Наталія Мельниченко. Цикл поезій «Момент»

МОМЕНТ
Ідеш, буває, із думками чистими,
А щось раптове той кришталь руйнує вщент.
Аби ж тепло не знищилось, не вистигло,
Лови крихкий, такий невидимий момент.
Буває так, що біле чорним обертається,
І все летить у прірву шкереберть.
День сонцем грає - нібито знущається -
І тисне пальцями, що крижані, мов смерть.
Стоїш тоді, мов стовп, серед дороги вкопаний:
Ані дихнути, ні змигнути катма сил.
Пройде і це - всі негаразди стануть попелом,
Аби душа лиш не поринула у пил.
Усе пройде - і гарне, й відгорьоване,
Мов частка вічності, бо то - її фрагмент.
Аби не сказане не стало невимОвним,
Лови верткий, мов тінь метелика, момент.

ПЕЛЮСТКИ
Пошматовані, мов у минуле квитки,
Як той попіл загаслої ватри,
Линуть вітром побляклі й сумні пелюстки,
Що вже їм не судилося завтра.
Плаче маків струна,
Гаснуть очі блават
І кульбабами, мов літаками,
Майорить далина,
Тихне звук серенад,
Бо туман сплівся вже з полинами.
Пам'ятає стебло кожен дотик руки -
Той, гарячий, що міг би й спалити.
Опадають під ноги чуттів пелюстки.
І дощем те життя не відлити.
Буде пам'ять гербарієм жити в кутках
І в ковтках трав'яної гербати.
Пелюстки ж відлетять на стрімких літаках,
Що не стримати й не наздогнати.
Знишкли соняхи, знітились барви жоржин,
І півонії втратили шати.
Пелюстки вже стають холодніш від крижин -
Незворотності вже не здолати.

НАСТРІЙ
Мій настрій - мов раптом розстроєні ноти,
Що все не вкладуться у стан на пюпітрі.
Мій настрою, хто ти? Чого це ти? Що ти?
Не треба гойдатись, мов гілля на вітрі.
Будь піснею в лузі, будь сонцем, промінням.
Лиш прошу: не хмур невдоволено брови.
Снаги дай і сили, натхнення, горіння.
Злети в синє небо, як музика, знову.
Не треба мінорів звучання сумного,
Не треба шкребти, мов по склу ржавим лезом.
Лиш пружності треба звучання живого,
А ще - рівноваги безкрайого плеса.
Лови за хвоста вже попутного вітра,
Жени сірі хмари за обрій далекий.
Займи своє місце на нотнім пюпітрі
І крила розправ, наче гордий лелека.

ТЕАТР
Весь світ - театр, епічна постанова.
В нім - часу плин, і думки течія,
І залаштунків ніша тимчасова,
І нерозгадане риторики ім'я.
Забута репліка давно - щоразу нова -
Одягнена в нетривіальний сенс.
А прибрана у красні шати мова
Слова із вуст підносить до небес.
Наш світ - театр: важливий кожен порух,
Виразний погляд, міміка облич,
Бо театральним стати може навіть подих,
Як сповнений питань і протиріч.

ТRE_БА_ДЛЯ_SEBE
Треба линути й летіти
Пориванням вільних крил,
Поки меж не знайдеш світу,
Поки стане шалу й сил.
Треба прагнути й тремтіти
В миті щастя до мурах.
Треба цим життям горіти
І долати сум та страх.
Треба фіксувати миті
Сяянням серцебиття,
Щоб у барвах не сіріти
Й не плекати каяття.
Треба не комусь - для себе -
Віднаходити ту мить,
Щоб підняти очі в небо
Й пити фібрами блакить.
Треба плинути у хвилях
Повсякденності й рутин,
Маючи тендітні крила,
Що єднають лет і плин.

СОНЦЕ_НЕ_SON
Натомлене сонце упало в обійми зірок,
Ввібравши в себе рештки дня по маленькій краплині,
Заводить тендітно цвіркун серенаду думок
Під супровід ніжний росинок на сонній стеблині.
Мереживо хитре плетуть ще не бачені сни
У нашій уяві десь там, де живе несвідоме,
Де тихо між хмар пропливають стрімкі ясени,
Долаючи фізику, раціональність і втому.
Зеніти співають про щастя в обіймах орбіт,
Де болю немає, ні сліз, ні вогню, ні страждання,
Де сонце розніжене знову пірнає у світ,
Освячений миром і цвітом огнистим кохання.
Хай буде світанок, цілований сріблом роси,
Хай будуть пісні серед м'якості сивих туманів,
Але без облуди, без крові й гіркої сльози...
Прошу тебе, сонце: хай зло в нетрях ночі розтане.