«Історія людства є нічим іншим, як картиною злочинів і нещастя» (До вивчення повісті Вольтера «Простак»)

Вивчення повісті Вольтера «Простак»

І. В. Лімборський

Художні пошуки Франсуа Марі Аруе, який уславився за прізвищем Вольтера, належать до першого етапу просвітительського руху у Франції. Філософ, учений, історик, письменник, для багатьох він став символом європейського Просвітництва. Політичним ідеалом Вольтера стала «освічена монархія», він звертався до Бога у пошуках першопричин буття, чим, власне, і засвідчив принципову відмінність своєї концепції світу від позиції інших просвітителів (Ламетрі, Гельвеція). Водночас видатний просвітитель був далекий від радикалізму Ж.-Ж. Руссо, який закликав сучасників до принципової перебудови суспільного устрою на основі республіканських ідей.

Народився Франсуа Марі Аруе 21 листопада 1694 року в Парижі — столиці однієї з наймогутніших серед тогочасних європейських країн феодально-абсолютистських держав. У цей час у Франції при владі перебував Людовік XIV, який спробував перетворити літературу на служницю своїх монархічних ідей і за допомогою неї та католицької церкви повністю заволодіти душами своїх підлеглих. Однак вже на початку XVIII ст. розпочалися неухильні зміни в суспільному житті — література поступово почала звільнюватися з лабет королівської влади, а кінець владарювання короля (1715) був позначений цілковитим крахом його експансіоністської політики в Європі, зубожінням французької економіки і поширенням у країні невдоволення політикою монарха.

Батько майбутнього просвітителя зробив кар’єру державного службовця спочатку як успішний нотаріус, а згодом як чиновник казначейства. У десять років Франсуа Марі став учнем колегії Людовіка Святого — середнього навчального закладу, в якому вчилися вихідці з багатьох аристократичних родин. Уже тоді Франсуа Марі був одним з найкращих учнів і вирізнявся своєю схильністю до наук та поетичним талантом.

За епохи регентства (1715-1723) Вольтер потрапляє на одинадцять місяців до Бастилії (1717-1718) за те, що написав уїдливу сатиру на герцога Філіпа Орлеанського, котрий тимчасово керував країною через неповнолітність короля Людовіка XV. Саме у в’язниці письменник розпочинає роботу над трагедією «Едіп», яка була написана згідно з канонами просвітительського класицизму і принесла йому славу та визнання. Після арешту й ув'язнення Вольтер зробив для себе важливий висновок: спрямовувати вістря сатири проти коронованих осіб не тільки небезпечно, а й значною мірою недоречно.

У 1725 році трапилася подія, яка вплинула на подальшу долю письменника. Слуги вельможі де Ро-гана побили Вольтера палицями — їхній пан розлютився на письменника через те, що не спромігся перемогти його у прилюдному обміні дотепами. Вольтер не знайшов заступництва у впливових аристократів і спробував викликати де Рогана на дуель, за що знову потрапив до Бастилії. Після двох тижнів перебування у в’язниці в травні 1726 року він живе як вигнанець в Англії упродовж трьох років. Там познайомився з працями Локка, Ньютона, Шефтсбері, які на той час були майже невідомі у Франції.

Після повернення на батьківщину Вольтер перебуває тривалий час у замку Сірей у своєї близької знайомої маркізи дю Шатле, яка підтримала мислителя у важкий період його життя. Тут він написав свої відомі класицистичні трагедії «Магомет» (1742), «Меропа» (1743), комедії «Блудний син» (1736), «Наніна» (1749), філософську повість «Задіг» та інші твори. Але після смерті маркізи Вольтер на запрошення прусського короля Фрідріха II відбуває до Німеччини. Однак, розчарований політикою свого «доброзичливого товариша», який своїми вчинками аж ніяк не сприяв поширенню ідеалів Просвітництва в країні, письменник відбуває до Швейцарії, де у 1758 році купує на кордоні із Францією невеличкий маєток Ферней, де і прожив останні роки свого життя.

В історії європейських літератур епохи Просвітництва повість Вольтера «Простак» (1767) посідає виняткове і, можна навіть сказати, у певному відношенні показове місце. Визначено це тим, що в цьому творі письменник спробував узагальнити тривалу полеміку своїх сучасників довкола «природної людини».

