Мартін Гал. Оповідання: Незнайомець

Ми сиділи в таверні й пили вино. Це було в п'ятницю ввечері, після виснажливого робочого дня. Народу в таверні було повно, усі голосно розмовляли, їли, пили, обмінювалися новинами. Обговорювали головну подію тижня: вбивство одного приїжджого. Його особу так і не встановили, при ньому не було знайдено жодних документів – він приїхав у вівторок вранці – і ніхто не знав, хто він і звідки з'явився.

Мій друг, з яким ми сиділи за одним столом, налив мені повний келих вина. Ми подивилися один на одного і випили. Шум у таверні наростав. За сусіднім столиком сиділа компанія молодих людей. Вони жваво обговорювали вбивство незнайомця. Краєм вуха мені вдалося розчути кілька уривчастих фраз: «Він приїхав з Півдня», «Шукав пригод і знайшов», «Страшна людина – у нього в сумці знайшли хірургічні інструменти», «Він – маніяк і вбивця», «Ціла гора фотографій – ось що було у нього під ліжком», «Список людей у чорному блокноті». Були й інші коментарі, але через шум мені не вдалося їх розібрати.

Я запитав свого друга, що він сам думає про це вбивство. Той помовчав, а потім нахилився до мене через стіл і сказав: «Це я його вбив. Він мій ворог і приїхав, щоб розрахуватися зі мною за мої минулі справи».

Я спочатку вирішив, що мій друг мене розігрує, але незабаром зрозумів, що він зовсім не має наміру жартувати. Він пересів на мій бік, ковтнув вина і почав свою розповідь:

– Я переховувався від нього майже десять років, але він усе-таки знайшов мене. У мене не було вибору: або він - або я. Розумієш, я мав його зупинити – адже він прийшов, щоб поквитатися не тільки зі мною, а й з усіма нами. Він мав нас усіх закликати до відповіді. Усіх людей, які живуть у нашому місті. Я не думав, що таке можливо. Коли десять років тому я його зустрів – він зупинив мене на перехресті, я ще подумав, чому цей дивний перехожий вдягнений не по сезону, тож ось, він сказав, що мені не варто переходити вулицю на червоне світло, і ще він сказав, що знає про мене все – знає, що я кинув свою доньку, знає, що я пихатий і вирізняюсь доволі лихою вдачею. Я дуже добре запам'ятав його слова, хоч і минуло відтоді багато років: «За все доведеться платити за рахунком – пам'ятай про це!» Більше я його не бачив, але коли він приїхав у наше місто, я відразу зрозумів – він до мене. Він не кликав мене до себе, не призначав зустрічі, навіть не звернув на мене уваги, коли ми зним зіткнулися на вулиці. Я прийшов до нього сам – він оселився в готелі, – я увійшов у його номер і почав розповідати йому про найогидніші події мого життя, як на сповіді, все говорив і говорив, години дві, не менше, а він мовчав і слухав. Мені здавалося, що після всього цього – він повинен або пробачити мені, або вбити. Але незнайомець не зробив ні того, ні іншого. Він просто відчинив мені двері і запропонував піти. Я вийшов від нього в жахливому стані, у роті був присмак залізної тирси, я почувався приниженим і спустошеним. Мені хотілося повернутися і розкроїти йому череп – так я його зненавидів. Я не хотів, щоб він комусь ще розповів про мої вчинки. Я мав повернутися і вбити його, але я пішов у бар – і пив, пив там до самого ранку. Прокинувся я за столиком бару.  Я не пам'ятав, як провів ніч, але був чомусь упевнений, що в п'яному чаду повернувся до незнайомця і прикінчив його. Цієї ночі незнайомця дійсно вбили. Про це мені повідомив бармен. Я жахнувся. З одного боку, я мав усі підстави його вбити, а з іншого – сам собі я нічого не міг довести – я не пам'ятав нічого з тієї ночі. Я навіть не знаю, як мені тепер вчинити - адже поліція шукає вбивцю, а я хоч і вважаю себе вбивцею, але не можу цього ніяк довести. Іноді я думаю, а раптом я ніколи з ним не зустрічався, раптом я не був у нього в готелі, раптом я не зробив у своєму житті жодної підлості, а раптом це зовсім інша людина все зробила, а не я, що ж тоді?

 Я подивився на свого друга і промовчав. Ми випили ще вина. Замовили ще пляшку. Незабаром мій друг сильно захмелів. Голос його став зриватися, він перестав звертати увагу на людей у таверні і грубо лаявся. Господар підійшов до мене і чемно попросив нас покинути заклад. Я розплатився, і ми вийшли з таверни. Я вирішив провести друга додому. За двадцять хвилин він уже спав у своєму ліжку – солодко і безтурботно. На тумбочці біля ліжка я залишив йому записку.  У ній ішлося про те, що незнайомець приїжджав до мене і що вбив його я, а тому моєму другові нема чого хвилюватися. 

Наступного дня я здався поліції. Мене прийняли з неохотою, адже виявилося, що до цього вже 44 людини зізналися у вбивстві незнайомця. Чоловіки і жінки різного віку з'явилися в поліцію з повинною. Вони запевняли, що вбили незнайомця, і були сповнені рішучості понести за це покарання.

Найближчого тижня до органів правосуддя звернулося понад три тисячі осіб, і всі вони визнавали себе винними у вбивстві незнайомця. Мотив у всіх був один: цей незнайомець – їхній особистий ворог, і приїхав він, щоб зажадати оплати якогось дивного рахунка, не грошового, але якогось особливого боргу, незрозумілого нікому. Усі стверджували, що в них не було вибору. Вони не могли оплатити рахунок – їм довелося б віддати незнайомцю своє життя, а вони цього не хотіли, тому й убили його, впевнені в тому, що врятувалися.  Деякі стверджували, що незнайомець – загроза всьому населенню, і вбити його – це їхній громадянський обов'язок. Незабаром владі довелося організувати спеціальні загони поліціянтів для викриття цих лжезлочинців, які свідчили проти себе. Але завзятість цих людей у бажанні понести покарання не мала меж. Їх відпускали на волю, вважаючи їх невинними, а вони не погоджувалися з цим і подавали скарги в інші інстанції – вимагаючи справедливості. З точки зору здорового глузду ситуація була комічна. Тисячі людей обмовляли себе, і всі вони бажали бути покараними за злочин, якого не скоювали. У зв'язку з цим влада внесла зміну в законодавство, тепер лжесвідчення проти самого себе ставало кримінальним злочином. Але і це не зменшило бажання населення обмовляли себе. Через три місяці – у вбивстві незнайомця зізналися всі городяни, за винятком дітей. Після ретельного з'ясування обставин усіх цих псевдовбивць поліція відпустила.

Єдиним підозрюваним залишався я. Друг, який прийшов провідати мене, розповів, що багато городян заздрять мені через те, що я понесу покарання за вбивство незнайомця. Я ж до цього ставився досить стримано. Мені хотілося, щоб справу якнайшвидше передали до суду. Я чекав вироку і покарання. Але сталося те, чого ніхто не очікував: мене звільнили через відсутність складу злочину. Як виявилося пізніше, тіло незнайомця, яке перебувало під ретельною охороною в морзі, раптово зникло. Ніхто з охоронців нічого не міг пояснити – тіло просто випарувалося. Незнайомця більше не було. Він зник так само несподівано, як і з'явився. Багато хто тепер навіть сумнівається, чи приїжджав він у наше місто і чи існує незнайомець насправді.