Михайло Максимович: геній, котрий поєднав науку та культуру України
Михайло Олександрович Максимович – ім'я, що сяє серед найвидатніших українських інтелектуалів XIX століття. Його внесок в науку, культуру та суспільне життя України є неоціненним. Він стояв на перетині численних наукових дисциплін, ставши одним з останніх енциклопедистів Європи: істориком, філософом, етнографом, археологом, фольклористом, філологом, ботаніком, математиком і навіть поетом. Максимович першим очолив університет Святого Володимира в Києві, а також був близьким другом Тараса Шевченка, що глибоко пов'язувало його з українською культурою.
Біографічний шлях – витоки та формування науковця
Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина (нині Черкаська область) у родині дворян, що походила з гетьманської козацької старшини. Його рід мав давнє коріння, і належав до старшинської еліти Ніжинського та Переяславського полків, активно впливаючи на соціально-політичне й культурне життя Гетьманщини. Одним із останніх відомих представників роду був переяславський знатний військовий товариш Василь Максимович, згаданий у літописі Самійла Величка, що свідчить про значення цієї родини в історичних подіях того часу.
Батько Михайла Максимовича, Олександр Іванович Максимович, був сільським суддею, людиною поважною в громаді. Однак справжню наукову атмосферу та прагнення до знань йому прищепили дядьки по материнській лінії. П’ятеро братів його матері, Гликерії Федорівни Тимківської, займалися викладацькою діяльністю та працювали професорами в університетах Москви й Харкова. Їхній вплив на формування світогляду та вибір життєвого шляху Михайла був значним і визначальним.
Особливо важливу роль у долі Максимовича відіграв старший дядько Ілля Федорович Тимківський — доктор права і філософії, відомий професор Харківського університету. Саме з його ініціативи у Новгород-Сіверському була заснована гімназія, в якій Максимович здобував освіту з 1812 по 1819 роки. Під час навчання у гімназії в нього зародилася пристрасть до ботаніки, яка згодом стала основою для систематичних наукових досліджень.
У 1819 році 15-річний Михайло вирушає до москви, де вступає на словесне відділення Московського університету. Опікуном юнака стає його другий дядько Роман Федорович Тимківський — професор грецької та римської літератури, дослідник спадщини Нестора-літописця. Саме Роман Федорович надихнув Михайла на глибоке вивчення давньої історії та літературних пам’яток, значну частину яких російська імперія привласнювала собі.
Ботаніка як перша сходинка в науковій кар’єрі
Після успішного завершення навчання в Московському університеті в 1823 році Михайла Максимовича запросили залишитися для наукової та викладацької роботи в галузі ботаніки. Спочатку він працював у бібліотеці та гербарії університету, занурюючись у дослідження. Крім того, молодий учений активно займався педагогічною діяльністю: з 1825 по 1829 рік він викладав курси господарської ботаніки та садівництва в Землеробській школі, а з 1826 до 1833 року читав курс природничої історії у шляхетному пансіоні університету. Починаючи з 1828 року Максимович викладав ботаніку також у самому університеті та двічі на рік читав лекції з ботаніки в Московській комерційній академії.
У 1827 році Михайло Максимович успішно склав магістерський іспит, захистив дисертацію на тему "Про системи рослинного царства" та отримав науковий ступінь магістра природознавства. Його наукові праці — такі як "Про системи рослинного царства" (1827), "Основи ботаніки" (т. 1–2, 1828–1831) та "Роздуми про природу" (1831) — стали фундаментом для розвитку ботаніки у вітчизняній науці. Книга "Ботаніка" здобула статус найкращої на той час і була настільною для природознавців. У Московському університеті її використовували як основний навчальний посібник, що значно вплинуло на викладання природничих наук.
Внесок у фольклористику – збірки українських пісень
Паралельно з ботанікою Максимович почав захоплюватися українською літературою та фольклором. Михайло Максимович мав особливе ставлення до українських пісень, які він вважав найціннішим джерелом усної народної творчості. Він не тільки збирав, але й досліджував їх, наголошуючи на важливості фольклору для розуміння душі українського народу. Завдяки його зусиллям, українська народна музика отримала широку популярність, а його збірки "Малоросійські пісні" (1827), "Українські народні пісні" (1834), "Збірка українських пісень" (1849) стали важливими етапами у розвитку української фольклористики.
Збірка "Малоросійські пісні" стала значним внеском у духовну спадщину України, адже вона включала 127 творів, серед яких були думи, історичні гайдамацькі та чумацькі пісні. У своїй передмові Максимович підкреслює, що українські пісні відображають глибину душі народу, його переживання та культурні цінності.
