Пасмор Сергій. Гример – комар – вівтар
Вона померла. Її більше не має. На згадку про неї в мене є тільки ця гримерка. Після тієї пожежі я втратив все, будинок, збереження, речі, а головне її.
Керівництво співчуваючи дозволило мені жити в гримерці нашого кіно-павільйону. Ще б не дозволили. Це місце було нашим другим домом.
В гримерці ми познайомилися, закохувалися, проживали негаразди, щастя та найкращі моменти нашого життя. І востаннє я бачив її саме тут. На цьому потертому кріслі, напроти велетенського дзеркала окантованого дерев’яною рамою, що стояло на дубовому столі, з купою шухляд, набитого гримерним приладдям. Стіл був завалений різними пудрами, фарбами, тінями, лаками, гелями, щітками, помадами, перуками, та безліччю скриньок з аксесуарами, найрізноманітніших, від перстнів, до намиста. Майже всі їх, Вона вдягала для зйомок, але не носила в повсякденному житті. Я не бачив її душі в них.
Дзеркало було все обліплене стікерами так що вільного місця вистачало тільки для того щоб побачити обличчя та трохи тулуб. В цьому вже вбачалась її душа. Вона мала звичку все записувати, і обов’язково так щоб це було на видному місці: час зустрічі з режисером, прийом таблеток, нагадування побутових справ, списки того що потрібно купити до столу, книжки які варто почитати, репліки її ролі, навіть просто малюнки якихось звірят, там могло бути все що завгодно. Це було її.
Також місцями були прикріплені різні фото: моменти зі зйомок, кадри фільмів, якісь спільні відпочинки акторським складом, її батьки, і найголовніше – наше з нею спільне фото. Ми з нею тісно прикуті щоками один до одного з посмішками до вух. Видно рум’янець любові, ну і трохи алкоголю. Нам обом не подобалося як ми вийшли на цьому фото, але воно було найщирішим та найщасливішим проявом нашого кохання на плівці. Я годинами, обережно його розглядав, боючись щоб сльози не потрапили на картку. Але жахливим було те що, чомусь, я її не впізнавав. Навіть на цьому фото я не міг розгледіти її.
Також на дзеркалі і на стіні за ним, висіли різні постери з наших фільмів, вирізки з газет, обривки сценаріїв, квитки з наших походів в кіно, трамвайний білетик за яким я вперше приїхав до неї, стрічка з першого букету квітів подарованого їй мною. Це був наш вівтар.
Але головною прикрасою цього всього столу був гіпсовий зліпок її голови. Ми робили його для сцени вбивства її героїні, як раз в день коли сталася пожежа. При цій процедурі голова людини повністю обмазується альгінатним розчином, залишаються тільки маленькі отвори для дихання. І так вона має просидіти поки альгінат не застигне, в середньому 20-40 хвилин. В повній темряві, неворушачись, з ускладненим диханням та повним відчуттям скутості та безпомічності. Для неї, як схильної до клаустрофобії, це було справжнім випробуванням та навіть катуванням, але Вона гідно з цим справлялася. Я завжди сидів поряд та розповідав кумедні історії на що Вона обережно хіхікала. Я обов’язково тримав її за руки. Я як зараз відчуваю її вічно холодні долоні, та худорляві пальці, відчуваю кожну кісточку, та кожну вену, які було так добре видно на її блідих руках. Як би я хотів знов торкнутися їх, та щоб знов вони притулилися до мого обличчя, та своїм холодом розпалили вогонь в моєму серці. Я б міг би відтворити їх в ідеалі, в оригінальній величині, все до дрібничок. Але я не міг зробити цього з її обличчям...
Проблема в тому що в пожежі її тіло цілком згоріло, в пред’явленні трупа для впізнання навіть не було сенсу, похорон був в закритій труні. Не знаю чому, можливо через шок, через страх чи ще щось, я забув її обличчя... Я бачу її тіло, я бачу її силует, я бачу її волосся, але не бачу обличчя, замість нього – щось, морок...
