Марго Пугаченко. Казка Два брати, або Про те, як мух надули

 Давно-давнесенько, коли саме, ніхто й не пам’ятає, на планеті Земля сталось дещо неймовірне. Людей тоді ще не було, та і рослин небагато, а тварин ще менше. 

Більша частина планети нагадувала пустелю, довкола якої то бурлив, то лагідно плескався темний океан. Лише де-не-де з-під землі били джерела, утворювалися озера і річки, а поблизу них росли вбогі зелені кущики. У воді з'явилися дрібні та середні тваринки. Дехто з них страшенно боявся сонця і опускався на дно водойм, а деякі грілися на поверхні. Вранці й до вечора  Землю зігрівало Сонце, а вночі освітлювали Місяць та зірки. 

Все йшло своїм ходом, поки  на Землі з’явилися інопланетяни. Вони прилетіли з дуже далекого світу і усе   разюче змінилося.

 Ці дивні створіння прибули зі світу чаклунів. Все, що ми тільки можемо уявити, вони можуть начаклувати. Зовнішність створінь в їх світі була різноманітною та дивною - якийсь рибо-птахи, квіто-тварини, медузоподібні, дракони, безтілесні. Жили вони усюди: на землі,  під землею, у повітрі  серед дивовижних кольорових рослин, в рослинах. 

До Землі ж потрапили створіння з клану чаклунів, які  зовнішністю дуже нагадували людей, але дивних людей. Вони прокидаються маленькими і ростуть поки не втомляться, а потім засинають і сплять, поки не зменшаться

У їхньому світі  немає ранку або вечора, тому що нема Сонця і Місяця, але зараз мова не про них  -  про цю планету колись іншим разом.

Двоє наймолодших чаклунів цього людоподібного клану часто галасували, один одного ображали і лупцювали, чим всіх довкола допікали.  Вони постійно сварились та скаржились один на одного. Що стало останньою краплиною невідомо, але стільки шуму це наробило, що через них весь той чарівний світ повстав проти людоподібних.

• Ну все! Досить! - заявив старійшина кланів і зібрав Чарівну раду. 

Це був великий і дуже старий чаклун схожий на птаха, з великим дзьобом. Зверху на ньому була мантія, яка робила його тіло невидимим. І тому всі бачили лише голову і відблиск магічного плаща.

Дуже довго обговорювали всі старійшини, а їх було більше тридцяти, ситуацію, що могла привести до катастрофи і зникненню більшої частини їх чудової планети.

• Їх варто спалити і попіл розвіяти за вітром! - кричали вогнедишні клани драконів.
• Ні-ні, адже вони лише діти! - ставали на їх захист медузоподібні, в чому не було нічого дивного, адже вони здавна були вчителями більшості дітей планети. 
• Тоді позбавити їх назавжди пам’яті! - кричали безлиці, які могли у будь-яку мить перетворитися в кого-небудь чи зникнути назовсім.

Суперечка тривала довго, аж поки на тій раді не вирішили, що відправлять двох братів на сто років на далеку, незаселену розумними істотами, планету. 

За цей час вони повинні навчитись жити у мирі та спокої. І, якщо вони пройдуть цю столітню перевірку, то їм  дозволять повернутися додому!

• Треба щоб їх сім’я також була покарана! - не заспокоювалися дракони.
• І вчителі тоді теж! - обурилися людиноподібні, - бо це ж вони навчили таких малих дітей страшним закляттям!

І знову почалася суперечка, але мудрий Ягв - верховний старійшина - вирішив:

• Родичі нехай залишаються, але  якщо сім’я будет втручатись і допомагати цим дурням, то весь клан  виженуть з нашої райської планети назавжди!”

З цим рішенням  вже погодились  усі. 

На прощання часу не дали - юнаків відразу відвели у чарівну круглу залу, звідки закинули на інший край найдальшої Галактики.

Ось саме так і з’явились двоє братів на Землі.

Юні чарівники  були засмучені і сердиті водночас.

Як тільки вони опинилися на нашій  планеті, один брат мовив:

• Я не хочу тебе бачити! І взагалі  ми тут через тебе застрягли на сто років!
• Якщо би ти погодився здатись того б не було! - заперечував темніший з них.
• Ну звісно! Але зараз мені все одно - я не хочу тебе навіть чути!
• Тут є яскрава зірка, а ми обоє знаємо, хто з нас нюньчик і не любить темряву! - почав дражнитися брат.
• Ось і добре! Я буду на поверхні пока сяє зірка, а ти..
• А я сам знаю що мені робити!! Я буду у воді! - і пірнув в океан, який займає більшість планети.
• Так! І не виходь з нього поки сяє зірка над землею! -ніби погрожував Лисий чародій. 
• Сподіваюсь, що ти добре зможеш закопатись в якусь яму, щоб коли мені заманеться політати повітрям,  я тебе навіть не почув!!! - прогримів Темний брат, пролітаючи на кульці з води і булькнув в океан.

