Гадзінський Юрій. Її серце

Звук мого дихання заглушав тупіт ніг переслідувачів. Я різко завернув до вузького темного провулка, швидко вибрався на паркан, і перестрибнув його. Відштовхуючись від землі трохи роздертими руками, ривком подався вперед і опинився посеред паркового майданчику будинку розваг "Неонові Примари". Холодне синє світло неонової вивіски покривало увесь простір навколо. Бігти далі не було сил, я притих серед припаркованих машин. П’ятниця, вечір. Усі ділові люди найближчих кварталів зібралися сьогодні тут щоб випити, обговорити насущні справи і помацати поглядами оголених механічних дівчат. Думка про відпочинок та звабливі танці вилетіла так само швидко, як і з'явилася — мої переслідувачі вибігли на парковку, здається, не дивлячись на хрип власних легень, я навіть розчув кілька лайливих слів з вуст Куба. Трохи віддихавшись, я притулився до дверцят одного із автомобілів і завмер. Прислухався. Вловити кроки Куба і його людей посеред майданчику було неможливо, з нутра "Неонових Примар" голосно лунала музика. Біля чорного входу заливалася сміхом компанія молодих людей. Напевно, вони були під Синтезом. Напевно, проскочити непоміченим не вийде. Куб одразу вистрілить в спину. Вмирати ж було рано.
         Не зараз.
         Шалено билося серце. Спроба сконцентруватися вдалася не відразу, і тільки через декілька секунд я зміг активувати систему. На щастя, вона спрацювала правильно. Мій слух відразу ж посилився, вдарив прямо в перепонки шалений рваний темп музики із клубу і сміх молодих безтурботних бовдурів. Мені потрібно було почути кроки. Я майже бачив, як спітнілі та замучені люди Куба вибігли з провулка сюди і з відчаєм усвідомили, що я встиг сховатися. Куб, ймовірно, вже і сам запустив свою систему, якщо не зробив цього ще як тільки почалася погоня. Він, наскільки я знав, поки що не встиг обладнати своє ліве око нічим, крім здатності бачити у темряві.
         — Десь тут. Рейно, Хіт, ці ряди. Решта — туди. Річі, ти зі мною.
         Вони йшли тихо, але я чув дотик їхнього взуття об асфальт, хтось закашлявся, переривчасте дихання "пройшло" далеко зліва. Якщо я непомітно перетну частину парковки, то зможу обігнути "Примар" збоку і дістатися до головного входу. Як розмовляти з охороною — питання вже інше, але бігти далі сенсу не було. Я виснажився, до того ж уже скоро мій череп стисне напад головного болю. Потрібно було встигнути, Куб не стане входити всередину "Примар" і цим я виграю трохи часу. Головне —дістатися. Музичний трек, що почав грати тепер, змусив стиснути зуби. Кожен бас лупцював по вушній мембрані. Але все ж я чув і кроки.
         Заспокоїлися легені. Тихо прокрадаючись повз припарковані автомобілі, я раз за разом відходив з лінії, якою до мене рухався хтось із переслідувачів. І тут із дверей чорного ходу вийшов охоронець клубу.
         — Ей, що там за рух?!
         Я ледь не скрикнув, бо своєю гучністю голос розривав мені мізки. На мить я завмер, як і люди Куба. Припинився сміх молодих наркоманів.
         — Сховай залізяку! Спокійно, десь тут у вас сховався щур. Він нам винен.
         Крок, ще крок, перехід до іншої машини. Великий паркан вже ближче.
         — На місці стій! — Гаркнув охоронець і більшу частину паркувального майданчика осяяло яскравим прожектором. Я притулився до дуже дорого граві-мобілю і спробував розглянути, що там відбувається. Вийшли ще люди. Малолітні наркомани швидко ретирувалися всередину. Звідси я міг побачити тільки частину всієї картини: охоронець стояв і тримав у витягнутій руці револьвер, прожектори "висмикували" Куба із нічної пітьми.
         — Спокійно, кажу, тут один сховався у вас, тільки що прибіг, десь тут, ми його візьмемо і підемо. Він нам винен.
         — Я тебе знаю! — Подав голос хтось невидимий — Ти покидьок з Альфи!