Дивлячись на її фотографії Вона здавалася мені не справжньою, вони не могли передати її істинний вид. Я не відчуваю її душі в них. Все що могло мені нагадати її, згоріло разом з нею. Все що в мене є – цей зліпок її голови. Я маю відтворити її лице до досконалості, до кожної її зморшки, до кожної її родимки, до кожного відтінку та блиску в її очах.
***
В павільйоні всі знали що мене не варто відвідувати. Всіх хто заходив я навіть трохи агресивно виганяв, або просто не приймав їх розмови і вони ніяково покидали гримерку зі словами співчуття. Але це було перші дні, зараз керівництво було надто зайняте тим що думали як же бути з фільмом, ким замінити її, чи взагалі повністю змінювати сюжет. Про мене вони не згадували. Та і в цілому павільйон пустував, так як зйомки були призупинені. І з часом мене почало окутувати нестерпне відчуття самотності.
Я просто хотів щоб хтось був поряд, нічого більшого. На жаль ні котика, ні собачки, ні якихось там акваріумних рибок у нас не було. Мені було потрібно щось живе і з душею але щоб не набридало мені та не доколупувало розмовами. Згодом мені трапився ідеальний варіант. В гримерці з’явився комар.
Не знаю яким чином він тут очутився, враховуючи те що вже кінець осені, не сезон так би мовити, але схоже він тут вирішив залягти на зимівлю. Спочатку він мене сильно дратував, його дзижчання по ночам просто виводило мене з себе. В якийсь момент я чітко відчував що він сидить в мене на руці. Але я передумав вбивати його. Після того як всесвіт забрав мою кохану, я не хотів забирати ще чиєсь життя з цього світу, навіть такої маленької, дратівливою та ненависної людству комахи. До того ж це була та сама жива душа, присутність якої мені так потрібна. В нас з ним був негласний договір: я дозволяю йому пити мою кров, а він рятує мене від самотності. І взагалі, скільки живуть ті комарі? Я думаю недовго. Хай насолоджується життям. Я назвав його Альфредо.
Хоч гримерка була надто затемнена, і денне світло в неї майже не потрапляло, для Альфредо я завжди вмикав настільну лампу, та спрямовував її на стіну, щоб я міг бачити його. Я думаю це йому навіть доставляло радість, він так весело та енергійно літав коло неї. Яка чудова розвага.
Альфредо був чудовим співрозмовником. Він завжди чуйно та не перебиваючи вислуховував мене. За ці дні мені здавалося він дізнався всю історію мого життя та головне кохання. Він слухав про всі наші побачення, про наші перші цілунки, милі повідомлення, посмішки, обійми, подарунки, все що було так приємно згадувати, але також і про наші сварки та непорозуміння, але й про них я згадував з посмішкою. Краще вже це, чим те що є зараз... Також цей комарик допомагав мені бути живим. Я думав що я вже нічого не відчуваю, ні голоду, ні спраги, ні болю, я просто існую і все. Але ні, я прекрасно відчував свербіж після його укусів. Це хоч і дратувало мене, проте приносило радість. Так ми й жили разом: я, Альфредо та гіпсовий зліпок голови моєї коханої.
***
Наше фото завжди було перед очима, але згодом я просто прикріпив його назад, щоб зовсім не затерти його руками. Я годинами міг сидіти дивлячись на зліпок. Перед собою я бачив тільки білі як вапно очі, ніс, губи, щоки, підборіддя, контури брів. Але це була не Вона, просто якийсь далекий спогад про неї. Я не наважувався брати фарби та інструменти щоб почати її відтворювати, все мало бути зроблено бездоганно. Мені потрібно було щось живе від неї, щоб надихнуло мене. Здавалося днями й ночами я тинявся гримеркою щоб знайти хоча б якісь малесенькі згадки, відголоски, частинки її.
