Ірина Жиленко. Трамвайна зупинка

Розвіяло штору, шарпнуло вікно.
«Ти так наморилась! Іди погуляй!»
І брязнув, і дзенькнув синичий дзвінок.
Зупинка! Зупинка! Спинився трамвай.

У травні. У травах. Та ще — в квітнику.
У вікна — тюльпани. Пожежа! Пожежа!
Я вийшла. Услід засміявся: «Ку-ку!» —
синок мій — маестро оркестру черешень.

Я вийшла. Гарячий, сухий тротуар.
І туфельки — літні, зальотні, лукаві.
Свобода! Свобода! Над кавою — пар.
Співа ошаліло млиночок на каву.

Свобода! Думок легковажний танок.
Дозвілля! Розкрито і небо, і землю.
Книгарні, кав’ярні, базари, кіно,
і шарф мій злітає над шпилем музею.

І кожен мій крок, наче шовком стьобок.
І око спалахує дзвоном-сльозою,
бо грає на синім тромбоні, як бог,
міліціонер у зеленім камзолі.

«Тромбон? І камзол? Що за смішки, мадам?
Хіба нам до жартів? Читайте газети.
Скрізь війни, і бомби, і рак, і біда.
Яка вже там радість на нашій планеті?»

Все знаю. Читаю. Та в травні, в траві
трамвай мій дрімає, зупинений щастям.
Що вдію? З кишень, із петель, з рукавів
фіалками пнеться травневий мій настрій.

Бо славна погода. Бо сходять, бо сходять
фонтани — уперто, ущерть, напролом!
Бо статуя ніжна моєї свободи
мене прикриває зеленим крилом.

Сиджу я на лаві, у скверику, бачу,
як миють шибки, розвантажують хліб.
Думки мої світлі, дзвінкі і дитячі,
мов чиста вода на прозорому склі.

Нічого, що вже вечорію, нічого!
Нічого, що шарф зрожевів, збагрянів
і жалісно рветься з музейної щогли,
і зірочка вже затремтіла на нім.

Нічого! Знайду свій трамвай між зірок,
де флюгер мій, гномик, над синім віконцем
щодня запускає на втіху й добро
золочену дзигу сонця.

То в правім вікні, то у лівім вікні.
То раптом — назустріч, засліпить, аж плачу.
І легше трамвайчику дибать крізь дні.
І легше мені біля нього бурлачить.