Герменевтика

Англ.: hermeneutics; нім.: Hermeneutik; ісп.: herméneutica;
франц.: herméneutique.

Метод інтерпретації тексту або вистави, який полягає в пошуку його сенсу з
урахуванням позиції та оцінки інтерпретатора висловлювання. Герменевтика розвинулася в процесі коментувань Біблії, а також юридичної діяльності, де потрібно було знайти їхній прихований сенс. Герменевтика зародилася у Стародавній Греції. У V ст. до н.е. рапсоди інтерпретували тексти Гомера, намагаючись зробити ці тексти доступними для публіки, що не зовсім їх розуміла. Мета герменевтики – “примусити знаки заговорити й розкрити прихований сенс” [Фуко (Foucault, 1966:44)]. Герменевтику використовують у театральній критиці у випадках, коли в роботі режисера її принциповим аспектом стає тлумачення тексту та сцени, оскільки вистава є серією інтерпретацій на всіх рівнях та в усі моменти її прояву.
1. Основні завдання герменевтики: – визначити обізнаність режисера й глядача з твором; – чітко пояснити місце та історичну ситуацію інтерпретатора; – показати діалектичний зв’язок між сучасним станом критики й минулим статусом твору з
акцентуванням його гетерогенної історичності. Твір і постава не мають остаточного сенсу. Існує хіба що площина часткової інтерпретації твору, яка упродовж історії збагачується конкретним напластуванням. Можна говорити про “герменевтичне коло” в інтерпретації вистави, бо ізольовані елементи сцени стають зрозумілими
тоді, коли вдається (заздалегідь) угадати “цілісний дискурс” постави. Окрім того, бажано постійно аналізувати знаковість твору, чекаючи на її підтвердження або спростування у спектаклі.
2. Таким чином, вистава не є структурою чи сукупністю закритих сценічних
систем. Вона “вихлюпується” на зовнішній світ, звертається до сенсу та водночас до
значення сцени. Вистава вимагає критичного втручання глядача, який інтерпретує
сцену в світлі власного досвіду.
3. Така відкритість твору до зовнішнього світу змушує розглядати текст як претекст для наступних, але не остаточних інтерпретацій, маніпулювати всіма можливими взаємодіями тексту й сцени.
4. Як взаємодія більшменш інтегрованих у загальний задум сценічних систем
сцена є предметом для маніпуляцій і постійних творчих зусиль її творця та глядача
щодо можливого структурування сценічних видів мистецтва.
5. Врештірешт саме точність суб’єктивних, але також соціальних та ідеологічних передумов герменевтики стає визначальним фактором оправдання точності інтерпретацій. Тому герменевтика повинна (бо інакше втратить ефективність) інтеґру­вати в свою методику конкретне знання історичності предмета дослідження та властивого йому місця висловлювання. Знання історичності збагачує та удосконалює семіологію, яку механічне членування знаків аж ніяк не призводить до непотрібного ускладнення: краще сьогодні володіти частковою герменевтикою, ніж завтра катастрофічною семіотикою.

Літ.: Ricoeur, 1969; Jauss, 1970, 1977; Warning, 1975; FischerLichte, 1979; Borie,
1981.