Першим ділом я згадував її запах, аромат її парфумів. Це те що колись при кожному подиху наповнювало моє тіло барвами, любов’ю та енергією. В мене в гаманці лежав папірець, таємно попшиканий її парфумом, але він вивітрився, оновити його я так і не встиг... Всі її парфуми залишилися на попелищі будинку.
Промайнула думка що її запах міг залишитися на реквізитному вбранні. Я почав судомно перебирати кожну одежину в шафі. Виривав вішаки з неї, похапцем притуляв кожну сукню, кожну сорочку до носу, робив спраглий подих на повні легені, та не відчувши навіть нотки бажаного аромату кидав їх на підлогу. Звичайно одяг прали після кожної зйомки, було чути тільки запах дешевого порошку, навіть речі з секонду пахли приємніше.
Альфредо стійко споглядав за мною зі стелі, я впевнений що він підтримував мене, та сподівався що я зможу знайти хоча б щось. Але насправді я думаю що він можливо чекав коли я нарешті заспокоюсь, та він тихесенько поп’є моєї крові. Аж раптом сорочка з її останньої зйомки. Чи то я марив, чи то справді я відчув її солодкий, п’янкий парфум. Вдих, другий, і мої легені наповнилися нею. Ще секунда і я вже нічого не відчував, я випив все до дна . Міцно обнімаючи сорочку, я безсило впав на стос речей на підлозі. З нею в руках, я провалився в свідомість. Можливо я дрімав, можливо знепритомнів, можливо просто відключив мозок. Я чув тільки як Альфредо намагається мене заколисати, та те як він згодом втамовував голод.
Раптом я почув гуркіт двері, хтось наче зухвало її захлопнув. Можливо заходила прибиральниця? Або директор згадав про мене? Байдуже.
По вікну стукотів дощ та грізно врізалися хвилі вітру. Я не розумів що зараз, день, ніч, вечір чи світанок. Захотілося закурити. Це підштовхнуло мене до ще однієї думки. На залишках цигарок могли також залишитися її частинки. Миттю забувши про жагу куріння я почав переривати попільничку. Ось воно. Я знайшов. Це залишки її помади на фільтру сигарети. Я чимдуж поміг до робочого столу, переривши весь мотлох я знайшов ту саму темно-багряну помаду. Це було диво що тут була хоч одна з тих якою вона користувалася в буденності. Я почав скрупульозно та обережно наносити її на вуста зліпку. Відкинувшись на стілець я не міг намилуватися результатом. Нестерпно хотілося їх поцілувати. Це вже були її справжні губи. Я нервово закурив. Хоч кажуть що куріння відлякує комарів, Альфредо підлетів та всівся на дзеркалі.
Не думав що саме куріння допоможе мені почати твоє відтворення. Як добре що ти завжди курила в гримерці. І як іронічно що саме ця, твоя звичка до куріння в приміщенні спричинила ту пожежу...
«Альфредо, не дивися з таким докором на мене!» - гаркнув я, та затушивши цигарку, схопився руками за голову – «Я не винен!» Зціпивши зуби та міцно зтуливши очі я опустив голову під стіл. «Я не міг цього зробити» - прошипів я. Відкривши очі мій погляд впав на шухляду столу. На ній висів стікер. Той самий якими вона постійно користувалася. На ньому був напис «вимкни газ».
Раніше я не бачив його тут. Вона завжди ліпила їх тільки на дзеркало. Звідки він взявся..?
Вона постійно картала мене за мою забудькуватість. Я забував важливі дати, забував речі вдома, забував важливі повідомлення, запізнювався на зустрічі, тому що я міг годинами збиратися так як не міг сконцентруватися на тому що мені потрібно робити саме в цей момент, в руках в мене все горіло і я постійно перестрибував з одного діла на інше. Мені навіть здається що стікери, це був не тільки спосіб контролю її власного життя, але й протест проти моєї розгубленості. Мовляв будь як я, візьми все під контроль.