Понад 20 років Максимович присвятив збору матеріалів для своїх видань, що стало першим серйозним кроком у систематизації та вивченні українського фольклору. Цей процес не лише зафіксував народну мудрість і традиції, але й відкрив нові горизонти для дослідження історії та культури України, сприяючи глибшому розумінню національної ідентичності. Його фольклорні роботи викликали зацікавленість не лише в Україні, але й за кордоном, зокрема у Британії та Америці, що свідчить про міжнародне визнання.
Повернення до Києва та університетська діяльність
У 1834 році Михайло Максимович вирішив пожертвувати перспективною кар'єрою в аристократичній москві на користь нових можливостей, що з'явилися в Україні. Він прийняв пропозицію попечителя Київського навчального округу фон Брадке та взяв на себе управління новоствореним університетом Святого Володимира в Києві, ставши його ректором. У жовтні 1834 року, коли він був обраний на цю посаду, йому було лише 30 років, що зробило його наймолодшим ректором університету в Європі на той час. Окрім ректорських обов’язків, Максимовича також призначили ординарним професором російської словесності, а згодом він став деканом першого відділення філософського факультету, де вніс значний внесок у розвиток гуманітарних наук в Україні.
На посаді ректора Михайло Олександрович пробув трохи більше року, оскільки численні бюрократичні обов’язки та навантаження, зокрема нагляд за навчальними закладами Київського навчального округу, негативно вплинули на його здоров’я. Після відставки він продовжив працювати на виборній посаді декана першого відділення філософського факультету, проте його стан здоров’я продовжував погіршуватися. Врешті-решт, наприкінці 1840 року, лише у 36 років, професор вирішив вийти на пенсію, залишивши значний слід у розвитку університетської освіти та науки в Україні.
Ще під час роботи в університеті Михайло Максимович познайомився з Тарасом Шевченком, якому допоміг влаштуватися на посаду художника Археографічної комісії Київського університету. Шевченко пропрацював на цій посаді півтора роки, і за цей час між ними встановилися тісні професійні та дружні стосунки. Максимович і Шевченко мали можливість спільно працювати над дослідженням, збереженням та популяризацією пам’яток історико-культурної спадщини України в рамках Київської археографічної комісії. За дорученням комісії Шевченко проводив археографічні дослідження історичних місць Полтавської губернії з жовтня 1845 до квітня 1846 року, що стало важливим етапом у його творчій і науковій діяльності.
Дослідження історії Київської Русі та козацтва
Оселившись на хуторі Михайлова Гора, Максимович зосередився на історичних дослідженнях. У 1857 році Михайло Максимович здійснив переклад українською мовою "Слова о полку Ігоревім", вважаючи, що цей витвір має неоціненне значення для дослідження історії Київської Русі. Його зацікавлення "Словом" тривало протягом 36 років — з 1833 до 1869 року, що свідчить про глибоке прагнення вченого до вивчення української культурної спадщини. Започатковану Максимовичем традицію перекладу та наукового дослідження цього визначного твору пізніше продовжили інші видатні науковці, що свідчить про значущість його внеску в українську філологію. Він активно відстоював самобутність української мови та був автором етимологічного правопису, відомого як "максимовичівка", що підкреслює його вплив на розвиток української лексикографії та мови загалом.
Михайло Олександрович Максимович займає особливе місце в історії української науки як один із перших дослідників історії України. Його внесок у вивчення історії Київської Русі та української культурної спадщини є безцінним. Серед його основних праць — монографії "Звідки йде Руська земля..." (1837), "Історія давньої руської словесності" (1839) та "Початки руської філології" (1847). Ці роботи не лише демонструють глибоке знання Максимовича у своїй галузі, але й висвітлюють важливі аспекти формування української ідентичності.
Відомий як перший історик стародавнього Києва, Максимович присвятив цьому місту понад 25 статей. У своїх дослідженнях він виявив значну роль Петра Могили у розвитку української культури, а також детально розповів про історію створення численних київських пам’яток, таких як Трьохсвятительська, Воздвиженська та Іоаннівська церкви, Хрещатик, Золоті ворота, міські мури та узвозів. Ці роботи стали основою для подальшого вивчення культурної спадщини Києва і відіграли важливу роль у популяризації його історії.
Однією з найзначніших заслуг Максимовича в історичній науці є його критичний підхід до теорії норманського походження Русі. У відповідь на працю М. Погодіна "Происхождение Руси" (1825), Максимович у своїй книзі "Звідки йде Руська земля..." поставив під сумнів традиційні погляди на історію формування Русі. Він заперечував запрошення варягів, доводячи, що східні слов’яни були автохтонним населенням, яке вже мало розвинуті господарські традиції, переважно землеробство. Максимович стверджував, що Русь-Україна є прямою спадкоємицею Давньої Київської Русі, що заклало основи для національної самосвідомості.
