Ірина Жиленко. Фінал
8. ФІНАЛ
Ніч прийшла. Стоїть у хвіртці.
Кинь гриміти тарілками.
Замикай оселю, Ірцю,
і ходімо поблукаєм.
Просто так собі — без теми,
без сюжету, без причини —
поблукаєм в парках темних,
відітхнемо, відпочинем.
Вже ж фінал. Паперу стоси.
І над плащиком над чорним
біло світиться волосся.
Чи така була ти вчора?
(Перші начерки невмілі
до прологу, шибки синь,
і над плащиком над білим
чорне полум’я коси).
Вже ж фінал. Яке там завтра?
Післямова. Епілог.
Тут би щось таке сказати
особливе. Для епох.
А не кажеться. Печально
світить сальвія вночі.
Епілог — це так звичайно.
Що тут скажеш?
Помовчім...
Просто будемо блукати
Повз Хрещатик, Бессарабку.
Просто в вікна зазирати.
Скоро ж, скоро ставить крапку.
Повз кафе, повз чорну кішку.
А в парку, в отім куточку —
ми поплачемося трішки
в золоту жилетку ночі.
Попри всі фінали — все-таки —
ти — дитя, і я — дитя.
З поведінки й арифметики
в нас по двійці все життя.
І Атланту в ноги — миррою,
квітом, хмелем і плющем.
Прошепочем: вірим, віруєм
у могуть твоїх плечей.
І... не вірші, а літанії,
і не лампи — лампіони.
І сузір’я Скорпіона
жалить зіркою останньою.
Про безсмертя не попросимо.
Та й для чого? Ми — як ви.
Поховайте біля озера.
Тихі води,
спів трави...