В той день, я як раз так же метушливо збирався їхати сюди, щоб робити зліпок її голови. Вона вже чекала мене, так як весь день провела на зйомках. Я бігав по будинку, тримаючи зубну щітку в роті, вдягнений тільки в одне худі, без штанів, та одному носку, я шукав свій гаманець, та паралельно намагався відписувати їй на повідомлення і до того ще й викликав таксі. Звичайно в цьому всьому гармидері я поставив заварити каву в турці. В один момент я почув шипіння, кава як не дивно вибігла та затушила газ. Таксі приїхало. Я збісившись вилив каву в раковину. На столі кухні побачив гаманець, схватив його, швидко доодягнувся та побіг на вулицю.
Вона спочатку гнівалася на мене, що я змусив її так довго чекати, ми навіть серйозно посварилися, наші слова сильно поранили один одного, але згодом вже розговорилися про її фільм, яким вона була дуже задоволена, – це її заспокоїло. Приступили до роботи, похихотіли під час нанесення альгінату так як він був холодним та лоскотав її обличчя, потім пів години палкого тримання за руки. Після зняття зліпку, вона сказала що поїде додому вже зараз, так як вона дуже втомилася. Вона пристрасно мене поцілувала на прощання, та сказала що буде чекати. Я залишився ще доробляти голову. Після такого тяжкого дня, вона любила прийняти ванну, та влігшись на ліжко закурити. Сигарета вже в роті, тріскіт запальнички, спалах . Через годину я дізнався що повертатися мені вже ні до кого і нікуди.
І чорт забирай, я не пам’ятаю чи перекрив я подачу газу на комфорку після того як кава загасила її... Я... Я не міг...
В заключенні було сказано що причиною пожежі був витік газу.
Я з острахом та огидою подивився на себе в дзеркало. Очі в очі. Можливо я сам наліпив цей стікер в докорах сумління? Як це низько... Дивлячись в дзеркало, позаду себе побачив диван. Я відчув сильну слабкість. Мені треба поспати. Дуже гарний варіант щоб хоч трохи покинути цю реальність.
Знов подивився на зліпок, на її губи. Так кортить притулилися до них, поцілувати. Але не зараз, цього недостатньо. Натомість Альфредо підлетів щоб також поцілувати мене, по своєму, але я тільки відмахнувся від нього та побажавши на добраніч пішов до дивану.
***
Я скрізь сон чув що дощ переростав в бурю, така ж буря посилювалася і в середині мене. Здається мене лихоманило. Тріскіт гілок від вітру, удари дощу по вікну, грім, все з кожною хвилиною розривало мою голову. Я рішуче намагався спати далі, точніше в мене не було сили щоб прокинутися остаточно. Можна сказати що я був в якомусь маренні, я не спав, але й не був в свідомості. Після кожного сильного шуму я чомусь в острахі підривався, дивлячись в сторону дверей, та і в цілому оглядаючи кімнату, мені здавалося що тут є ще хтось окрім мене та комаря. До речі лампа Альфредо чомусь згасла, я його не бачив та не чув. Встати та ввімкнути її в мене не було сил. Буря на вулиці вже кричала несамовитим криком, моє тіло терзало по дивану, кидаючи зі сторони в сторону, але очі я відкрити не міг. Там, в моїй голові мене тримали якісь лякаючі образи: обламки досок та каміння сипалось з небес, тисячі паперів літало по кімнаті, вони спалахували та врізалися в мене, та в наш вівтар, стікери горіли як і весь мій гримерський реманент. Окрім цього здавалося весь світ кричить на мене, кожна стіна, кожен стілець, вся кімната волає, з поміж цього галасу я чув чийсь ніжний шепіт. Я не міг розібрати що саме говорять мені. Ось воно, я відчуваю ці холодні, тендітні руки, та ці кістляві пальці. Я тримаю їх, я все сильніше їх стискаю, все сильніше їх гладжу. Кімната стискається, вона зловіще нависла наді мною. Я чую хіхікання, її ніжне та сором’язливе хіхікання. Руки які зазвичай були льодяні, починають стрімко нагріватися, вони обпікають мене, вони палають, та міцно тримають мене. Я вже не можу з них вирватися, мої руки вкриваються пухирями, шкіра тріскається та горить, кістки вилазять на зовні. Я бачу що наш вівтар палає, всі стікери, всі фото, всі спогади та навіть трамвайний білетик у вогні, дзеркало вибухає та всіє своєю силою летить мені в обличчя. Я прокидаюсь різко займаючи сидяче положення на дивані, налякано дивлюсь в дзеркало. Майже нічого не бачу, суцільна темрява.