         Розпочалася метушня. Користуючись нагодою, я наблизився до мети ще ближче — тепер мене від огорожі мене відділяло півтора десятка метрів. Незважаючи на дуже болючу чутливість слуху, я не вимкнув систему. Можливо, не всі люди Куба зараз стоять поруч з ним. Хтось міг іти крадькома позаду.
         — Забирайтеся звідси, провокація не вдалася.
         Я виглянув. Куб тримав руки перед собою, ніби заспокоюючи опонентів, його лазерний пістолет залишався в кобурі. Намагаючись не вникати в бесіду, я прислухався до навколишнього середовища. Все спокійно. До паркану залишилося зовсім небагато. Потрібен ще один ривок.
         — Обшукайте парковку і віддайте нам нашого щура — Велів Куб.
         Саме зараз. Більше можливості не буде. Дочекавшись, поки всередині "Неонових Примар" почне грати черговий черепно-розриваючий трек, я в такт звуку рвонув з місця. Стрибок. Руки ледь не зісковзують з металевої поверхні огорожі, швидко видряпуюсь і перевалююсь на протилежну сторону. Не дуже вдале падіння. Ще стрибок — і я в кущах. Завмер, прислухався: серцебиття і потужні баси. Я розстебнув плаща і заглянув до невеликого контейнера, що був прикріплений до поясу. На відміну від мого, це серце не билося. У відблисках неонового світла, металевий орган здавався холодним, ніби зробленим із льоду. Я торкнувся його рукою. Зачинив контейнер.
         Я знав, що роблю, коли прямував сюди. Сім'ї Альфа і Вернфорт ворогували багато років, постійно переходили одне одному дорогу та ділили сфери впливу. Тільки недавно їх лідери домовилися про щось на кшталт миру у зв'язку із появою проблем, які могли підкосити бізнес і тих, і інших. Однак члени обох структур продовжували спідлоба дивитися один на одного. Клуб розваг належав Сонні Вернфорту.
         Доклавши величезних зусиль, я знову напружив слух. Крізь музичну какофонію мені вдалося розібрати голоси:
         —... нікого немає, на парковці порожньо. Не доводьте моїх людей до гріха, і покиньте територію. Інакше мені потрібно буде обговорити з вашим керівництвом це лайно, яке ви тут творите.
         Ага. Отже, я все зробив вчасно і майданчик вже обшукали. Ну, тепер Кубу нічого не залишиться, як проковтнути образу та піти. Звичайно, він не розповість своєму "керівництву" нічого. Я знаю це. Куб спробував ще раз, в його голосі вже не було такої впевненості:
         — Він пробрався до вашого клубу. Ця гнида сховалася на парковці, і поки ми говорили, пробралася в клуб.
         — Я не хочу більше слухати ваше скигління, є що сказати — хай сюди приходять люди серйозні, не псуйте свято, сьогодні у мого товариша день народження.
         Один з охоронців тихо гмикнув і сказав щось не дуже пристойне. Мою голову наповнила важкість і сильний біль, у вухах дзвеніло. Я й так почув достатньо. Отже, історії про зневажливо-культурний тон Сонні Вернфорта були правдиві. Старого боялися не просто так, в місті ще давно пройшлися чутки про те, як він зняв скальпи із групи підлітків, що пошкодили чи то ворота його особняка, чи то автомобіль. Я витер лоба і повільно виліз із кущів. Біля входу в клуб вже стояла невелика черга з голодранців та ігроманів. Я прилаштувався до них і втягнув голову в плечі. Охоронець оглядав нас абияк, навіть не змінюючи свою звичайну гримасу зневаги і презирства.
         Ласкаво просимо. Перший поверх. Колір світла змінюється, робить простору кімнату то зеленою, то блакитною, то темно-червоною, нижня білизна танцівниць змінює колір теж. Танцпол, біля нього — кілька зголоднілих за жіночим принадами чоловіків, збоку — ігрові сидіння, в центрі — барна стійка. Мені саме туди. Андроїд в капелюсі сомбреро вже побачив мене і повільно відставив убік склянку, яку до цього протирав.
         — Вечір. Зроби мені один "Азот", а ще відкрий одне місце для кайфу. З підзарядкою.
         — Вечір — відповів робот і відразу ж взявся виконувати замовлення.