Нагадаємо, що поняття «природна людина» — одне із стрижневих у просвітительській естетичній, філософській та художній думці. Під «природністю» і «природним» просвітителі розуміли і вірність первозданній природі, що не зазнала руйнівного впливу цивілізації, і важливий предмет для зображення в мистецтві, і цілу систему моральних принципів, оскільки природа не знає таких суспільних вад, як шахрайство, підступництво, лицемірство тощо. Цікаву концепцію «природної людини» висунув Ж.-Ж. Руссо, який закликав сучасників повернутися до природи і природного життя, вважаючи це єдиним можливим порятунком від жахливого поступу суспільного прогресу, який руйнує людину зсередини. Еталоном «природної людини» для Руссо були Робінзон Крузо і Адам, які, живучи поза суспільством, зберегли в собі природжену схильність до добра і краси та керувались у своєму житті природними законами і почуттями.

Руссо гадав, що єдиним хранителем «природних» традицій є простий народ, насамперед селянин, життя якого цивілізація зачепила якнайменше. Щирі безпосередні почуття людини, здатність не до інтелектуальної, а до емоційної рефлексії і переживань дістали в руссоїзмі докорінно іншого тлумачення, ніж в раціоналізмі. Тепер уже не розум оцінювався як можливий критерій істини, а почуття, котрі вказують на близькість людини до природи. У цьому плані руссоїзм у своїх основних ідейних настановах відбивав загальну тенденцію розвитку європейських літератур другої половини XVIII ст. на переорієнтацію художньої думки з «життя розуму» на «життя серця».

Вольтер у своїй творчості дотримувався дещо інших ідейних засад. В історико-культурному аспекті він був прихильником тієї лінії художньої думки, що була пов'язана з раціоналізмом і класицизмом. Щоправда, цей класицизм був суттєво видозмінений і поновлений письменником у порівнянні з класицизмом XVII ст.: у Вольтера цей літературний напрям став рупором просвітительських ідей. Тому позиція Руссо була принципово неприйнятною для письменника. Не дивно, що літературознавці бачать у цих двох мислителях «два різних полюси французького Просвітництва, дві різні натури, воістину два антиподи» (С. Артамонов). Один при цьому намагався змінити основи суспільного буття через сміх і сатиру, а другий — через почуття і сльози.

Ідейні розбіжності цих двох великих просвітителів призводили іноді до прямих випадів одного проти іншого. Руссо, наприклад, у вольтерівській сатиричній критиці вад суспільства побачив лише примху забезпеченого багатія. Вольтер у відповідь назвав Руссо божевільним. Та особливо автор «Простака» не міг погодитися з думками Руссо, що були висловлені ним у «Міркуваннях про науки та мистецтва» (1750), де він негативно висловлювався про цивілізацію, культуру й обстоював думку про необхідність людині повернутися до «дикого» стану, в якому вона була по-справжньому щасливою. (До речі, цю книгу Руссо надіслав Вольтеру власноручно). Вольтер на це дав таку відповідь: «Ваша книга навчає людину повзати рачки, коли я за шістдесят років відучився від подібного способу пересування».

Увага Вольтера і як письменника, і як мислителя була зосереджена навколо проблеми життя людини у суспільстві. Першочерговим завданням він бачив тут необхідність виробити раціональним шляхом — через узагальнення відповідного суспільного досвіду — стрижневі принципи людського існування, причому смисл життя окремої індивідуальності він розглядав у непорушному зв'язку з усією людською спільнотою. Відтак пошук відповідної соціальної організації — головна мета багатьох філософських трактатів і художніх творів просвітителя. На думку Вольтера, вже первісні люди жили у спільнотах, і «суспільний стан» є «природним» для людства.

Інша проблема, якою також переймався мислитель, — це проблема моралі. Лише моральні принципи, як він вважав, спроможні бути ефективним регулятором людської поведінки, що, власне, і дозволить згармонізувати зв'язок окремої особистості з іншими людьми і побудувати таке суспільство, котре буде віддзеркалювати їхні спільні інтереси. І тут Вольтер звертається до поняття «природність», оскільки, на його думку, моральність не містить у собі зовнішнього, трансендентного, божественного начала, а закладається в людині природою у формі «природних законів» її поведінки. При цьому мислитель вважав, що не існує якихось уроджених моральних принципів — усі вони формуються у свідомості особистості в процесі її життєдіяльності.

Усе зазначене досить оригінально й цікаво відбилося в повісті «Простак». За своїми жанровими ознаками це — філософська повість, в якій філософській просвітительській тезі підпорядковуються всі художньо-виражальні та зображальні засоби: власне це твір, у якому філософські думки письменника втілено в художню форму.