Залп блискавки освітлює мою кімнату, в відображення дзеркала, я бачу своє змучене, худорляве тіло, та білий погляд, з темних западин очей. Я весь спітнів, одяг промок, мені холодно хоча здається що всередині мене пекло. Підношу свої руки до очей, вони болять, здається що на них зосталися опіки. Знову б’ють блискавки, я знов дивлюся в дзеркало, але тепер з нього ще хтось дивиться на мене.
«Ванесса» - шепочу я, дивлячись на зліпок її голови – «будь ласка, дай ще хоч раз побачити твій погляд. Я знаю, ти поряд». Проте блискавок більше не було, я просто продовжував вглядатися в затемнений силует зліпку та в дзеркало.
«Ти ж тут Ваннессо. Ти тут щоб допомогти мені?»
***
Буря вщухла, в кімнаті трохи розвиднілося, можливо наступив ранок. Ванесса так і мовчала до мене, все такий же білий бездушний контур її обличчя, та позбавленні життя очі. Лиш тільки її солодкі червоні вуста.
Нарешті з’явився Альфредо. От він радісно вітає мене з добрим ранком. «Альфредо – ти часом не малярійний?»- запитав я. На що він звичайно образився. Я тільки жартував, але підвищена температура все-таки була, я занедужав. Цікаво, попивши крові, такого хворобливого мене, він часом не захворіє? Сподіваюсь ні. Я не збирався йому заважати, все одно він це зробить.
Я збирався подивитися її фільми. Але надовго мене не хватило. При перших же появах її на екрані я не міг стримати сліз. Але це мені дещо нагадало. В неї була родимка під правим оком. За повір’ям жінка з такою родимкою приречена вічно лити сльози. Я завжди її казав що я зруйную цей міф, та ми підемо проти законів природи - зі мною Вона не буде плакати жодного дня. Виняток: від щастя.
Я кинувся відтворювати цю родимку. Шукаючи необхідну фарбу, я зрозумів що як же я можу її намалювати якщо я навіть ще не пофарбував обличчя під тон її шкіри? Але думки в мене сьогодні були надзвичайно чисті, я згадав свій нічний вид в дзеркалі. Справа в тому що її шкіра була настільки бліда що здавалося що вона завжди хворіє. Для зйомок я завжди наносив кучу пудри, тоналок та рум’янців, щоб її шкіра сяяла та виглядала живою. Та і поза зйомками вона завжди користувалася косметикою щоб приховати свій природний колір шкіри. Але я то бачив якою вона була вдома, і це була вона справжня, така вона, завжди була мені ще більш прекраснішою. Дякую Ваннессо, твоя присутність допомагає мені, нарешті я починаю згадувати!
Я кропітливо наносив фарбу. Мій друг підлетів та сів на зліпок. «Ні Альфредо, єдиною кров’ю якою ти зможеш поласувати буде моя» - дещо радісно промовив я, думаючи про те що навіть комар вже починає думати що це жива людина.
Раптово я відчув знайомий запах. Це був її парфум. Я дізнаюсь цей аромат із мільйонів інших, це був справді він. Мурахи пробігли по моєму заціпенівшому тілі, серце прискорилось, я чув як по моїх венах бурлить кров. Я вдихав її на повні груди.