         Я сів біля стійки і крадькома оглянув сьогоднішню публіку. Нічого цікавого. Дівчата крутили стегнами перед п'ятьма обшарпанцями, гриміла музика. Сьогодні було якесь шоу на другому поверсі, де збирався середній клас населення. Тому зараз і людей було небагато, всі намагалися пробитися нагору, спробувавши уникнути стусанів і знущань від посіпак-охоронців. Мене не цікавило шоу. Велика склянка, наповнена яскраво-блакитною рідиною, вже стояла переді мною.
         — Не йдете на видовище?
         Очевидно, андроїд бажав перекинутися словом хоча б з кимось. Нечасто тутешня публіка замовляє якісь напої, все більше народу приходить заради ігор та симуляції. Ще більша частина — по Синтез, не зовсім легальний, але завжди доступний.
         — Ні, не цікавлюся. 
         Я прикрив очі та сковтнув слину, головний біль мучив мізки, видавлював їх назовні через вуха й очі, хоча систему я вимкнув, як тільки зайшов всередину закладу.
         — Так вас би й не впустили, виглядаєте кепсько.
         Кепсько. Звичайно, я виглядав як лайно. Бігти мало не через половину міста, насичуючи свою сорочку потом і страхом.
         — Ну, зате ти як для залізяки виглядаєш непогано.
         Андроїд примружився та погладив свої штучні розкішні вуса. Я мовчки взяв склянку і ковтком спорожнив її на половину. "Азот" теплою хвилею пройшов моїм організмом. Потрібно було підтримати бесіду з андроїдом, щоб не викликати підозри.
         — Я раніше тебе не бачив, недавно працюєш?
         — Ага. Ви перші за останні два тижні, хто замовляє щось окрім кайфу. Уже навіть азартний стіл винести довелося через його непотрібність.
         І правда. Столу я не побачив.
         — Зате народу небагато, менше роботи, хіба ні?
         Андроїд зітхнув і обперся на стійку:
         — Краще б було багато роботи, ніж ото просто стояти і дивитися на таймери, щоб відключати від кайфу їх усіх вчасно, якщо заглючила програма. Вона ніколи не глючить.
         Я подивився на місця для підзарядки і симуляції — всі, окрім двох крісел були зайняті мирно сидячими всередині людьми. Безтурботні, блаженні обличчя…
         — Чи чули ви останні новини? В продажі з'явилися нові версії, кажуть, відчуття неймовірні, просто відпад. Бос планує закупити кілька таких для клубу.
         — Чув щось — Збрехав я — Прогрес не стоїть на місці.
         О, так. Сонні Вернфорт може собі це дозволити. "Примари" приносили величезний прибуток, це місце любили місцеві роботяги, таксисти, та навіть поліцейські, ділки різного калібру… Вхід був практично вільним тільки на перший поверх. Далі мені йти потреби не було й так, я швидко допив коктейль, щоб уникнути подальшої розмови, розрахувався, встав. Біля крісла знаходився невеликий пристрій з клубком звисаючих проводів, поруч в стіні — розетка. Прекрасно. Те, що треба. Напевне з боку я виглядав таким же знедоленим втікачем від реальності, як і всі тут, головний біль продовжував тиснути на очні яблука. Андроїд знову почав автоматично протирати посуд. Слово "вільно" загорілося на невеликому дисплеї. Я сів, дістав із нагрудної кишені сорочки шнур і перш за все підключився до електромережі. Два металевих зубці плавно увійшли в ключицю, приємно завібрувало під шкірою. Оголивши ще одне маленький отвір прямо за лівим вухом, я запустив систему, підключившись до неї одним з штекерів. Мінливе освітлення клубу відійшло на другий план, перед очима поплив текст: "Ініціалізація. Завантаження даних. Завантаження інтерфейсу. Здрастуйте," Вінсент-3 "! Виберіть послугу: ігрові симуляції, розширені симуляції, мережа, курс валют, свіжі новини, деталі, опції, онлайн-магазин."
Стандартне привітання та інтерфейс. Мене не цікавила ні симуляція, ні ігри, ні тим більше курс валют. Мені потрібно підзарядитися і відпочити, щоб я зміг успішно здійснити все заплановане на найближчу ніч. Я заплющив очі, електроенергія теплом наповнювала мої вени.