Крім того, Михайло Максимович приділяв багато уваги вивченню історії міст і сіл України. У своєму альманасі "Українець" (1864) він публікував нариси про Київ, Волинь та інші регіони. На думку дослідників, Максимович став першим, хто спробував визначити, коли саме почало вживатися слово "Україна", вказавши, що воно вперше з’явилося в 1187 році та спочатку позначало "Київську область", а пізніше поширилося на всю територію, де проживав український народ.
Таким чином, Михайло Максимович не лише став піонером у дослідженні історії України, але й заклав основи для подальшої історіографії, яка акцентувала увагу на самобутності української культури та її глибоких коренях у давній історії. Його роботи залишили вагомий слід у розвитку української науки і стали джерелом натхнення для майбутніх поколінь дослідників.
Дослідження Михайла Максимовича на тему козацтва
Михайло Олександрович приділяв також особливу увагу дослідженню теми козацтва, визнаючи її важливість для розуміння історії України. Однією з його значних заслуг стало встановлення правди про Богдана Хмельницького. Максимович одним із перших серед вітчизняних істориків глибоко аналізував роль Визвольної війни українського народу, підкреслюючи її значення для національної самосвідомості. У 1861 році в журналі "Основа" він опублікував "Листи про Богдана Хмельницького", у яких узагальнив результати своїх досліджень, спираючись на численні архівні документи і рідкісні відомості з історії міст і сіл України.
У своїх працях Максимович переконливо доводив, що козацтво є не лише військовою силою, а й важливою історичною та соціальною категорією. Він стверджував, що козацтво розвивалося з народного елементу, відображаючи потреби та прагнення українського народу. Вчений розглядав виникнення козацтва як народний рух, що стало важливим етапом у формуванні української національної ідентичності. Особливо цінними є його думки про значення Запорозької Січі, яку він вбачав як зародок козацької державності. Незважаючи на романтичне трактування козацтва як буйного товариства вільнодумних вояків, Максимович акцентував увагу на його історичній значущості.
Дослідження Максимовича заклали серйозний фундамент для подальших наукових досліджень у цій царині, і його праці продовжують мати наукову цінність для сучасних дослідників історії козацтва та української державності.
Археологічні дослідження та спадщина
Михайло Максимович вважається основоположником української археологічної науки та засновником археологічного напрямку в навчальному процесі університетів. У 1860-х роках він активно займався археологічними дослідженнями, прагнучи розкрити та зберегти історичні пам'ятки України. Однією з важливих робіт, результатом його археологічних розвідок, стала стаття "Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біля Михайлової гори" (1868). У цій статті Максимович представив результати своїх експедицій, які стали вагомим внеском у вивчення матеріальної культури давніх українців та їхньої історії, демонструючи значення археології для вивчення національної спадщини.
Михайло Максимович підтримував тісні творчі та особисті зв'язки з багатьма видатними діячами української науки і культури, серед яких були Тарас Шевченко, Петро Гулак-Артемовський, Євген Гребінка, Микола Костомаров та інші члени Кирило-Мефодіївського братства. Ці стосунки не лише збагачували його власну творчу діяльність, а й сприяли розвитку українського культурного руху того часу.
Михайло Максимович був активним членом численних наукових і культурних товариств. Він входив до складу імператорського московського товариства дослідників природи, Московського товариства любителів російської словесності, а також російського товариства любителів історії та старожитностей. Його участь у Комітеті з розшуку і збереження старожитностей у Києві та Одеському товаристві історії та старожитностей підтверджує його відданість вивченню і збереженню культурної спадщини України.
Помер вчений 22 листопада 1873 року на своєму хуторі, переживаючи матеріальні труднощі та хвороби, проте залишив по собі багату спадщину, що надихала і продовжує надихати наступні покоління українців.
Спадщина "Українського Ломоносова"
Михайло Максимович, безумовно, залишив глибокий слід в історії української науки і культури. Його діяльність вважається знаковою в контексті розвитку національної ідентичності та освітніх традицій в Україні. Дослідники часто називають Максимовича "українським Ломоносовим" , підкреслюючи універсальність його інтересів і вміння інтегрувати різні наукові дисципліни в своєму підході. Він став символом епохи українського відродження, адже не лише просував науку, а й активно боровся за національну самобутність та гідність.
Його інтелектуальна спадщина, що охоплює різноманітні сфери знань, продовжує надихати сучасників. Сьогодні дослідження Максимовича привертають увагу філософів, педагогів, істориків, журналістів, філологів та представників інших галузей. Це свідчить про те, що його ідеї і праці залишаються актуальними та корисними для осмислення сучасних проблем і викликів. Спадщина Максимовича не лише відображає багатий культурний контекст свого часу, але й стає важливим ресурсом для розвитку нових концепцій у науці та освіті. Вшанування його пам’яті та продовження його справи в сучасних умовах є не лише даниною поваги до великого вченого, а й кроком до збереження національної ідентичності та культурної спадщини України.
