Герой

ГЕРОЙ (старогрец. hérôs “напівбог”, “богоподібна людина”)
Англ.: hero; нім.: Held; ісп.: héroe; франц.: héros

1. Герой як нульовий рівень
Герой у старогрецькій міфології вважався персонажем, піднесеним до рівня напівбога. Герой у драматургії – це тип дійової особи, наділеної надзвичайною силою.
Його можливості й риси характеру порівняно з простими смертними набагато ефектніші. Проте “поява героя заспокоює уяву людини” [М.Оже (M.Augé. “Génie du paganisme”)], а коли він не чинить нічого неймовірного і не викликає в глядача захоплення собою, не спричиняє катарсису, то в ньому можна вбачати принаймні “дійову особу, яка виступає з миттєвим найяскравішим емоційним забарвленням” [Томашевський (Tomachevski in Todorov, 1965: 295)]. У трагедії це емоційне забарвлення полягає в показі жахів* та жалості*, внаслідок чого ми найбільш адекватно ідентифікуємо себе з персонажами. Ідентифікація* залежить від сприймання публікою дійової особи, тобто героєм є той, про кого кажуть, що він герой, і з огляду на це практично неможливо дати загальне визначення поняття “герой”.
2. Класичний герой
У вузькому значенні слово герой тісно пов’язане з трагічними історіями королів та принців, існує тільки в драматургії. Отож ідентифікація* із ним глядача –
це цілеспрямований процес у напрямі до недосяжної міфічної особи. Вчинки героя
повинні виглядати взірцевими, а його доля – добровільно обраною. Герой, однак, потрапляє в трагічну ситуацію внаслідок дії сліпого божественного, але незаперечного закону та нещасливого, але вільного сумління (трагізм*). Риси класичного героя ідеально збігаються з його вчинками. Він протистоїть ворогам у боротьбі й моральному конфлікті з собою, відповідає за власні провини й мириться з суспільством або самим собою в момент трагічного падіння. Персонаж героя реалізується тільки тоді, коли суперечності в п’єсі (соціальні, психологічні й моральні) містяться виключно в його сумлінні: герой – це мікрокосмос драматичного світу. Геґель відповідно до трьох історичних та естетичних фаз (див. його працю “Естетика”) розрізняє три типи героя: – епічний герой, якого розчавлює доля в його боротьбі проти сил природи (Гомер); – трагічний герой концентрує в собі завзяття й бажання діяти, яке стає для нього фатальним (Шекспір); – драматичний герой узгоджує власні почуття та завдання, нав’язані йому зовнішнім світом і таким чином уникає цілковитого знищення. Для такого типу статус “герой” підходить абсолютно – і щодо визначної людини, про подвиги якої розказують, і щодо дійової особи в театрі.
Один з приписів трагедії полягав колись у тому, що автор повинен був обирати героїв серед високопоставлених осіб. Така класифікація змішувала дві речі: по
перше, вона задовільняла смаки аристократичної публіки, якій пропонували її ж підлабузницький портрет (політична мотивація); подруге, репрезентувала персонажів, які виконували і справді визначальну роль в історичному розвитку й заслуговували на ймення героя. Друга вимога (до історичного героя) цілком правомірна в драматургії, яка завше спрацьовує на апріорно “драматизованому” матеріалі, тобто використовує індивідів “світового історичного значення” (Геґель), а вони, своєю чергою, концентрують у собі поле протиборства сил та соціальних конфліктів. Відтак для цих героїв із реального життя та їхніх конфліктів конче потрібна лише природна драматична форма.
3. Розширення значень поняття “герой”
Починаючи XIX ст., герой характеризує і трагічну дійову особу, і комічну фіґуру. Він втрачає значення винятковості й міфічності й залишає за собою тільки значення головного персонажа епічного або драматичного твору. Герой буває то негативним, то колективним (народ у деяких історичних драмах ХІХ ст.), то самовпевненим і зв’язаним з новим суспільним ладом (позитивний герой в соціалістичному реалізмі). В історії літератури спостерігаємо низку послідовних зменшень значення героя. У класичній трагедії його представлено в повній величі ізоляції. Пізніше, у міщанській драмі, він стає представником класу буржуазії, яка намагається продемонструвати тріумф її індивідуалістських цінностей. Натуралізм і реалізм показують жалюгідного пропащого героя, яким керує соціальний детермінізм. У театрі абсурду відбувається повне падіння героя, з якого роблять метафізичну дезорієнтовану особу без натхнення (Йонеско, Бекетт). Брехт свого часу вже підписав був смертний вирок героєві, відмовившись від його репрезентації на користь показу колективу, “вихованого в капіталістичному виробництві або взятого під опіку робітничим класом”. “Неможливо в наш час збагнути вирішальні події епохи з погляду індивідуумів, і ці події уже не можуть визначатися індивідуалістськими особистостями” (Brecht, 1967, vol. 15:274). Сучасний герой уже не може впливати на події, не має власного погляду на реальну дійсність. Він поступається місцем організованій або аморфній масі. “Індивідуалістські особистості повинні передати свою функцію
великим колективам” [Дюрренматт (Dürrenmatt, 1970:44)]. Відсутність героя перетворюється на узагальнений глум, оскільки “бракує його справжніх репрезентантів героя, а трагічні герої позбавлені імен […], секретарі Креона цураються ситуації Антіґони” (Так само, 1970:63).
4. Антигерой
Починаючи з кінця ХІХ ст., а в сучасному театрі й поготів, герой існує хіба що
в рисах свого іронічного або ґротескного візаві: антигероя. Оскільки всі характерні
для класичного героя тепер цінності подибуємо досить рідко, антигерой з’являється як єдина альтернатива до опису діянь людини [Дюрренматт (Dürrenmatt, 1970)]. У
Брехта людина постійно демонтується (наприклад, “Людина – це людина”), зводиться до індивіда, розтерзаного суперечностями, інтегрованого в історію*, яка його де­ термінує так, що він цього навіть не усвідомлює. Герой не витримує переоцінки цінностей і розпаду власного сумління. Він мусить (щоб вижити) або ставати блазнем, або сміхотворною істотою в манері Бекетта.

Літ.: Aristote, 330 av. J.C.; Scherer, 1950; Frye, 1957; Lukács, 1965; Vernant et Vidal
Naquet, 1972; Hamon, 1977; Abirached, 1978.