Лисий брат чаклував не так добре, як Темний,  але він був терплячим і працелюбнішим. І це правда, він дійсно  не виносив темряви.

А Темного брата ще з пелюшок називали найталановитішим і чекали від нього великих подвигів. Тому  ще він не навчився  ходити, як міг начарувати змій з води.  І так любив ту воду, що міг місяцями плавати серед глибин. Та й до світла він був байдужим, бо розчинявся у воді і темряві.

Так вони й розійшлися, щоб роками один іншого не бачити.

Спочатку Темний брат взагалі не виходив на суходіл. Він створив який-будь затишок на глибині, щоб його оточення було більш звичним і схожим на домашнє. І досить. За якийсь час йому взагалі усе це набридло і він заснув. Та й спав так довго, що, коли прокинувся, був таким маленьким, як піщинка.

Якраз біля нього опустилася на дно велетенська медуза-недоробок. Він не доробив  навіть очей для неї.

• О, це ти, мій недоробок, -  сказав, він більше для себе, - добре, залізу на неї  та  покатаюсь - може щось цікаве побачу. Довго він так  плавав, але зовсім нічого нового не побачив, та й  і не виріс зовсім і занудьгував.
• І робити нічого не хочу і спати теж - міркував про себе тихенько темний чародій. Вирішив він вийти з води і глянути, може хоч земля змінилася  за цей час.

До берега було рукою подати, але зручніше в такому розмірі піднятися над водою у кулі. І йому аж дух перехопило, коли побачив довкола безліч різноманітних рослин і тварин. Багатьох брат скопіював з мешканців їх рідної планети. Деякі були дивовижними й досі їм небаченими. Темний сам створив видів двадцять, але не більше - навіщо ж зайва праця?!

Він загулявся в горах і не помітив, як горизонт посвітлішав, а з-за обрію вийшло сонце. І, коли воно осяяло долину, вдалині з дерева-будинку на найвищій горі вийшов брат. Довкола нього все літало, крутилося, співало і світилося рожевим. А той посміхався і гладив усіх цих дивних тварин.

“Здається, він не нудьгував весь цей час! Йому тут навіть подобається!” - розлютився Темний чаклун. І від тої злості над ним утворилась чорна хмара. Почалася страшенна гроза і сильна злива.

Його брат відразу зрозумів, що відбувається. Він обернувся до Темного і крикнув:

• Ми ж домовилися! Сонце вже зійшло!
• Знаю, - гримнув Темний і повернувся у глибини океану.

Та відтоді він загубив спокій. Темний намагався перевершити брата, створюючи нових істот. Та всі вони були схожими між собою і зовсім не бажали леститися до свого творця. Заздрість гризла чародія щодня і він вирішив виходити щоночі, щоб підглядати за створіннями брата.

Дивився, придивлявся, але того йому було замало і він вирішив знайти якусь найдивнішу лагідну тваринку та забрати її до себе. Першою він побачив пташку, але та так налякалась його страшних очей, що полетіла якнайшвидше, а потім зникла зовсім. Довго ходив Темний брат, поки не помітив літаючу комаху, яка дивовижно світилася. Він схопив її  і кинув в воду, поки і та, як пташка, не втекла. Але комаха не вміла плавати і  втопилась.  Як він її не тряс - вона не отямилася, поки чародій зовсім її не роздушив. 

“Завтра вийду раніше і знайду якусь більшу та  пухнасту” - фиркнув Темний чаклун і повернувся в Океан. 

А пташка, яка заховалась, все почула, і миттю понеслась до свого Лисого творця. Поки вона летіла, вже і сонечко встало і чаклун прокинувся. Він дуже засмутився коли все це почув, навіть сльози потекли з його очей і перетворились на дивну  калюжу-дзеркало, яка зависла в повітрі.  

Думав, він думав і придумав… Щоб зберегти свої творіння, зробив так, що після заходу сонця всі вони засинали і без світла їх не було видно. Так Темний брат з наступної ночі вже  не зміг побачити жодну рослинку чи тваринку, бо всі вони заховалися та поснули.