         Я — кіборг моделі "Вінсент-3". Замість частини обличчя, ребер, ключиць і лівої кисті у мене електронні імпланти, в центральну нервову систему теж вживлені елементи цієї ж моделі. Кисть я придбав собі ще два роки тому. Ці деталі не є сучасною і тим більше передовою розробкою, але зарплата працівника компанії, що займається транспортуванням і підбором деталей, не дозволяє придбати щось краще. Зазвичай обивателі просто модифікують якусь частину свого тіла, виходячи із необхідності або моди. Кіборгом прийнято називати того, хто робить це регулярно, постійно купує нові деталі для свого тіла. Багато років тому було покоління любителів робити татуювання, займатися спортом — тепер же в тренді різні модифікатори. Якщо модифікаторів у тілі кілька, їм потрібна періодична підзарядка. Штучні тканини настільки добре зрощувалися з тканиною живою, що сам процес підзарядки не без підстав прирівнювався до сну, позитивно впливаючи на весь організм.
         Так склалося, що я народився із серйозними вадами слуху. У підлітковому віці мені провели декілька операцій, не обійшлося без вживлення модифікаторів і слухового апарату. Однак, чи то сама компанія переплутала деталі, чи ще щось, але з тих пір я можу регулювати рівень своєї слухової чутливості, що, власне, і стало козирем при втечі від Куба. Я ніколи нікому не розповідав про надбані можливості, інакше мене б давно внесли до реєстру Специфічно Активних Індивідів, а за ними постійно ведеться спостереження. Після інтенсивного напруження слухових рецепторів, мене зазвичай дуже сильно боліла голова, іноді і весь подальший тиждень. Кожен раз біль був сильніше, я намагався не користуватися своїм надчуттєвим слухом без необхідності. Громадяни з особливими можливостями працювали переважно або в поліції, або на кримінальні організації, я не відносився ні до тих, ні до інших.
         Відсоток зарядки підвищився до 53%. Відганяючи від себе розслабленість і дрімоту, я відключився від системи. Бармен байдуже дивився в екран невеликого телевізора, що тепер стояв на стійці. Я махнув йому рукою, він кивнув у відповідь. Нічне місто зустріло мене холодним вогким повітрям і недобрими поглядами бездомних, що хотіли і собі пробратися до клубу; увіткнути в мізки штекер, пожити у віртуальному красивому світі хоча б годинку. Їхні порожні погляди ковзали по мені, обвивали, немов змії, у них добре читалася загроза, відчай, гидливість до себе і оточуючих.
         Сумка з контейнером лежала там, де я її залишив. Я відсунув каналізаційний люк на місце і подивився на циферблат годинника — пора йти. Вузькі провулки нічного міста були раді зустріти мене, і я знову зник з освітлених білими ліхтарями вулиць та проспектів. Я витратив час, заряджаючись в клубі, але без цього надовго мене б не вистачило. Вони не будуть шукати мене в цьому районі сьогодні вночі. Рух може початися завтра, але мене це вже не зачепить. Світанок я планував зустріти не в місті.
         Все почалося кілька місяців тому, коли я зустрів Віолетту. Вона була зовсім людиною, тільки ступні металеві. Тоді я ще окрім виконання своїх обов'язків іноді підпрацьовував кур'єром у нашій компанії. Штат скорочувався, доставляти товар теж комусь потрібно було. Керівництво не заперечувало, а мені цей заробіток не був зайвим. В самому кінці робочого дня я привіз їй додому замовлення — набір адаптерів, біохімічних препаратів, що зазвичай вживалися за кілька тижнів до початку чергової імплантації модифікаторів. Це був один з найбідніших районів міста, переважно тут жили люди з мінімальними змінами тіла, або взагалі без них. По суті, вони виживали, страждаючи від закономірного презирства решти жителів міста. Багато хто з них зривав спини на важкій роботі, щоб виграти собі путівку в краще життя. Мені як нікому іншому були відомі ціни на органи та окремі частини тіла.