Переривши все на столі, я не знайшов її парфумів, їх не могло тут бути. «Альфредо ти також це чуєш? Ваннессо, то ти тут?» - встаючи та хватаючи носом повітря, говорив я. Запах йшов з правої частини кімнати, він посилювався. Він привів мене до скрині з реквізитом, я почав несамовито викидувати весь мотлох звідси. Але парфум зтихав, його починав змінювати, дуже їдкий сморід газу. Мені ставало дурно від цього, роздратованості додавало дзижчання комаря поряд. Дихати було важко. Згодом це стало нестерпним, почало тхнути гаром, попелищем, та згорівшим обвугленим тілом. Мене зовсім зкосило, я впав на підлогу, почав задихатися та кашляти. Поряд літав та мерзотно дзижчав Альфредо. Я скаженів, мене нудило, кашель розривав легені. Б’ючись в цих конвульсіях я помітив стікер на скрині. Там був намальований комарик, поряд з ним маленькі комарята.
«Альфредо, то це ти? Це ти все робиш? За що ти так зі мною!?» - осатаніло кричав я скрізь кашель. Мене охопила лють, я почав ганятися за ним, в спробах вбити його. Від злості мене трусило, я хаотично бив ляпасами по всіх стінах, та різних твердих поверхнях в сподіваннях що зможу прибити його. Я сильно вдарив по столу, зліпок Ванесси похитнувся, та почав хилитися щоб впасти на підлогу. Я дивом встиг його спіймати. Міцно обійнявши її голову я присів на підлогу обпершись спиною об диван. Я притулився до нього якомога сильніше, та почав плакати. «Вибач мене! Вибач! Я не хотів такого, я не міг допустити цього! Ти не мала померти!» – безперестанно скиглив я.
Згадую ту сварку в гримерці, перед процедурою зліпку. Її можна було уникнути, якби не мій вибуховий характер, агресія легко брала наді мною верх. Тоді я наговорив їй зайвого та багато чого неприємного, та довго вибачався, і ми так же сиділи біля дивану, я обпершись об нього обіймав Ванессу зі спини. Її голова була на моїх грудях, безперестанно погладжував її по волоссі та руках. «Ваннесо, ти ж знаєш, ти для мене все. Я тебе ніколи не покину, я завжди буду твоїм, ми завжди будемо разом.» - цілуючи її казав я. На що вона відповіла - « В тому ж то і справа Андрію, я не впевнена що я можу обіцяти тобі те саме». В дзеркалі я бачив її холодний та бездушний погляд (майже як і на зліпку) з яким вона це промовила. Тоді я, боючись почути ще щось далі, та знов можливої сварки, швидко перевів тему, запитав про її фільм, про це вона любила говорити. Я скинув ці слова та цю ситуацію на те що вона все це сказала не по правді, вона була втомлена, зла, та ще ображена.
Я трохи заспокоївся. Ніжно тримав зліпок Ванесси на руках. Вона у відповідь дивилася на мене все таким же, порожнім, білим поглядом. Почав гладити її по маківці . Зрозумів що потрібно буде попрацювати ще й над париком. Так би хотілося зануритися пальцями в її шовковисті, чорні волосся. А потім і носом, вкопатися в них, та відчути той, такий рідний запах її шампуню та сигаретного диму.
Почув що Альфредо знову підлетів до мене. До речі цікавий факт який я згадав. Кров п’ють тільки самиці комарів, щоб зігрівати яйця з майбутнім своїм виродком. «То виходить ти не Альфредо, а Фріда..? Всерівно, в моєму серці є місце тільки для однієї жінки, тому Фріду я тут не прийму. Ображайся чи ні, ти залишаєшся тут як Альфредо, інакше мені доведеться тебе...» - Мені стало соромно перед моїм товаришем за те що я таке міг собі подумати. Ти є тим -хто ти є, і моя думка на це ніяк не вплине.
«Сподіваюсь ти зможеш мене вибачити» - промовив я коли він всівся на мою руку. Йому було байдуже що я там думаю, впевнений що він навіть не задумувався хто ж я такий, я для нього просто субстанція, джерело теплої крови.
