Ірина Жиленко. Агасфер

5. АГАСФЕР

Старий помер. І, звільнена од тіла,
душа його над двором пролетіла
і заболіла. Раптом він збагнув,
що на землі незробленого діла —
почать і кінчить...
«Ну і ну!» — зітхнув.

Він став перед судом. Змолився: «Дайте строк!
Верніть на землю, дуже вас прошу.
Ну хоч деньочок ще, хоч вечорок!
Я покажу вам! Я таке звершу!..»

У Бога зморшки збіглись на чолі.
«Ну що ж, там, справді, з головою діла».
Комірника покликавши, звелів
Старому видать його смертне тіло.

«Лиш заміни печінку! — наказав.—
Бо, певно, гниль. Та вкинь грамину сили.
Лиця ж не руш. І того... знаєш сам.
А то баби зіб’ють з пуття месію».

Отак і сталось, що старий воскрес.
Вернувся. Опустився із небес.
І — просто в крісло, у м’які пантофлі.
Кіт Васька на колінах ловить блохи,

і пиво залишилось з похорон,
і непочата пачка цигарок,
хокей — о сьомій, шинка, чорний хліб.
А отже — все прекрасно на землі.

Господь ще довго не вкладався спати.
Пронизуючи зором товщу сфер,
питав: «Ну що? Ну, як там Агасфер?»
Йому відповідали: «Не чувати...»

І од розчарування Бог помер.
А людство сперечається до крику,
чи є він, чи нема. Нема владики!
Зате живе безсмертно Агасфер.

Я розумію Господа, так-так.
Як жить, коли створив ти ахінею?
Ще й критики гризуть. І — ні хокею,
ні цигарок, ні пива, ні кота.

Та й зі старого, справді, що питать?
Яке нам діло до якогось діла,
коли так зручно і душі і тілу.
Якби ж хоч голка в кріслі!
Ну, а так...