Як Данило Галицький зупинив хрестоносців: битва під Дорогичином 1238 року
В історії середньовічної України чимало подій залишили свій слід у формуванні української державності, але далеко не всі вони отримали належну увагу істориків. Одна з таких маловідомих сторінок — битва під Дорогичином 1238 року, в якій князь Данило Романович переміг військо хрестоносців Добжинського ордену. Це не просто окремий епізод боротьби за контроль над територією, а важлива частина військових зусиль Данила Галицького, які були спрямовані на захист Русі від загроз західних сусідів, зокрема хрестоносців. Ця подія стала важливим моментом у боротьбі Данила за зміцнення свого князівства і, зрештою, перешкодила подальшій експансії лицарських орденів на територію Русі.
Часто битву під Дорогичином порівнюють із більш відомою битвою на Чудському озері 1242 року, де князь Олександр Невський зупинив просування Лівонського ордену на Північно-Західну Русь. Обидві ці події символізують спротив слов'янських князів хрестоносній експансії, але кожна з них має свої унікальні обставини і значення для історії регіону.
Літопис Руський про битву під Дорогичином
Згадка про цю подію збереглася в Літописі Руському, що свідчить про її важливість. Ось як описується битва:
"Коли ж настала весна, рушили вони удвох на Ятвягів. І прийшли вони до Берестія, [але] ріки наводнилися, і не змогли вони йти на Ятвягів. Данило сказав: "Не гоже є держати отчину нашу крижевникам-темпличам, тобто соломоничам". І пішли вони на них із великою силою, узяли город [Дорогичин] місяця березня, і старійшину їх Бруна схопили, і воїв захопили, і вернулися обидва у Володимир." (Літопис Руський за Іпатським списком).
Це свідчить про те, що битва мала значний вплив не лише на політичну ситуацію в регіоні, але й на військову стратегію галицько-волинських князів Русі.
Лицарі Добжинського ордену: хто вони?
Лицарі, які заснували Добжинський орден, з’явилися на території Польщі приблизно в 1223–1224 роках. Вони походили зі східнонімецьких регіонів, як-от Мекленбург і Бранденбург, і брали участь у війнах проти прусів. У 1228 році польський князь Конрад Мазовецький, який раніше був союзником Данила та Василька Романовичів, ініціював створення цього ордену. Він віддав лицарям у володіння місто Добжин та навколишні землі, про що свідчать установчі грамоти. Саме тому орден отримав свою назву від міста Добжин.
На той час Добжин був прикордонним містом і слугував форпостом у боротьбі проти прусів. Логічно, що саме це місто було обрано для штаб-квартири лицарського ордену, який створювали як для захисту польських кордонів, так і для експансії на сусідні території. Емблемою ордену стали червона Віфлеємська зірка та меч, які лицарі носили на білих плащах.
Від самого початку лицарі ордену вели боротьбу на територіях, прилеглих до Русі, і їхні дії не раз перетиналися з інтересами галицько-волинських князів.
Оскільки Добжинський орден не зміг досягти значних успіхів у боротьбі з прусами, в 1235 році (під впливом римської курії та імператора Священної Римської імперії) частину його лицарів було приєднано до Тевтонського ордену. Водночас під контроль тевтонців перейшло й саме місто Добжин. Інша частина лицарів Добжинського ордену на чолі з магістром Бруно, яка не увійшла до складу Тевтонського ордену, звернулася по допомогу до князя Конрада Мазовецького. У відповідь на початку 1237 року Конрад видав грамоту, за якою колишні лицарі Добжинського ордену отримали у володіння місто Дорогичин на півночі Волині.
У грамоті від 8 березня 1237 року зазначалося: "Магістрові Бруно та його братам з ордену лицарів Хреста колишнього Добжинського дому передається замок Дорогичин разом з прилеглою територією, яка обмежена річками Буг і Нур до кордону з рутенами, з метою боротьби з прусами та єретиками".
Більшість істориків вважає, що князь Конрад Мазовецький фактично заволодів Дорогичином у 1235–1236 роках. Проте інші вказують на те, що в наукових джерелах відсутні підтвердження цього факту, і що мазовецький князь подарував лицарям те, чим насправді не володів. У будь-якому випадку вважається, що в 1237 році місто Дорогичин на короткий час потрапило під контроль лицарів Добжинського ордену.