Ось так ми й сиділи, втрьох, міцно обіймаючись: я, Ваннесса, та Адльфредо.
***
Якість мого сну ставала все гірше, та я й не можу сказати чи спав я взагалі. Постійні сни не давали моєму мозку відпочивати. У всіх цих снах була Вона. Ми гуляли в них, розмовляли, сварилися, жартували, відверто зізнавалися один в одному в тому що не встигли за її життя, але про неї я зараз говорю не як про неї, а як про її конкретний образ. Вона залишалася безликою, кожен раз коли я намагався зблизитися я не міг доторкнутися до неї, коли намагався краще її розгледіти вона відверталася, та ховала обличчя, іноді мені вдавалося схопити її руки але вона тільки казала «відпусти мене», виривалася та бігла.
Навіть коли мені снилося щось нейтральне, я думав тільки про неї. Сьогодні мене запечатували в поліетилен, зашивали в цупкій полімерній тканинні, я задихався але думав тільки про неї, намагався згадати її.
Прокинувшись я зрозумів причину задухи, кашель давив мене. Хвороба вирувала, жар мене не покидав. Лампа для Альфредо була ввімкнута, він сидів на стіні. Я бачив його, і це допомагало мені заспокоїтися та зосередитися.
Щоб доробити справді її зліпок, мені потрібно згадати її очі. Саме в них найбільше таїлася її душа. В них можна побачити все життя людини. Я не раз вже благав побачити її очі, просив її дати мені ще хоча б один свій погляд. І сьогодні вона дарувала його мені дивлячись у вікно.
Спочатку її долоні притулилися до скла, за ними вже засяяли її очі, цей пронизливий погляд встромився мені в самий мозок. Я згадав. Я згадав її темні очі. Те, як я втопав в них, те як вони мене зачаровували та змушували йти на все заради них. Спитаєте як можна побачити їх в темноті? Її очі легко. Сам морок дивився на мене з темряви.
Несподівано я почав чути шепотіння, ніби самі стіни говорили до мене. Але основний звук йшов від робочого столу. А саме від зліпку. Він також мертво дивився на мене своїми гіпсовими, порожніми очима. Його вуста відкрилися та довго намагаючись щось сказати, врешті решт, промовили: «Відпусти мене»
«Ніколи, моя кохана Ванессо. Ніколи. Ми на віки з тобою.» - з тремтінням та болем в серці сказав я.
Шепіт зтих. Ванесса за вікном зникла. Лампа Альфредо почала мерехтіти. Сам мій маленький товариш десь також зник. Стіни почали тремтіти, щось як наче намагалося вирватися з під них, як наче черви повзли всередині. В тому місці де падало світло лампи з під шпалер почало щось вилізати. Це були покривлені, обпечені жіночі пальці, вони жваво почали розповзатися стінами та стелею, залишаючи за собою смуги сажі. Скоро вони розповсюдилися кімнатою, їх торохтіння та скрипи було чути звідусіль. Я не міг поворухнутися. Скоро вони почали бігати моїм тілом, почали лізти мені в вуха, закривати очі та затуляти рот. Згодом вони почали залазити й до нього. Якоюсь підсвідомою силою я нарешті зміг вирватися. Мене вирвало. Пальців не було, все знову стихло, лампа світила, залишилися тільки сліди сажі по стінах.
***
Решту ночі я не спав, хоча була абсолютна тиша що тривала й зранку. Ні Ванесса, ні Альфредо не говорили зі мною. Від цього мені стало неспокійно, я відчував паніку, самотність та безвихідь.
