Ірина Жиленко. Мойра
1. МОЙРА
Смеркає дворик. Птах дзвенить
так високо — от-от урветься.
Бабуся в’яже. Тягне нить.
І у траві клубок пасеться.
Зітхаючи, пульсує, бо
там Всесвіт спить, згорнувши лапи.
Розмотуй нитку тихо — раптом,
оживши, вибухне клубок.
Сипнуть планети вшир і ввись,
замайорівши небесами.
А на одній із них — дивись! —
так само:
смеркає дворик. Птах дзвенить.
Бабуся в’яже. Тягне нить.
І у траві клубок пасеться.
І в безкінечність нить снується.
Жахає велич. Не жартуй,
старенька, з всесвітами тими.
Спочинь. Поглянь: бузок в цвіту.
Недовго ж він тобі цвістиме!
«Нема часу!» — зітха вона.
Нема часу ніде й ні в кого.
Нема часу — то й слава богу! —
нема чому і проминать...
Снується нить... Нема часу!
Лиш вкрадьки блискавичний погляд
і — о який просвіт в красу!
Яка смеркаюча дорога!
Ще й голос синій і густий:
тобі ще бути, бути, бути,
все знать, нічого не забути,
крізь кожен всесвіт прорости.
Смеркає дворик... Птах дзвенить.
Снується безкінечна нить...