Скинтей София. Оповідання: Найтемніша ніч
Темрява. Все завжди починається з неї, закінчується теж нею. Народження та смерть. Вибух. Голосний. Такий що рве барабанні перетинки. Такий, що при снивши його військові, раптово прокидаються та прикриваючи голову кричать, лякаючи своїх дітей та жінок. Ще один вибух, І одразу за ним починає вити сирена.
Прокинувшись, я розумію, щось не так. Зі спросоння я не можу зрозуміти, що саме. З кожною секундою, я починаю відчувати паніку, що наростає. Що не так? Я звик до раптового пробудження серед ночі, до вибухів, до ледь відчутного страху, до сирени.
Сирена... Ось що не так! Вона інша! Її змінили! Але навіщо? Навіщо звичайне завивання, замінювати на ці страхітливі звуки? Ніби поранили чудовисько, і його крик розноситься нічним містом.
Я чую, як над головою метушаться сусіди, десь поруч голосно плаче дитина. Паніка підступає до горла. Схоже в цей раз все серйозніше. Рішення йти в підвал було прийняте швидко, і я зістрибую з ліжка. Ледь не перечіплюючись через купу одягу серед кімнати, хапаю рюкзак. На шляху до виходу, хаотично закидую в сумку речі, звісно ледь не забуваю павербанк, хіба не найважливішу річ сучасності. В голові лише одна думка «Швидше! Швидше поки не пізно». Вилітаю на сходову клітку, ледь не збиваю сусідку. Юна студентка, яка проживає навпроти з подругою, лише невдоволено шикає на мене. Макіяж розмазаний, взуття в руці. Здається, щось святкувала. Хочу попередити її про незвичність сьогоднішньої тривоги, проте не встигаю, вона вже швидко зачиняє двері. «Вона доросла людина та сама несе відповідальність за себе та бла бла бла....» заспоюю себе я, та продовжую шлях, «Скоріше!» б’є в набат думка в моїй голові.
Вибігаючи на вулицю, намагаюсь згадати, де знаходиться бомбосховище. Давно я не йшов до нього. Вибір між сном та сумнівною безпекою був зазвичай був очевидним. Та і як кажуть безіменні учені, людина звикає до чого завгодно, за 66 днів. А на 828 день, і поготів. Думка про смерть припинила раптово з’являтися в мозку, і при звуці вибуху більше не тряслися руки. В цілому життя видавалось нормальним, принаймні наскільки воно могло б бути в сучасних реаліях. Сонце продовжувало світити, діти бігати вулицею, а пташки співати. Але не сьогодні.
На дворі була темрява, діти плакали на руках у батьків, вони відчували паніку дорослих. Сирена продовжувала свій крик. І в цьому страшному дуеті, я не міг зібрати думки докупи. Потрібно зібратись, причому негайно. Варто діяти тверезо, і як навчають бортпровідники, спочатку варто забезпечити себе, а потім допомагати іншим. Отже, спочатку потрібно знайти те кляте бомбосховище.
Помічаю веревичку людей, яка тягнеться за кут дому, починаю рухатися в її напрямку. Йду швидко, маневруючи між більш повільними людьми. Завжди нервували такі особи, у яких ніби все життя попереду, а схоже на їх думку, і у всіх хто йде позаду, також. Чіпляю плечем якогось бугая, але схоже він цього, навіть цього не помітив. Заглянувши йому в лице та розкривши рота, аби перепрошувати, я прикушую язика. Його губи всі закусані до крові, а в очах сльози. Не цього я очікував я, від кремезного на вигляд чоловіка.
- Вибачте, я не хотів вас зачепити — знаходжу в собі сили вимовити я.
- Все нормально — тихо, але різко відказує він.
Коротку мить я вирішую чи продовжувати діалог. Моя емпатична сторона все ж перемагає раціональну.
- Перепрошую, але в вас все добре?
- Як в мене може бути все добре!?
- Це ж звичайна повітряна тривога. Я впевнений, що вона скоро закін... - але я не встигаю закінчити фразу.
- Вона не звичайна! Хіба ти не чуєш!? - різко викрикує незнайомець.
- Не чую чого!? Не кричіть на мене.
- Сирена...
- Що сирена? Мабуть, її замінили, і тепер вона звучить, дещо по іншому. Не розумію навіщо, але, впевнений це було потрібно.
- Її не замінювали — вимовляє чоловік.
