Голос

Англ.: voice; нім.: Stimme; ісп.: voz; франц.: voix.

Голос актора – це останній етап перед сприйманням тексту й сцени глядачем:
йдеться про значення голосу у створенні сенсу й афекту, про труднощі його пошуку
та оцінювання, а також про усвідомлення його впливу.
1. “Зерно” голосу: звукові критерії
Голос як інтимний почерк актора (Барт) – це передусім фізична складно аналізована функція поряд з такою функцією, якою є присутність актора, а також вплив
вистави на слухача. Висота, сила, тембр, забарвлення голосу є факторами суто матеріальними, а отже такими, які актор майже не може проконтролювати. Вони дозволяють негайно ідентифікувати персонажа і водночас безпосередньо впливають (як це характерно для моментального емоційного сприймання) на почуттєвість глядача.
Пошуки у театрі жорстокості Арто фактично були процесом висловлювання тексту:
“Звучання – постійний фактор: звуків, шумів, вигуків шукають передусім у площині вібраційної функції, а потім для зображення образу“ (Artaud, 1964 b: 189). Слова “добирають із заворожуючим майже магічним передаванням форми й відчутних імпульсів, а не тільки сенсу“ (ibid.). Голос є розширенням і продовженням тіла в просторі. В театрі частіше, ніж у буденному людському спілкуванні, матеріальний характер голосу ніколи не щезає, він підсилює сенс тексту. “Зерно голосу” [Барт (Barthes, 1973 a: 104)] міститься на стику тіла й артикульованої мови. Він посередник між чистою несистематизованою пластикою та невід’ємною від дискурсу текстуальністю, “проміжок між тілом і дискурсом” [Бернар (Bernard, 1976 : 353)], “постійне коливання, подвійне напруження, оскільки йому потрібний резонанс пластики, що намагається водночас вийти за межі голосу та сенсу, який передають іншій людині” (ibid.: 358).
Голос перебуває в точці зустрічі або діалектичного напруження між тілом і текстом,
або між грою актора та мовними знаками. Актор (завдяки голосу) є суто фізичною
присутністю і носієм системи мовних знаків. У ньому реалізуються втілення слова і
водночас система залучення тіла.
2. Просодична оцінка

а) Інтонація
Інтонація регулює висоту голосу та акценти фрази. Голос актора також передає
повідомлення (адресована інформація), закладене в інтонації, акцентах, ритмі. З початком гри інтонація вказує (навіть ще до появи змісту) позицію мовця серед персонажів, його соціальний ґестус. Вона видозмінює одиниці висловлювання, надаючи їм геть таки делікатного забарвлення, що видно з відомого для акторів тексту, вимагаючи зіграти низку ситуацій та вимовляючи ті самі слова різним тоном [Якобсон (Jakobson 1963 : 215)]. Інтонація позначає позицію мовця стосовно одиниць висловлювання, відображає їхню змінність, зокрема, емоції, вольовий акт, входження в одиниці висловлювання тощо. Вона виражає також (за Бахтіним) контакт з аудиторією, ставлення до іншої людини, оцінку ситуації, визначаючи її стратегічне місце:
“Місце інтонації завжди на межі вербального та невербального, сказаного та несказаного” (цит. in Todorov, 1981 : 74). Висловлений з інтонацією дискурс стосується й одиниці висловлювання, і процесу висловлювання, і сенсу тексту, і сенсу творчості актора, і семантики, і прагматики.

б)Театралізація
Такі режисери, якот Лемайє, Вільєж’є, Вітез (чотири комедії Мольєра), а також
Аріана Мнушкіна (цикл п’єс Шекспіра) й Бухвальд намагалися театралізувати голос
актора, уникаючи ефектів природності, психологічності й експресивності та акцентуючи або ритмізуючи текст, призначений для вимовляння за автономною риторикою і власними законами, відношення яких до тексту є відношенням до звукового матеріалу з чітким вказуванням на місце слова у тілі та процесі висловлювання, як це властиво жестам, від яких тіло геть усе напружується. Слухачеві залишається уважно стежити за дійством (так як це чинить психоаналітик, який зустрівся з дискурсом пацієнта) для детальнішого ознайомлення з незвичною декламацією, що покаже прагнення актора і персонажа, роль якого актор виконує “музично” перед нами.

в) Матеріальний вимір
Голос характеризується певною “густиною”: в ньому відчувається пластика актора. Сенс ритму, просторовості дискурсу, поліфонії слів – усе це надає голосу оригінальності й театральності.

г) Аналіз
Не вдаючись до наукових методів фонетики, дослідники намагаються виявити
принаймні моменти прискорення і сповільнення, частоту, тривалість і функцію пауз,
“фізику мови”, реалізацію придихових звукосполучень і мелодичну лінію, а також
розташування “різних кадрів” [ҐарсіаМартінес (GarciaMartinez, 1995)], входження
тіла актора в текст, який він вимовляє.

Літ.: Trager, 1958; Veltruský, 1941, 1977; “Traverses”, nº 20, 1980: R. Durand, 1980 b;
Finter, 1981; Meschonnic, 1982; Barthes, 1981, 1982: 217277; Cornut, 1983; Bernard, 1986; Castarède, 1987; J. Martin, 1991; GarciaMartinez, 1995.