Біографія Вольтера

Біографія Вольтера українською мовою

Вольтер (справжнє ім’я Франсуа Марі Аруе, фр. François Marie Arouet) – один із найбільших французьких філософів-просвітників XVIII століття, поет, прозаїк, сатирик, трагік, історик, публіцист, антиклерикал, який відомий своєю дотепністю, нападками на настанови католицької церкви, а також пропагандою свободи віросповідання, свободи слова і відокремлення церкви від держави – народився 21 листопада 1694 року в Парижі (Французьке королівство).

Мати Вольтера, Марі Маргарет Дома, була куртизанкою, а батько, Франсуа Аруе, – нотаріусом і збирачем податків. Сам Вольтер не любив батька і його ремесло, а пізніше, 1744 року, зволів оголосити себе позашлюбним сином якогось шевальє де Рошбрюна, злиденного мушкетера і поета, ніж залишатися сином заможного буржуа.

По кількох роках навчання в паризькому єзуїтському коледжі Людовика Великого (1704–1721) юний Аруе, на вимогу батька, зайнявся вивченням права. Незабаром він проти батькової волі проміняв юриспруденцію на лаври зухвалого віршотворця і радості світського життя. У травні 1717 за складання сатири на регента Франції герцога Орлеанського автор-початківець потрапив до Бастилії, проте рік ув'язнення не охолодив його літературного запалу. Вже в 1718 була поставлена його перша значна п'єса «Едіп», прихильно сприйнята публікою.

На початку 1726 відбулася сутичка Вольтера з шевальє де Роганом, який дозволив собі привселюдно насміхатися з його спроби сховати під псевдонімом своє недворянське походження. Озброївшись пістолетами, Аруе намагався помститися кривднику, але був заарештований, кинутий до Бастилії, а наприкінці 1726 змушений залишити Париж. Понад дворічне перебування в Королівстві Великої Британії зміцнило його прихильність до віротерпимості і лібералізму. Свої ліберальні погляди Вольтер виклав у «Філософських листах». 1734 року, уже після повернення Вольтера на батьківщину, книга була спалена за вироком Паризького парламенту, автор же перебував під загрозою нового арешту. Не бажаючи спокушати долю, Вольтер того ж року виїхав до Шампані, де усамітнився в маєтку своєї коханки, маркізи дю Шатле. Одна з найосвіченіших жінок того часу, вона поділяла захоплення Вольтера метафізикою, природничими науками, біблеїстикою.

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтера-придворного. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). 1746 року його обрали до Французької академії, але, попри всі намагання, йому так і не вдалося здобути прихильність короля.

У 1746 Вольтер був призначений придворним поетом та історіографом, але через невдоволення маркізи де Помпадур порвав із двором. Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення прусського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року в Берліні (Потсдамі). Але там він викликав невдоволення короля непевними грошовими спекуляціями, а також сваркою з президентом Академії Мопертюї (карикатурно зображеним Вольтером у творі «Діатриба доктора Акакія»), через що був змушений у грудні 1754 переїхати до Швейцарії, де йому довелося провести решту життя.

В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, який назвав «Відрадне» (Délices). Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 орендував маєток Турне, а на початку 1759 придбав ще й маєток Ферней, розташовані по обох боках кордону Женевського кантону з Францією. У цей час Вольтер почав співпрацювати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера. Ферней став його «питомим князівством», яким він керував як освічений монарх, і місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Як людина вже багата і цілком незалежна, капіталіст, землевласник і водночас власник ткацької і годинникової майстерень, Вольтер – «Фернейський патріарх» – міг тепер вільно і безбоязно представляти у своїй особі «громадську думку», всемогутню думку, проти старого соціально-політичного ладу, що доживав свій вік.

Ферней став місцем паломництва для нових інтелектуалів. Дружбою з Вольтером пишалися такі освічені монархи, як Катерина II, Фрідріх II, який відновив з ним листування, та Густав шведський.

У 1774 Людовіка XV змінив Людовік XVI, а в 1778 Вольтер у віці 84 років повернувся до Парижа, де йому, попри ворожу байдужість короля, влаштували пишну зустріч. Він придбав собі садибу на вулиці Рішельє, активно працював над новою трагедією «Агафокл». Виставляння його останньої п'єси «Irène» перетворилося на його апофеоз. Призначений директором Академії, Вольтер, попри похилий вік, розпочав переробляти академічний словник. Вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер.

Сильний біль, походження якого спочатку було незрозуміле, змушував Вольтера приймати великі дози опію. На початку травня, після загострення хвороби, доктор медицини Тронше поставив невтішний діагноз: рак передміхурової залози. Вольтер ще тримався, часом навіть жартував, але часто жарти переривала гримаса болю. Черговий лікарський консиліум, який відбувся 25 травня, передбачив швидкий летальний результат. Кожен день приносив хворому дедалі більші муки. Часом не допомагав навіть опій.

Племінник Вольтера абат Міньо, намагаючись примирити дядечка з католицькою церквою, запросив до нього абата Готьє та парафіяльного кюре церкви св. Сульпіция Терсака. Візит відбувся вдень 30 травня. За легендою, на пропозицію священнослужителів «зректися від Сатани і прийти до Господа» Вольтер відповів: «Навіщо перед смертю набувати нових ворогів?». Його останніми словами було «Заради Бога, дайте мені померти спокійно».

Вольтер помер 30 травня 1778 року в Парижі. У 1791 Національний конвент постановив перенести останки Вольтера до Пантеона і перейменувати «Набережну Театинців» на «Набережну Вольтера». Перенесення останків Вольтера до Пантеона перетворилося на грандіозну революційну демонстрацію. 1814 року під час Реставрації ходила чутка, що останки Вольтера були нібито викрадені з Пантеону, що не відповідало дійсності. Прах Вольтера все ще перебуває в Пантеоні.

Твори

Фантастичні романи:
«Мікромегас» (1752).
«Кандід, або Оптимізм» (1759).

Філософські повісті:
«Простак» (1767).
«Діалоги Евгемера» (1777).

Трагедії:
«Брут» (1731).
«Танкред» (видана в 1761).

Сатиричні поеми:
«Орлеанська діва», (1735, видана в 1755).

П'єси:
«Едіп».
«Ірена» (1776).

Історичні твори:
«Історія Карла XII» (1730).
«Філософські листи» (1733).
«Філософський словник» (1764-69).
«Дослід про дух і звичаї народів».
«Століття Людовіка XIV».
«Кодекс порядних людей, або мистецтво не дати себе обманути негідникам» (1825) (Code des gens honnêtes ou l'art de ne pas être dupe des fripons).

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор читателей
up