- Але ж з якоїсь причини вона ТАК звучить? Отже, щось з нею сталось. - все ще не розуміючи, відказую я.
- З нею все добре, але дещо все ж сталось. Це не звичайний звук тривоги. О боже, спаси нас! - приклавши руки до лиця, вже не стримуючись починає ридати чоловік.
- Про що це ти? Припини всіх лякати, тут все-таки діти! - не стримавшись трушу його за плечі.
Не відриваючи рук, він ледь чутно вимовляє:
- Це не звук звичайно повітряної тривоги. О якби ж мені хотілося, аби це був він. Повір, я хочу цього найбільше в житті.
- Будь ласка, заспокойся і скажи виразно, що маєш на увазі — не відпускаючи його плечей вже тихіше запитую — Як тебе звати?
- Андрій, мене звати Андрій.
- Приємно познайомитись. Мене звати Влад. Так що не так Андрію?
- Це звук не повітряної тривоги — всхплинувши, та вже пошепки продовжує Андрій — це звук ядерної тривоги, по нас випустили їбану ядерку.
...
Я завмер, намагаючись переварити, те що тільки що почув.
- Ти жартуєш? Якщо так, повір зараз не час. Та й ніколи не час так жартувати!
- Я не жартую, і ніколи не став би так говорити. Богом клянусь!
- Як ти можеш бути таким впевненим?
Я помічаю близько 10 пар очей які уважно розглядають 2 чоловіків, які заблокували рух. Чую перешіптування.
- Я військовий, нас навчають розрізняти тривоги — вириває, мене зі споглядання, голос Андрія. - Я впевнений, що це ядерна.
Я відчуваю як з під моїх ніг сковзає земля. Раптом у мене починає паморочитися в голові. Крізь закладені вуха проривається різкий жіночий крик. Різко розвертаючись, я лише встигаю побачити яскраве світло, яке пробивається крізь будівлі. Все починає відбуватись занадто швидко. Люди починають бігти, я не встигаю відійти, мене збивають. Десятки ніг починають топтати мене, я ледве встиг прикрити голову. Масова паніка дуже страшний звір. Відусіль чуються крики, можливо болю, а й може страху. Плачуть діти. В дикому гавкоті заходиться собака.Люди продовжують бігти. Вони штовхають і збивають один одного. Я не здатний піднятися.
Раптом чиїсь дужі руки різко видьоргують мене, з під лавини чужих ніг. Мене тягнуть по асфальту, відчуваю як дряпається спина по камінню. Ох йо! Футболку буде важко відіпрати від крові. Я все ще не можу зрозуміти, що сталося, та й що відбувається зараз. Підіймаю очі, бачу обличчя Андрія, який зосереджено тягне мене в сторону. він допомагає підвестись
Ось я вже стою на ногах.
- Владе, будьмо разом, тримайся біля мене, — хапаючи мене за руку промовляє він.
- Гаразд, а що ми будемо робити?
- Спробуєм дістатись бомбосховища.
- Дякую, ти, мабуть, спас мене від певної кількості зламаних кісток, а й може і від смерті.
- Не має за що дякувати, я просто відстрочив неминуче. Просто поглянь на небо! - зненацька відмовляє він.
Я підіймаю очі та завмираю. А дивитися є справді на що. Небо з нічного темно-синього кольору, стало неприродно рудим, та яскравим. Усе навколо було видно неначе вдень. Десь з півдня рухалась якась дивна хмара. Але найбільш дивним було саме повітря. Раптово я почав відчувати, якже важко мені дихати, яке ж воно розпечене. Від нічної прохолоди нічого не залишилось. Воно виїдає мої легені. Я відчував, як кожен вдих розриває мої легені на шматки Я починаю кашляти, при чому з такою силою, ніби вихаркаю усі свої внутрішні органи, прямо на бруківку. Боже, невже я так і загину! Крізь закладені вуха, я чую голос, але не можу зрозуміти, що мені говорять. І раптом удар по спині, дужий. Я ледве не впав, але на диво це допомогло, я почав розуміти.
- Швидше, вона йде сюди! Хмара суне! Потрібно вшиватись! Де бомбосховище?!
Я ще досі не можу нормально дихати, а й тим більше говорити, тому лише вказую рукою в потрібному напрямку.