Тоді він розізлився ще дужче. І почав створювати темні високі гори та нічних істот. Ці істоти були  холодними, з великими ротами  і зовсім не ласкавими, вони хотіли тільки їсти.

Якось Темний чаклун був у гарному настрої та зробив одну таку смішливу рибу, схожу на кулю, але вона постійно балакала йому под руку. І однієї ночі він так розлютився, що навмисно наступив на неї. Так, що одне око виявилося знизу. 

• Ну що? -  сказав їй творець. -  Не смішно вже? 

Риба нічого не відповіла, поплила засмучена  собі далеко вниз..

Іншого разу чародій створив таку істоту яка дуже була схожа на ту земну комашку, яку він втопив. Але світло цієї комашки було темніше і без того чарівного блиску. Та й вона взагалі не лестилася до свого творця.

Тоді став нічний чаклун вранці затримуватися, він ховався в тіні своїх чорних гір, щоб дізнатися причину любові цих денних істот  до свого брата. 

• За що ці всі істоти так люблять  і лестяться до Лисого? - постійно міркував він. - Мені, звісно, цих пестощів та ніжності не треба, але я хочу дізнатися таємницю цього невдахи.

Темний навіть не здогадувався, що секретом любові денних істот до його брата була сама любов та турбота їх Творця. 

Лисий чаклун відчував її до кожного свого творіння. 

Він слухав і чув усі їх думки, відчував потреби. Чарівник оберігав усі творіння від небезпеки і вчив їх жити в гармонії між собою та планетою. Лисий ніби живильними ріками передавав кожному створінню свою любов та енергію і наповнювався ними звідти ж. Він вже геть забув про змагання з братом, так його захопило творіння нового світу.

Але Темний все стежив і слідкував за ним роками, а помітив лише одне - усе живе на землі прокидається разом з сонцем. Лише після сходу всі довкола поклоняються Лисому і лестяться до нього.

Значить, якщо сонячне проміння не освітить землю, все спатиме!

• І тоді я переміг! Бо брат залишиться сам! - зрадів він нарешті.

Ця думка так втішила темного  чаклуна, що він знову забув про сон. Ніч і день він міркував, як же цього домогтися, поки якось не начаклував уночі  чарівний дощ. Кожна краплинка, що падала на землю і розбивалася, перетворювалась на восьмилапу істоту. 

Вона була дивною, трохи страшною, трохи гидкою.  Та Темний брат мучив їх, вигинаючи лапи у різні боки. Він так хотів створити щось схоже на прекрасних братових метеликів, але в нього не виходило. Можливо, йому бракувало терпіння, чи він просто не хотів витрачати на створення багато часу і зусиль. Тому в нього вийшли дивні тваринки, котрі захищалися від нього сітками. Ця властивість зацікавила чародія і він навчив їх розуміти себе. Чаклун  пообіцяв восьмилапим, що якщо вони до сходу Сонця сплетуть таку сітку, що вкриє всю землю, їм подарують волю і таку  незвичайну властивість - їх будут всі  боятись і тікатимуть. Тому восьмилапі завжди будуть ситі, адже зможуть з’їсти будь-яку земну істоту, що потрапить у їхні сіті.

Як ти вже розумієш, нічний чародій створив павуків! І вони не винні, що їдять саме так і їх всі бояться. Адже так задумано їхнім творцем.

Павуки дуже старалися і обплели до ранку всю землю. Коли перший сонячний промінь торкнувся поверхні, вони саме закінчили. 

Як тільки прокинувся денний чарівник на своїй найвищій вершині, здивувався такій ідеальній  тиші. З жахом і болем він літав над землею і плакав, бо всі його творіння не прокинулися. Зрозумів, що даремно він забув за свою ворожнечу з братом - “Його зле серце не пожаліє ні пташку, ні комашку!”- жалівся Лисий сам собі. 

Цього разу  його сльози розбудили маленьких рожевих мушок, які завжди літали біля нього і спали за комірцем та в кишенях. Вони були його першим творінням на Землі. І з’явилися від великої любові до всього живого. Крихітні мушки відразу підлетіли ближче до вух і продзвеніли чарівнику, що вони все виправлять. Та й кинулися вниз, облітаючи нове чарівне дзеркало-калюжу. Лисий навіть не встиг їх зупинити, задившись на дзеркало.