Я зідрав шпалери, щоб більше не бачити слідів сажі. Почав малювати на стінах її портрети, щоб зібрати до купи всі спогади про неї та бездоганно її побачити. Але все що в мене виходило це ідеальний контур її голови, темно-багряні губи , і далі хаотичне черкання чорним олівцем. Тому що вона все ще в моїй голові мала такий вигляд - обличчя з безоднею. В деяких випадках я все таки намагався намалювати й інші риси обличчя, проте вони не були навіть і трішки схожі на неї, і я в злості їх зачеркував. До речі для очей я виділив окрему стіну, поряд з вікном, але намалювати їх в тому ідеалі, якому я їх бачив вночі, також не виходило. Якщо чесно художник з мене не дуже. А от скульптор з мене б вийшов гарний, я пам’ятаю в деталях всі форми та частинки її тіла. Я був би як Мікелянджело. Але нажаль в мене тут немає необхідної кількості гіпсу, чи каменю.
Сильна слабкість взяла мене, тіло від жару кидало зі сторони в сторону. Я вирішив присісти за стіл та все таки почати нормальне відтворення зліпку. Все сипалося з моїх рук, я робив неакуратні ляпи фарбою, робив невдалі мазки чим тільки псував її обличчя. Це мене виводило, почали бігти сльози, запаморочення від жару ставали все сильніше. Я, як Мікелянджело, вирішив що форма зліпку була неідеальна, її треба трохи підправити на підборідді. Але необхідного інструменту в мене не було, я користався ножицями, та ненароком, сильно вдарячи, зробив тріщину.
Це зовсім знищило мене, я плачучи зхватив цей зліпок, міцно обійнявши, впав з ним на диван - «Ваннесо, ти ж мене пробачиш? Я не хотів цього...»
Лежачи в позі ембріону, поклавши зліпок напроти я дивився в нього, погладжуючи його по уявному волоссі, та задавався питанням чому я завжди все руйную? Спочатку я своєю безвідповідальністю знищив її, тепер ледь не знищив її зліпок. Його ще можна врятувати, а от її з пожежі не повернути. Мені не хватить навіть життя щоб спокутувати свою провину.
Продовжуючи її гладити на руках залишилося волосся, не м’яке та чорне, а сухе та сіде, То було моє.
Для мене час зупинився, але не для мого тіла, моє тіло дряхле та немічне, мої м’язи слабкі та обвислі, руки перетворилися на поморщені граблі. Так намагаючись побачити її, я не помічав себе. Не знаю скільки часу вже минуло, скільки я вже тут, тиждень, місяць, а може вже навіть роки...?
Жар продовжував давити на мене, думки поступово спліталися в якусь маячню. Аж раптом, на стіні я побачив такий знайомий, рідний стікер, з написом «відпочинь». Від цього стало тепло на душі. Слабкість та покірність все-таки змусили мене заснути.
***
Прокинувся я від того що, щось холодне доторкнулося мого плеча, спочатку самим кінчиком, а потім і повністю обхватило його. Це була та сама, холодна, худорлява та ніжна рука Ванесси. Вона почала погладжувати мене по спині. Жар спав, я відчув спокій. Ванесса тепло прошепотіла мені на вухо «Ходи до мене».
Я перевернувся на спину. Відчув як її холодні пальці намистом охопили мою шию. Альфредо також повернувся, спочатку просто дзижчав над нами а потім і всівся мені на руку. «Все буде добре, ми будемо разом» - все так же приємно шепотіла Ваннеса.
Альгінат холодно та лоскітно облягає моє обличчя. Від цього я хихочу, так же як і Ванесса тоді. Розчин вже наближається до губ. Він так м’яко на них лягає, як наш останній поцілунок з Ваннессою на прощання, з захопленням губ наприкінці, не бажаючи відриватися один від одного, так щоб цей поцілунок тривав якомога довше. Моє обличчя повністю покрите альгінатом, я затамував подих, здається востаннє я вдихаю її п’янкий парфум. І ось Вона. Я вже бачу її справжнє, живе обличчя. Я жадібно, з вогнем в очах споглядаю його. Вона, в свою чергу, жадібно п’є мою душу. А Альфредо, жадібно п’є мою кров.
Харків, 2024
