Декорація

Англ.: set; нім.: Bühnenbild; ісп.: decorado; франц.: décor.
Те, що засобами малярства, пластики, архітектури тощо представляє на сцені
кадр дії.
1. Декорація чи сценографія?
Походження цього терміна (малярство, орнамент, оздоблення) досить чітко
вказує на концепцію міміки та малярства в декораційній інфраструктурі. У звичайному сенсі цього слова декорація – це полотно в глибині сцени (здебільшого у перспективі і як ілюзія), яке вписує сценічний простір у зображуване середовище. Проте тут маємо справу лише з частковою естетикою (естетика натуралізму ХХ ст.), а також абсолютно обмеженим розумінням мистецтва. Тому виникають спроби відкинути цей термін, замінивши його словами “сценографія”, “пластика”, “сценічний механізм”, “ареал гри”, “сценічний предмет” тощо. Справді ж бо, все відбувається так, ніби мистецтво декорацій не змінювалося. Починаючи від кінця ХІХ ст., йому приписують ту саму роль описовості, розглядаючи у площині точно визначених естетичних концептів без врахування призначення та функцій [...], декорація, як ми її сьогодні уявляємо, має бути потрібною, ефективною, функціональною. Це прередусім засіб, і тільки потім образ, інструмент, але не орнамент” [Бабле (Bablet, 1960: 123)].
2. Декорація як ілюстрація
В історії вживання цього терміна та практики самих декорацій помітно певні
недоречності. В поставах тривалий час обмежували кадр сценічної дії візуальністю
та ілюстрацією тексту, оскільки панувала наївна думка, що декорації роблять очевидним та доказовим сенс тексту. Золя свого часу (побіжно, але симптоматично) зазначив, що декорація – це лише “безперервний, набагато точніший і вловиміший
опис, ніж роман” (Zola, 1881).
Тому й не дивно, що сцену цілковито підпорядковують декораціям, або, навпаки (коли маємо експерементування, як, наприклад, у Кокто) позбавляють декорацій,
зверхньо та іронічно реагуючи на реалістичну ілюстративність: “Декорація (символічна, реалістична, автентична чи анекдотична) завжди є ілюстрацією. Ілюстрація не підпадає під безпосередній вплив драматичної дії, оскільки драматична дія сама собою визначає архітектурну форму сцени” [(Жан) Jean, 1976: 126].
3. Революція у сучасній декорації
Починаючи від ХХ ст., у галузі сценічної пластики спостерігається справжня
революція (свідомо й систематично протягом останніх двадцятитридцяти років).
Декорації не тільки позбавляються імітативної функції, на них покладається завдання вести усю виставу, відтак вони стають своєрідним внутрішнім двигуном. Розташовані у трьох вимірах, із спеціально задуманими пустотами, що також мають певний сенс, декорації обіймають весь сценічний простір. Щодо гри актора та сприймання вистави публікою, декорація стає велично пластичною (важливого значення набуває освітлення), просторовою та пов’язаною з дією. Усі техніки нетрадиційної, синхронної, контрапунктної гри є застосуванням нових сценографічних принципів: вибір форми або базового матеріалу, пошук ритмічної тональності або структурного принципу, візуальна інтерпретація суто людських і пластичних матеріалів.

4. Недекорація як декорація
Естетика чистого театру (Ґротовський, Брук) і потреба в абстракціях іноді спонукають режисера повністю зняти декорації, але, звісно, в міру можливості, бо сцена, навіть порожня, неминуче виглядає “підготованою” та “естетично оголеною”.
Відтак знаковим з огляду на відсутність чогось стає все: брак трону для короля, зображення палацу згідно з міфом тощо, а самі декорації сприймаються лише за умови вербальної декорації, коли глядач бачить жести акторів, їхню міміку чи просто уявляє собі відсутні на сцені елементи декорацій. У наш час замість поняття “декорації” зазвичай вживають поняття “механізм”, “театральна машина”, “сценічний предмет”, оскільки вони не обмежують декорації статичною рамкою “стискання” гри, а перетворюють сцену (завдяки діяльності режисера) на місце дії та риторики.
5. Драматургічні функції декорації
Замість того, щоб перераховувати типи й форми декорацій від античності до
наших днів, краще (з метою окреслення різних варіантів їх конкретної реалізації)
спробувати вивести мінімальну кількість драматургічних функцій сценографії:
а) “Ілюстрація” й “образне зображення” елементів, які (як вважається) могли б
існувати у драматичному плані: художник відбирає декілька предметів та місць, на
які вказує текст; він “актуалізує”, чи, точніше кажучи, створює ілюзію кадру драматичного плану. Таке образне зображення завжди є стилізацією та релевантним вибором знаків, проте воно змінюється в залежності то від натуралістичного задуму (декорація є “безперервним, набагато точнішим і вловимішим описом, аніж може дати роман” (Золя), то від знаковості одногодвох релевантних штрихів (один елемент храму або палацу, одне крісло, одна вказівка на два місця).
б) “Конструювання” та “модифікація” відповідно до задуму сцени як ігрового
апарата: декорація перестає виконувати завдання імітаційної репрезентації, перетворюючись у нагромадження площин, місточків, конструкцій, які стають для акторів місцем дії. Актори, вдаючись до жестового простору, вибудовують місця та моменти дії. (Наприклад, конструктивістська декорація, поміст, облаштування сцени у театрі Ж.Вілара).
в) “Суб’єктивація” сцени, яку розділено не за лініями та блоками, а залежно
від кольорів, освітлення, враження реальності, з огляду на те, що потрібно зіграти на правдивості уявної чи фантасмагоричної атмосфери сцени та на зв’язку з публікою.

Літ.: Bablet, 1960, 1965, 1968, 1975; Pierron, 1980; Brauneck, 1982; Rischbieter et
Storch, 1968.