В основі сюжету твору — історія молодого француза, який у дитинстві потрапив до племені індіанців — гуронів, де він прожив до свого повноліття. Згодом він потрапляє до Європи, спочатку до Англії, а потім до Франції, де, власне, і розгортаються події повісті. Гурона прозвали «Простаком», оскільки він завжди намагався казати людям лише правду і дотримуватися тих принципів у житті, що були підказані йому «серцем». Як відомо, подібне входило в просвітительський моральний кодекс дикуна, який цурається неправди й облуди, в усьому покладається на свої «природні» почуття і бажання, які завдяки своїй природності не можуть бути аморальними.

У Франції Простак зустрівся зі справжньою «цивілізацією», яка постійно викликає у нього щире здивування, а іноді й просто нерозуміння. Він як людина, що звикла дивитися на дійсність незаангажовано, щиросердо визнає, що в «цивілізованій» країні все побудоване на «нерозумних», «протиприродних» принципах.

Гурон стає християнином, але коли читає Біблію, у нього виникають такі питання, на які священики-католики не можуть дати зрозумілої відповіді. Більше того, майже одразу він доходить висновку, що між біблійними приписами та самим життям існує нездоланна прірва. «Я бачу, що у вас тут кожного дня відбувається багато таких речей, про які немає жодного слова у вашій книзі, і не виконується геть нічого з того, що в ній записано: визнаю, що це мене дивує й розлючує», — говорить він, маючи на увазі Біблію.

Простак щиро закохався у Сент-Ів, яка відповіла згодою вийти за нього заміж. Проте тут виявляється, що розв’язувати це питання повинні не закохані, а їхні батьки. Ситуація ускладнюється тим, що, згідно зі збігом обставин, хрещеною матір'ю Гурона була прекрасна Сент-Ів, і тепер вони не можуть одружитися через те, що в очах суспільства це є «гріхом».

У цей час у повісті розгортаються інші події, які в подальшому кардинально змінили долю головного героя. Одного дня до узбережжя Франції прибула ворожа ескадра, і саме Простак завдяки своїй сміливості й відвазі допомагає перемогти загарбників, Гурон, розраховуючи на заслужену подяку від короля, поспішає до Версаля, але одержує не винагороду за свої військові подвиги, а потрапляє до Бастилії.

У в'язниці Простак опиняється в одній камері з янсеністом, представником секти протестантів, які жорстоко переслідувались урядом. Хоча герой багато в чому не поділяє поглядів свого нового товариша (не може, наприклад, погодитися з теорією про безкінечне Боже милосердя), під керівництвом янсеніста Гордона він одержує європейську освіту, знайомиться з науками, новітніми філософськими системами. Вивчаючи історію людства, Простак доходить висновку стороннього спостерігача, яким якраз і могла бути лише «природна людина»: «Історія людства є нічим іншим, як картиною злочинів і нещастя».

Розмірковуючи над характерами «природних» і «цивілізованих» людей, Простак одразу ж схиляється у своїх симпатіях до перших, а не до других. Він, зокрема, зізнається: «Мої американські співвітчизники ніколи б не звернулися до такого жорстокого поводження, яке я зараз відчуваю на собі: їм би це просто не спало на думку. Їх називають дикунами, а вони хоча і грубі, але відзначаються доброчинністю, водночас як мешканці цієї країни хоча і витончені, але люті шахраї».

Цікаво, що янсеніст починає відчувати на собі позитивний вплив «нецивілізованого» Простака. Гордон, наприклад, запозичує у нього деякі моральні принципи, змінює своє ставлення до кохання після розповіді Простака про свої почуття до Сент-Ів. Раніше янсеніст дивився на кохання як на прояв гріховного начала в людині, а тепер він починає розуміти, що воно спроможне морально звеличити особистість.

Проте найголовніше для Вольтера виявляється те, що сам Простак почав суттєво змінюватися під впливом просвітництва. Тут письменник намагається значною мірою пом’якшити кричущі крайнощі руссоїстської концепції «природної людини». Філософська ідея Вольтера полягала в тому, щоб зробити «дикуна» корисним членом суспільства. Простак щиро визнає: «Я схильний повірити у метаморфози, оскільки з тварини я перетворився на людину». Звичайно, Простак засвоїв від свого товариша лише «корисне» і не відмовився від своєї звички дивитися на речі очима «природної людини».