         Отже, я ризикнув, приїхавши прямо до неї додому без напарника, замовлення було більш важливим, ніж побоювання. Мені відчинила двері молода жінка з дуже короткою стрижкою і яскраво зеленими очима, запросила пройти всередину. Втомлений і без жодного бажання знову повертатися через все місто назад, я залишився у неї на ніч. Ми піддалися спокусі і подібно голодним звірам не могли насититися один одним, я знав її кілька годин, а здавалося — цілу вічність... Після я приходив ще. Віолетта жила сама, її мати недавно померла. Вона говорила, що їй самотньо і страшно. Що дуже хоче вирватися з цих нетрів, нарешті почати жити. Я полюбив ці очі і запах шкіри, її гострі нігті в моїй спині і п'янкі губи. Коли я після чергового робочого дня замість своєї квартирки приїжджав до неї, мій світ оживав, наповнюючись кольорами. І відтінки ці були теплі, насичені. Вона пестила моє тіло своїм, а серце — солодкими словами. Одного разу Віолетта розповіла, що в іншому місті у неї є рідня і вона хотіла б туди переїхати. Зі мною. Очі вимогливо дивилися на мене, обмацували нутро, ніби щось приховували. Я не міг відірвати погляду. Не міг уявити ні дня без цієї жінки поруч тепер. Так склалося. Дуже швидко, стрімко, можливо неправильно. Почуття палали вогнем. Їх не загасиш просто так.
         — Давай поїдемо звідси. Забери мене і будемо разом.
         Я дивився на оголену спину і втягував дим дешевої цигарки.
         — Я не можу тут більше бути. У мене хворе серце, Макс. Так було і з мамою. Ми спробували зібрати гроші на штучне... — Вона відвертає своє обличчя в сторону, я бачу профіль з маленьким носиком та красивим вигином губ — Але ми не встигли, було вже пізно. Я почала приймати адаптери і збирати гроші, але мені не вистачить.
         Далі вона плаче. Я притискаю її голову до свого плеча і мовчки дивлюся в нікуди. При місячному світлі я прийняв рішення. Прохання Віолетти стало вердиктом.
         — Допоможи мені.
         І я допоміг. Куб та його команда працювали на сім'ю Альфа. Ділки звідти повністю контролювали постачання і збір великого відсотку усіх деталей, про це знав мало не кожен. За роки роботи на компанію я жодного разу не пхав свого носа в ті справи, просто виконував обов'язки і трохи підзаробляв. Одного разу до мене дійшла чутка, а потім я скористався своїм болючим "талантом" і підслухав емоційну бесіду Куба з якимось типом вже після завершення робочого дня, коли я збирався знову їхати до Віолети. Їх розмова була довгою, мені достеменно стало відомо, що незабаром прибуде партія високоякісних органів і Куб збирається її без шуму та схвалення свого боса продати. В той момент я чітко зрозумів, що хочу бачити біля себе жінку з металевими ступнями і яскраво зеленими очима. Якщо не завжди – то дуже, дуже довго. Шлях назад було відрізано, як і плани на планомірне життя зі спокійним сном... Сьогодні ввечері мене спіймали на місці злочину і почалася гонитва, яка завершиться лише тоді, коли ми покинемо місто.
         Заздалегідь придбаний пістолет був за спиною. Стріляв я лишень в тирі, але досить прицільно, навіть з однієї руки. Я зупинився, щоб перевести подих, знову подивився на годинник. Віолетта вже чекала мене. Вийшов із тіні прямо на вулицю, де не було ні душі, прискорив крок. Сам Куб навряд чи з’явиться тут. Він не хоче, щоб хтось взагалі дізнався про ці маніпуляції зі штучними органами, не хоче злити сім'ю Вернфорт зайвий раз, а ця територія належала їй. Я все продумав. Звичайно, в плані було багато дірок. Але найважливіший етап пройдено. Зрештою, я був упевнений в цьому.
         Знову блакитне неонове світло, цього разу його поширює самотній рекламний щит. Світло примарне. Я вже бачив старий автомобіль, в якому повинна сидіти Віолета. Тьмяна блакить розсіювалася по всій окрузі та лягала на цегляні стіни давно закритої фабрики. Я озирнувся, дістав пістолета, стиснув його в своїй людській руці і подався вперед. Чому вона не виходить? Все йшло за планом, я прибув вчасно, дістався сюди, минаючи всіх бездомних, патрулі поліції. Кілька кроків до автомобілю і тут я помітив ще один, припаркований в тіні двору фабрики. Віолетта вийшла і тепер прямувала до мене, проте свій погляд я не відводив від машини, що стояла там, в темряві. Віолетта підбігла ближче, обхопила мене руками:
         — Коханий! Воно тут?
