Ірина Жиленко. Матері коханого
На сполох! На сполох! — гули тополі
Над білими хорами тихих гречок,
І сонце, гойднувшись, упало долі.
Померла жінка. В селі. Надвечір.
Роки і самотність. Щодня, щоліта.
Шелесне трава — і мовчання знову.
Самотньо гойдає осінній вітер
Поліський рушник на хресті сосновім.
Колись ти жила в ковилі по литки,
У добрих невмілих словах — по косу.
Жила, як бджола в пильовинні квітки.
Жила, як степи. Оспівали роси
І вою недоспівану віком ходу.
Пахким пильовинням добра і втоми
Колись смаглявіло лице задумане
У розбризку ластовинь золотому.
А серпень пашів і гуляв городами...
Ти народила мені коханого.
І так тріпотіло, тяглось з незнаного
До тебе серце моє ненароджене.
Це, мабуть, і все. Віддала на звіт
Дитину і пару спрацьованих рук.
І рушників неповторний світ
В маках червоних і в чорних муках.