- Ну тоді руки в ноги, і побігли! - Андрій закидує мою руку, собі на плече і ось таким дивним засобом, ми почали рух. Я вже потроху відійшов і можу більш менш йти. Мене дивує фізична сила мого ненарокого компаньйона. Він мало того що сам йде, він допомагає мені. Хоча я сам ледь переставляю кінцівки. Але я вже почав помічати, як за короткий час, йому стає важко. Ми продовжуємо свій шлях, тримаючись один за одного, щоб не загубитися натовпі. Залишилося зовсім небагато. Я відчуваю, як паніка починає поступово перетворюватися на глибоке, але раціональне усвідомлення ситуації. Ми все ще живі, і це найголовніше.
Зрештою, ми дістаємося до бомбосховища. Тут вже зібралося чимало людей, і я бачу, як Андрій обмінюється короткими, але впевненими кивками з іншими військовими. Він тримається впевнено, і це допомагає мені теж знайти в собі сили.
Нарешті ми доходимо до дверей, де скупчилось багатенько народу. Звідусіль чутно крики та скиглення. Хтось голосно наказує залишати домашніх тварин ззовні, хтось майже молить запустити їх собакою досередини.
- Ви не розумієте, мій Льоша спокійний, щеплений та й взагалі майже без шерсті. Та зрозумійте, він майже як моя дитина. Майте хоч трохи розуміння у своєму серці!
- З тваринами не можна! Тут можуть бути люди з алергіями, та й зрештою справжні діти, а ви тут зі своєю шавкою! Валіть і ви та ваша псина.
- Та де це написано, що з собакою не можна! Я зараз особисто...
Далі розмову я не почув. Потік людей затягнув нас з Андрієм всередину. На мить в моїй голові промайнуло "А на хіба це все? Чи є якійсь в цьому сенс? Наскільки вистачає моїх знань це бомбосховище не спасе нас від ядерки." Так саме від ядерки, про це слугувало німим свідком небо, і та дивна хмара. Сумніватися в словах Андрія не було ніякого сенсу. Я огледівся навколо. Близько сотні людей, хтось сидів притулившись до стіни або один до одного, хтось стояв нервово потираючи руки, хтось заспокоював дитину, хтось намагався сам себе. Усе це люди зі своїми домівками, сім'ями, історією. "І усі вони сьогодні-завтра помруть, та і я разом з ними".
Страшно. Мої руки трусяться, а разом з ними і все тіло. Відчуття страху огортає мене, стискає горло і змушує серце калатати. Я дивлюся навколо: у поглядах людей відбивається безвихідь і паніка. Всі розуміють, що це може бути їхній останній притулок.
Натовп всередині бомбосховища повільно заспокоюється. Моя тривога трохи зменшується, коли я бачу, що Андрій поруч, і його присутність додає мені відчуття захищеності. Він теж виглядає розгубленим, але намагається триматися.
Люди, що оточують нас, починають обійматися, тримати один одного за руки, знаходити втіху у фізичній близькості. Одна жінка починає тихо молитися, інша обіймає свою дитину і намагається заспокоїти її співом. Цей спів лунає по всьому приміщенню, пробуджуючи щось глибоке в кожному з нас.
- Це "Щедрик", - каже хтось позаду мене. - Це пісня нашої душі, нашої надії.
Я приєднуюся до них, співаючи знайомі слова, і відчуваю, як страх повільно відступає, поступаючись місцем чомусь більшому, ніж будь-яка тривога чи паніка. Наші голоси піднімаються вгору, відбиваючись від бетонних стін, стаючи єдиним цілим.
Поступово до нас приєднуються інші. Спершу нерішуче, а потім дедалі голосніше. І ось вже весь бункер наповнюється звуками пісні, яка колись лунала на святкових ярмарках та сімейних святкуваннях. Тепер вона звучить як наш гімн єдності та надії.
Ми співаємо, і цей спів несе нас крізь темряву та страх. У ці миті ми більше не самотні, ми - одне ціле. Ми розуміємо, що разом можемо подолати все, навіть невідомість, що чекає за межами цього сховища. Співаючи, ми відчуваємо, як наші серця наповнюються силою, і хоча б на мить, ми знаходимо мир у цьому хаосі.
І ось, коли наші голоси затихають, ми сидимо в тиші, обіймаючи один одного, і розуміємо, що не важливо, що трапиться далі. Ми разом. І ця єдність дарує нам надію на новий день, навіть у найтемнішу ніч.