         Киваю. Я хочу різко взяти її за руку і разом рвонути до машини, але не встигаю. Двері припаркованого автомобілю відкрилася і позаду мене пролунав шурхіт. Різко розвертаюся, викидаючи руку з пістолетом, стріляю на звук. Грудьми загороджую свою кохану, здається, кричу: "Біжи!".  Я встиг вистрілити раніше, ніж людина в довгому плащі це зробила. Спалах. Я майже не примружився. Встиг помітити збоку щось… І відчув різкий болючий удар прямісінько під ребро. Ще не розуміючи, що відбулося, я спробував знайти очима Віолетту. Кохана різко штовхнула мене, вибиваючи з руки пістолет. Я опустився додолу. Щось тепле потекло сорочкою на місці удару. Різкий приступ головного болю пульсацією віддавав у черепній коробці. Я застогнав. До Віолетти підійшов якийсь чоловік.
         — Бідний Ленні, бідний Ленні. Спочине з миром бідний Ленні...
         Незнайомець в такому ж плащі, підняв з землі мій пістолет і направив його дуло на мене.
         — Віолетто... Ти...? — Дихання перехоплювало. Я помацав місце удару, подивився на пальці. Кров. 
         — Ти що?!
         — Вибач, милий. Дякую. Ти забезпечив мені і моїм братам... — Вона замовкла і подивилася на тіло, що лежить позаду — Братові кілька років безтурботного життя. А Ленні й так був відморозком, ще з дитинства.
         І посміхнулася, складаючи невеликого ножа. Я прикрив очі, щоб прийняти кулю в голову.
         Серія різких звуків зліва. Спалахи, шипіння. Чоловічий крик. Мить — і я повертаю болючу голову, бачу знайому фігуру з модифікованим оком, що світиться в темряві. Я відчув, що ще маю сили. Я живий. Ковтнувши слину, я різко побіг, а зовсім близько від мене пронісся лазерний промінь. Ще один постріл. Я біжу, неслухняними ногами вже майже завертаю в укриття, за стіну занедбаної фабрики, як раптовий пекучий біль в спині вибиває мені грунт з-під ніг і я падаю.
         Вцілив.
         Намагаюся обпертися на руки і піднятися, контейнер міцно прикріплений до мене ременями. Я подивився в бік, звідки вівся вогонь. Віолетта лежала біля одного з своїх братів, про яких я до сих пір нічого не знав. Неспішною ходою до мене наближався Куб з лазерною автоматичною гвинтівкою в руках. Десь на дорозі почувся звук двигуна. А ось за своїм лідером під'їхали і його люди. Невже не побоявся заїхати на чужу територію? Либонь, ризикував Куб не просто так. Я – свідок.
         Я знайшов в собі сили, все ж піднявся на ноги, притулився спиною до цегляної облупленої стіни. Куб стояв навпроти мене і дивився на мої тремтячі руки — в них я стискав новеньке серце.
         — Твоя дурепа вже всім навколо проговорилася, що скоро добре заробить. Що її тарабанить наївний клоун з Компанії. “Вінсент”, віддай мені серце і я не вб'ю тебе.
         Кумедний.
         Переборюючи бажання застогнати, кажу:
         — У мене в спині і збоку дірки. Я вже мрець. Невдало жартуєш, Кубе.
         — Все ще можна виправити. Віддай серце. Ми домовимось.
         Ми домовимось?
         Елегантна сорочка, значно дорожча, ніж моя. Вишукані черевики та штани. Ось тільки їх справжній колір визначити було важко. Бліде освітлення все навколо перетворювало в суцільну мляву, у тьмяну блакить. Отже, Віолетта зрадила мене, використала, як нацьковану собаку. Я підняв погляд на мого рятівника. Металеве серце було досить чутливим до будь-якого тиску і я легко міг його зіпсувати необережним рухом.
         — Не домовимося, Кубе. І в мене є ім'я. Макс.
         З цими словами я через силу посміхнувся і втиснув пальці своєї нелюдської руки в серце. Хрускіт. Куб стріляє. Кілька довгих черг з лазерних променів вдаряються в мої груди і втискають мене у стіну.
         — Ідіот.
         Моє тіло повільно сповзло на землю і останнє, що я побачив перед тим, як назавжди розчинитися в неоновій блакиті цього міста — Віолетта. Вона була далеко, однак її очі були відкриті. Я впевнений, що я їх бачив. Куб опустив гвинтівку і попрямував до автомобілю, де його чекали спільники. Все було скінчено.