетичний, драматургічний, прозовий герой Лопе — завжди людина динамічна, діюча, вдумливо-ділова. У соратника Лопе, драматурга його школи Хуана Руїса Аларкона де Мендоса у п’єсі «Ткач із Сеговії» є такі рядки:
Той, хто серцем благородний,
Лиш подумав — вже звершив.
Цей двовірш дає афористично точну характеристику не тільки героям Лопе як таким, а взагалі типові художнього мислення великого іспанського поета і драматурга. А саме в його поезії подібний тип мислення і вироблявся.
Сталося так, що Лопе-драматург дещо заступив і в очах сучасників, і у сприйнятті нащадків Лопе-поета. Історія духовної культури знає приклад, коли в різнобічно обдарованій індивідуальності одна її, сказати б, іпостась відсуває в тінь іншу, не менш багату. Досить згадати великого іспанця нашого століття — Федеріко Гарсіа Лорку, якого сприймаємо насамперед як геніального поета. А тим часом він не менш, а може й більш, насмілюсь твердити, значущий драматург. Тим-то в його поезіях так голосно звучить драматургічне начало. І недарма Гарсіа Лорка широко ставив у своєму пересувному театрі «Ла Баррака» п’єси Лопе де Вега. Він гостро відчував поетичність театру Лопе, бо сам творив театр Поезії.
У творчій індивідуальності Лопе де Вега природно переплелись, доповнюючи одна одну, дві іпостасі й зробили цю людину великим поетом Відродження.
Л-ра: Радянське літературознавство. – 1989. – № 5. – С. 31-39.
Твори
Критика
