Комедії в серйозному одязі: знайомство з фільмами Пола Томаса Андерсона
Після успішних зйомок вступного епізоду «Ночей у стилі бугі» — чітко продуманого кадру зі стедікам, у якому камера показує нічний клуб і навколо нього, представляє назву, місце дії та всіх головних героїв фільму — молодий сценарист і режиссер Пол Томас Андерсон з ентузіазмом показав це старіючій зірці фільму Берту Рейнольдсу.
Повідомляється, що Берт Рейнольдс одразу ж відмовився, відмітивши, що п'ять разів бачив те саме.
Обидва виглядають як карикатури на голлівудських типів. Андерсон, режисуючи свій перший великий повнометражний фільм, знімається зухвалим режисером покоління MTV, який вступає у сварку з однією із мегазірок 1970-х, яка вже стала історією.
Пол Томас Андерсон згодом став одним із найбільш високо оцінених критиками режисерів 21 століття. Його фільми часто мають успіх під час сезону нагородження, а такі роботи, як «Нафта», «Майстер» та «Примарна нитка», ще більше зміцнюють репутацію таких імен, як: Філіп Сеймур Хоффман, Хоакін Фенікс та Деніел Дей-Льюїс. Але чи є його фільми дійсно таким, як їх вихваляють? Чи є вони, як описує критик «Нью-Йорк таймс» Манохла Даргіс, «неперевершеним витвором мистецтва»? Чи вони занадто роздуті, набундючені і надмірно стурбовані стилем?
Серйозність і комічність
Є щось у поєднанні трагедії та комедії в анекдоті про Рейнольдса, що, здається, уособлює творчість Пола Томаса Андерсона загалом. Його фільми, здається, викликають як серйозні, так і комічні реакції.
Якщо серйозно, його фільми можуть трохи дратувати. Вони дуже деспотичні (хоча він досить цікавий режисер, тому це не завжди погано) і часом здаються самовдоволеними в банальному, артистичному сенсі.
Але вони також пропонують нестримні веселощі, такі ж кумедні, як романи Томаса Пінчона (якого обожнює Андерсон), і, якщо придивитися здалеку, цей образ Берта Рейнольдса в сивій перуці, який намагається вирубати хлопчика з долини, просто кумедний.
Незважаючи на очевидний гумор, його фільми зазвичай сприймаються критиками як прямі драматичні дослідження визначних персонажів, а не як “чорні комедії”. Але це робить ведмежу послуху винахідливості Андерсона як кінематографісту. Саме комедійна суть його фільмів робить їх такими емоційними.
І, враховуючи вміння Андерсона створювати смішні епізоди у більш комедійних фільмах, таких як: «Ночі в стилі бугі», «Кохання, що збиває з ніг» і в добродушній «Лакричній піці» — не дивно, що його фільми працюють як комедії у серйозному одязі.
Абсурд і мелодрама
Його останній фільм, номінований на «Оскар», «Лакрична піца», здається, розгорнувся на 180⁰ порівняно з його попередньою роботою — ностальгійною підлітковою комедією-романом, дія якої відбувається в долині Сан-Фернандо в 1970-х роках, але якщо ми подивимося за рамки жанру, ми побачимо появу тих самих тропів.
Є страшенно егоїстичний і незрілий головний герой (у даному випадку це можна пробачити, оскільки він підліток), блискуче реалізований Купером Хоффманом. Заклопотана, дивакувата жіноча роль, так само блискуче реалізована новачком на екрані Аланою Хаїм.
Є дивна розтягнута оповідь, дико нерівномірна в шахрайській традиції, що починається, а потім повертається назад, що приймає інтонаційно несподівані повороти. Самі обставини «Лакричної піци» і «Ночей у стилі бугі» (вулиці долини Сан-Фернандо, де виріс Томас Андерсон), здається, визначають логіку оповіді всіх фільмів режисера — заплутаних, часом пласких, що врешті-решт закінчуються тією ж сценою, з якої починаються.
«Лакрична піца» — комедійно-драматичний фільм про дорослішання, написаний і знятий Полом Томасом Андерсоном.
Але призупиніть свою мораль, і все почне набувати кумедного видовища і шаленого блиску з такими фільмами, як «Майстер» і «Примарна нитка», де грають нігілістичне дивацтво, ексцентричну комедію. Головні сцени Деніела Дей-Льюїса в «Нафті» (поставлені з акторським акцентом) є кумедними, тому їх так легко пародіювати.
Великі драматичні актори, як-от Дей-Льюїс і Хоакін Фенікс — актори, котрих часто номінують на «Оскар» і яких нескінченно хвалять за їхню гру, раптово здаються ілюзорно серйозними.
Погляд і голос
Не можна сказати, що його фільми непослідовні за стилем: Томас Андерсон багато в чому є автором класичного зразка, і між його фільмами є безліч збігів як за стилем, так і за темою.
Він пише свої сценарії, і в них є своєрідний ритм і зосередженість. Вони непослідовні і не дотримуються, здається, жодного правила написання сценаріїв — як роблять випускники багатьох кіношних шкіл — сценаріїв з триактною структурою, які є нудними.
У його оповіданнях є відчуття випадкового потенціалу, що робить їх більш захоплюючими, ніж звичайні голлівудські оповіді, навіть незважаючи на те, що невдача здається звичайним результатом для його дивовакуватих, обмежених та егоїстичних персонажів.
Але це ніколи не буває невдачею заради невдачі чи невдачею на службі якогось морального послання — все у фільмах Пола Томаса Андерсона служить фільму як твору, як єдиному цілому, і це невблаганна прихильність до свого власного его / бачення як сценариста-режисера, що робить його фільми такими переконливими, а часом і такими банальними.
У голлівудський період, коли авторське кіно, здається, було витіснене або було свідомим, розумним жанровим кіно, або дидактичними, моралізуючими роботами, які явно намагаються формувати свідомість глядача відповідно до прийнятих соціальних норм, є щось освіжаюче у фільмах, які не претендують на те, щоб бути нічим іншим, як баченням однієї людини.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою Comedies in serious clothing: an introduction to the films of Paul Thomas Anderson на сайті The Conversation 23 лютого 2022 року.
Переклала Штиба Вікторія