Сент-Ів прибуває до Парижа для того, щоб врятувати свого коханого. Перше, що вона зустріла та відчула на собі — це байдужість чиновників. Один з них відверто зізнається: «Я не маю права робити добра; вся моя влада полягає лише в тому, що час від часу я можу робити зло». Задля врятування Простодушного Сент-Ів, що була наділена привабливою зовнішністю, пішла на страшний моральний злочин: вона скорилася домаганням розбещеного вельможі, але не змогла пережити безчестя і померла на руках в ошалілого від горя нареченого. Таким трагічним фіналом Вольтер закінчує свою повість, в якій він спробував випукло зобразити всі вади своєї похмурої епохи і «цивілізованого» суспільства. На його думку, не можна очікувати позитивних змін у країні, громадяни якої навіть не помічають того, за якими жорстокими та облудливими принципами вони живуть. Розкрити їм очі на справжню сутність речей може лише «нецивілізований дикун» Простак, погляд якого вільний від суспільних вад та забобонів.

«Простак» Вольтера і повість Г. Квітки-Основ’яненка «Козир-дівка»

У плані пошуку спільних мотивів у зарубіжній та українській літературах цікавою може виявитися спроба порівняти повість Вольтера з твором Квітки-Основ’яненка «Козир-дівка». Пригадаємо, що сходження на новий щабель культурного розвитку в українській літературі дало могутній імпульс для освоєння того вагомого набутку європейської літератури, що була пов'язана з просвітительським типом художнього мислення. В силу історичних обставин це стало можливим лише на початку XIX століття, коли в Україні стали широко відомі імена Монтеск'є, Дідро, Руссо і Вольтера. Щоправда, у полеміці між двома останніми українським письменникам більш прийнятною виявила-ся позиція Руссо — раціоналістична вольтерівська лінія не знайшла в Україні достатнього ґрунту для свого становлення і розвитку. І. Франко, наприклад, уже у творчості Г. Сковороди бачив виразні відгуки руссоїзму. Руссоїстські ідеали патріархального селянського життя, довіра до голосу «серця», акцентування на близькості людини до природи не були чужими і для таких українських письменників, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, Д. Мордовець, Г. Барвінок, М. Куліш.

Проте було б перебільшенням стверджувати, що між творчістю Вольтера та творами українських письменників не існувало певних типологічних збігів. І українська, і французька просвітительська літератури перебували на спільній орбіті важливих процесів пошуку етичного й естетичного ідеалів гармонійного існування особистості в суспільстві.

В особливостях розгортання сюжету і в способі вирішення основного художнього конфлікту впадає в око близькість повісті Квітки-Основ’яненка «Козир- дівка» до «Простака» Вольтера. В етологічній за своїм характером повісті українського письменника головного героя бідняка-сироту Левка було несправедливо звинувачено у злочині, кинуто до в'язниці і засуджено до заслання у Сибір. Між двома героями, Гуроном і Левком, можна знайти багато спільного: вони близькі до природи, відкриті для щирих природних почуттів, складні обставини і шахрайство оточуючих стали причиною їхнього ув'язнення, а для визволення треба звертатися до «високого» заступника.

В обох повістях активну позицію займають закохані в героїв Сент-Ів і Ївга. Вагоме місце в «Простаку» і в «Козир-дівці» відведено викривальному, неприховано-сатиричному зображенню чиновників, від свавілля яких залежать долі безневинних людей. Усе це виростає у творах в гостру сатиру на адміністративно-судову систему в обох країнах — у Франції та в Україні.

Квітка-Основ’яненко, як і Вольтер, схиляється до думки: годі й шукати справедливості там, де є такі чиновники, яким, за словами одного з персонажів, «даєш, не надаси; сторжишся, віддаси, — ще мало, ще витяга». Однак, на відміну від французького письменника, Квітка-Основ’яненко пропонує ідилічно-щасливу розв'язку в дусі сентиментальної літератури, в якій обстоювалися ідеали «торжества доброчесності» Ївга вимушена звернутися по допомогу до «справедливого» губернатора, який переймається долею несправедливо покараного Левка, встає на захист простих селян і карає кривдників.

Література:

  1. Акимова A.A. Вольтер. — M., 1970.
  2. Артамонов С.Д. Вольтер и его век. — М., 1980.
  3. Кузнецов В.Н, Франсуа Мари Вольтер. — М., 1978.
  4. Коптілов В. Вольтер. Біографія-есе // Вітчизна. — 1997. — № 1-2, 3-4, 5-6, 7-8.
  5. Лімборський І.В. Вольтер і Україна // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1999. — № 3.
  6. Фридштейн Ю. Вольтер. Жизнь в России // Вопросы литературы. 1995. — Вып. 6.

Л-ра: Зарубіжна література. – 2009. – № 10. – С. 10-12.

Біографія

Твори

Критика

Читайте также


Выбор читателей
up