  Маленькі рятівники не розірвали повністю  сітку, але від світла, котре випромінювали їхні крильця, павутина почала дуже повільно розчинятись. Тільки втомлені від перельоту і махання крильцями комашки почали падати прямо в залишки сітки. Чарівник полетів за ними і  більшість  встиг врятувати, хоча й не всіх. І, коли підхоплював останню мушку, зачепив ногою павутину. Липка речовина відразу захопила пальці так міцно, що Лисий ледь вибрався, та полетів назад на свою гору.

Бідні мушки плакали і почали навіть темніти від цього. Тоді денний чародій сказав:

• Мої любі,  ви  зможете усіх врятувати,
• Ми? Ми такі маленькі, що ми можемо? - зажужали рожеві малюки.
• Розмір і вік не має значення. Ви маєте джерело сили, яке я залишив у вас на початку моїх чарів.
• Так ми зможемо? Насправді? - вони так зраділи що їх чарівний рожевий колір став ще яскравішим.
• Так.
• Що? Що ми можемо зробити? - дуже нетерпляче питали мушки, навіть штовхалися біля щоки чаклуна.
• Але ви ніколи вже не будете такими як зараз, - застеріг він їх.
• Ми все виправимо, ми все зробимо! - підтримували вони і себе і свого Творця.
• Чи готові ви на таку жертву? 
• Так! Так! - крихітні комашки як не дивно відразу ж погодилися на невідомі зміни. Вони застигли перед ним в очікуванні.

Тоді їх творець зробив чергове диво - він брав у долоні кожну мушку і через маленький хоботок надував її до розмірів майже сучасного слона. Це стало можливим завдяки великій взаємній любові та довірі  чарівника і його творінь. Великі крила створювали світло такої сили, що як тільки мухослони підлетіли до павутини, вона відразу ж зникала.

Сонце зігріло землю і все живе почало прокидатися. Павуки ж розбіглися в різні боки, не намагаючись знайти дорогу до свого творця-мучителя. 

Як тільки павутина зникла, всі побачили шкоду від відсутності соняччного світла. Деякі створіння загинули назавжди! Плач і стогін чулися з багатьох будиночків і нір. Не прокинулися дивні літуни, які були схожі на травинки з кульками. Вони колись могли стрибати і перевертатися в повітрі. А  тепер їх немає. Жодного. Літаючі квіти розсипалися прямо в лапках їх друзів - квіткових драконів. А надзвичайні людо-птахи, яких вдалося лише вчора завершити, залишилися тільки двоє з усіх сімей. Денний чаклун їх так довго створював, і ось ... Їх більше немає.

Лисий аж посинів від злості, здавалося, він зараз і сам розсиплеться на шматочки. І багато його творінь страшно злякалися, але найменший мухослон підлетів до свого творця і почав обіймати і махати крилами з рожевим світлом. Це неймовірне світло лоскотало і приємно розслаблювало. Серце Лисого пом'якшало і він з любов'ю розставив руки, призиваючи всіх обійнятися і обмінятися енергією підтримки. Всі живі істоти потягнулися до нього, передаючи свою любов і тепло один одному і чарівнику. Все було наповнене любов’ю та ніжністю. А в піднебессі задоволені мухослони гордо літали над землею і трубили в хоботи:

• Перемога! Перемога!

Лисий чаклун тепер вже точно знав, що це тільки початок страшної братської війни. І що він повинен  перемогти у цій війні заради своїх створінь, заради любові і безпеки. І вже неважливо, що він не повернеться на рідну планету. Тепер його дім - Земля.

Філософські казки Марго Пугаченко

До референдуму 2014 Марго жила і працювала в Севастополі, дуже любила кримську природу, писала казки з самого дитинства. З початком російської агресії була вимушена покинути дім і перевернути своє життя. На сьогодні Марго як художниця взяла участь у більш ніж 70 виставках, з яких 6 персональних були в Україні, Литві, Польщі та Канаді. Брала участь у 58 Венеційському бієнале і Канадській національній виставці 2023 року. Перформерка, кураторка мистецького об'єднання Арт-кластер, аспірантка кафедри мистецтвознавства, авторка наукових статей і філософських казок.

Казки "Як лінь перемогла мрії", "Як одне горе допомогло пережити" перекладені англійською, польською і опубліковані в Україні та Польщі, поставлені спектаклі для дітей.
Казка "2 брати, або Про те, як мух надули" - це не просто фантастичне оповідання, це історія про те, як треба розвивати свої таланти, про те, як любов і турбота зцілюють.

Я написала його в період карантину, коли сама зцілювалась у період інтеграції у західноукраїнське середовище.