Геополітичне значення Дорогичина
Дорогичин — важливе волинське місто, розташоване на березі Західного Бугу, яке мало стратегічне значення як військовий і торговий форпост. Це місто відігравало роль у контролі за транзитними шляхами, що з'єднували Центральну і Східну Європу. Через нього проходили торгові каравани, що перевозили товари з Балтійського до Чорного моря. Місто не тільки забезпечувало економічний зиск своїм господарям, але й було ключовою точкою у боротьбі з ятвягами — агресивними балтійськими племенами, які регулярно нападали на волинські землі.
Захоплення Дорогичина хрестоносцями стало серйозною загрозою для молодого Галицько-Волинського князівства. Добжинські лицарі мали плани розширення своїх володінь і могли використовувати фортецю для подальших військових дій проти руських земель. Це також порушувало важливий торговий шлях, що міг завдати серйозної шкоди економіці князівства. Князь Данило Романович не міг допустити подібної загрози і вирішив діяти рішуче.
Тактика і стратегія Данила Галицького: шлях до перемоги
Зрозумівши всю небезпеку наближення хрестоносців до своїх кордонів, Данило Галицький організував блискавичний військовий похід. На початку весни 1238 року руські війська рушили до Берестя. Звідси, дотримуючись класичних принципів військового мистецтва, князь розповсюдив інформацію про свій нібито намір рушити на ятвягів. Цей маневр мав на меті ввести в оману хрестоносців, які утримували Дорогичин. Завдяки цій стратагемі Данило зміг зненацька з'явитися під мурами міста.
Військо Данила Романовича складалося переважно з піхоти — знаменитих літописних "пішців", воїнів у важких пластинчастих обладунках, що робили їх справжніми "залізними людьми" на полі бою. Ці досвідчені воїни, вишколені за зразком давньогрецької фаланги, були грізною силою. Розуміючи силу укріплень Дорогичина, князь не поспішав з прямим штурмом міста. Замість цього Данило вміло використав свою армію для хитрого маневру: він виставив частину піхоти перед містом, спонукаючи хрестоносців до відкритого бою. Для підтримки піхоти Данило розпорядився виставити загони кінних і піших лучників, чиї влучні стріли мали доповнити міць піхотинців.
Бачачи перед собою переважно піхоту, яку вони зверхньо вважали не вартою уваги справжніх воїнів, хрестоносці на чолі з магістром Бруно кинулися в необдуманий наступ. Лицарі, що звикли до легких перемог над погано озброєними ятвягами та литовцями, не очікували зустріти такий рішучий опір. Однак, зіткнувшись зі стіною списів руської піхоти, вони з подивом усвідомили, що допустили фатальну помилку.
Лінії руської піхоти виявилися неприступними, а обстріл зі стріл додатково послабив сили хрестоносців. Коли ворог був знесилений, Данило кинув у бій кінноту і піхоту, що була в засідці. Лицарі Добжинського ордену, зазнавши відчутних втрат, спробували відступити до міста, але ворота Дорогичина були вже зачинені. Мешканці міста, бачачи успіх руських військ, підняли повстання і не дозволили лицарям повернутися. У результаті більшість із них (включно з самим магістром Бруно) потрапила в полон, а місто Дорогичин було визволено від загарбників.
Наслідки битви
Після перемоги під Дорогичином князь Данило зміцнив свою владу й убезпечив Галицько-Волинське князівство від подальших загроз з боку західних хрестоносців. Завоювання Дорогичина дозволило йому не тільки усунути безпосередню військову загрозу, але й повернути контроль над важливим торговим шляхом.
Ця перемога показала військовий талант Данила Романовича, його здатність діяти рішуче і застосовувати різні військові стратагеми. Битва під Дорогичином також стала важливим моментом у його подальшій політичній кар'єрі, адже в 1253 році він був коронований як король Русі, зміцнивши своє становище як одного з наймогутніших правителів тогочасної Східної Європи.
Ця коронація, отримана з благословення папи римського, стала наслідком дипломатичних зусиль Данила, котрий прагнув створити союз з католицькою Європою, водночас захищаючи свою державу від монгольської загрози. Таким чином, перемога під Дорогичином не лише зупинила хрестоносців, але й відкрила перед Данилом нові політичні можливості, що дозволило йому об'єднати й зміцнити руські землі в складних міжнародних умовах. Вона підтвердила його лідерські якості, що поєднували військову міць, дипломатичну гнучкість і стратегічне мислення, роблячи його фігурою загальноєвропейського значення.
