Ілюзія

ІЛЮЗІЯ (лат. illusio ludere “грати роль”, illudere “перелицьовувати”)
Англ.: illusion; нім.: Illusion; ісп.: ilusión; франц.: illusion.

Ілюзія в театрі існує тоді, коли ми сприймаємо реальним і правдивим те, що насправді є фікцією, а саме – художнім зображенням референтного світу, який висту­пає як віртуальний, але при тому наш. Ілюзія зв’язана з ефектом реальності*, що є витвором сцени. Вона спирається на психологічне та ідеологічне визнання заздалегідь відомих глядачеві явищ.
1. Об’єкти
Ілюзія може стосуватися всіх складових елементів вистави на всіх можливих її
рівнях та відповідно до специфічної театральної трансформаційності.
а) Зображений світ
Натуралістичне сценічне середовище, де все відтворено адекватно щодо значущої реальності, є кадром ілюзії в театрі. Щодо публіки, то вона такий кадр сприймає
як “трансплантацію” власної реальності на сцені. Кадр містить типові для відповідного середовища об’єкти, справляючи на глядача враження реальності з дотриманням класичного постулату, згідно з яким “єдиний спосіб створення ілюзії та її тривалості полягає у подібності до імітованого об’єкта” [Мармонтель (Marmontel, 1787)].
б) Сценографія
Не всі сценографії однаково адаптовані до створення ілюзії: фронтальна сцена
(в італійському театрі) окреслює дійство в перспективі, шукаючи ефект напруження,
що був би особливо сприятливим для створення ілюзії.
в) Фабула
Для створення ілюзії фабулу вибудовують так, щоб глядач схоплював її логіку та скерованість і міг передбачити її сенс. Глядача захоплює суспенс, а тому він
неспроможний поглянути поза накреслену для нього траєкторію, оскільки повірив у
запропоновану історію.
г) Персонаж
У глядача виникає ілюзія бачення реального персонажа, який є перед ним. Усе
робиться так, щоб глядач ідентифікував себе з персонажем.
2. Подвійна гра ілюзії
Особливість опозиції “ілюзія/неілюзія” полягає в її нерозривності. Вона припускає існування в театрі відчуття баченого. Якби глядач розчарувався у баченому
на сцені, то не отримав би естетичної насолоди. Представники гіпернатуралістичної
естетики, які намагалися досягнути ідеальної ілюзії, не розуміли значення нечіткої
опозиції “ілюзія/неілюзія”. І, навпаки, класичний театр (та й взагалі будьякий театр, що не заперечує себе) дотримується урівноваженої “практичної” позиції, яка
дає змогу майстерно маніпулювати альтернативою “реальність/нереальність”. Так,
Мармонтель рекомендував не розвивати ілюзію до максимуму і залишати для глядача можливість свідомо розкривати образ реальності, а не саму реальність. Бажано користуватися “двома синхронними думками”: ми відвідуємо театр, щоб побачити репрезентацію фабули; ми присутні на виставі, щоб бути свідком реального факту.
Проте перше завжди визначальне, бо ілюзія не матиме успіху, якщо глядач не замислюватиметься над дійством: “[...] ступінь ефективності ілюзії впливає на душу
людини і врештірешт приглушує процес роздумів та захоплення правдою” [Мармонтель (1787, art. “Illusion”)]. Вдаючись до свідомого контролю над ілюзією, ми відходимо не надто далеко від вимоги Брехта щодо “відтворення умов реалістичних вистав на тему загальнолюдських проблем життя” ((ре)театралізація*). Суть постулатів Мармонтеля (класичний театр) і Брехта (епічна теорія) є фактично явищем заперечення.

3. Створення ілюзії
Ілюзія аж ніяк не якесь таємниче явище: вона спирається на серію художніх
умовностей*. Аналіз образу* та іконічних* знаків свідчить, що образна реальність
– не пасивна імітація, а система кодів*. “Одне слово, кожна епоха винаходить власні
рецепти ілюзії. [...] Малярство, як і театр та інші види мистецтва, є явищем ілюзії і
володіє такими засобами та завданнями, які зв’язані з певним станом суспільства, а
тим паче з певним станом теоретичних і технічних знань людини, ба навіть з її здатністю реагувати, тобто здатністю, нав’язаною тому чи іншому соціуму певним способом життя та окресленим розумінням світу речей” [Франкастель (Francastel, 1965 : 224)]. Щодо ілюзії (як у випадку імітації), то не існує остаточної формули репрезентації правдивого та природного світу. Ілюзія і мімезис – тільки результат театральних умовностей.
4. Ілюзія і підсвідомість
Пошук ілюзії зв’язаний, як доказав Фройд, з пошуком естетичної насолоди й
подвійним процесом заперечення: ми знаємо, що персонаж на сцені – це не ми, але тим не менше ніби й ми! [Манноні (Mannoni, 1969). Театр, як влучно висловився
Гамлет, є місцем, куди повертається затаєна естетична насолода. Ілюзія та ідентифікація дають насолоду завдяки тому, що особа, яку ми так чи інакше сприймаємо, є іншою, і ми не віримо в запропоновану ілюзію, бо моє попереднє “я” (дитинство) бачило таку ілюзію колись давно. Приємно бути присутнім “безкарно” при подіях, які в реальному житті заслуговують кари. Ілюзія приглушує біль, запевняючи мене в тому, що, поперше, я бачу на сцені не себе, а когось іншого, який діє та мучиться; і, подруге, я бачу тільки гру, що не зашкодить моїй власній безпеці” [Фройд (Freud, 1969, vol. 10 : 163)]. Суб’єкт під впливом катарсису* як власного досвіду відтворює в своїй уяві затаєні почуття: сподівання та забаганки дитячих літ, як це ми спостерігаємо в творчості Марселя Пруста.

Літ.: “Nouvelle Revue de psychanalyse”, 1971; Reiss, 1971; Gombrich, 1972; Rivière,
1978.