Мовчання вголос. Добірка віршів Анни Поповчук
ІЗ КНИГИ БОЛЮ
Будь всім нам... Живи!
Я в прикмети горючі не вірю.
Вбережись від чуми, від холодної злої пітьми,
Я до Неба молюсь, я благаю,
Хоч, може, не смію:
Ти лиш будь нам усім,
Ти лиш будь нам, лиш будь
І – живи!
З темним болем пішов
Ти на бійню – жорстоку, криваву...
І в Засвіття злетів, наче Янгол...
З підбитим крилом,
Полишивши землі свою молодість,
Відданість, славу...
Передчасно пішов...
Та незламним у битві зі злом.
Але тужно, наш Янгол, боляче, Янголе,
Сумно...
Хоч і крила твої
Прижилися у наших руках –
Мов троянду – твій біль
Нам запечено в душах і думах...
Йде за вбивцями Суд –
Їм не буде прощення в віках...
***
Те ми не знали, те не чули,
Не цінували, підзабули
Все крáдеться, мов з-під поли,
Що ми не є, а так... були...
О, ні... Все чули, чули й знали,
Але жили – не виживали.
Були не «я», не «ти», а – «ми»...
І залишили не дими...
І нас лихі негоди били,
І ми зривалися з імли.
Та йшли до волі... Бо – любили,
Бо без любові – не могли!
***
Яка ж краса: на таці – свіжі маки! –
Любов виповідаєш знов свою.
Питаєшся, де розділові знаки?.. –
А їх усіх згубила у бою!..
Із куль та шин, щитів, мечів, промов...
Коли мені кричали: «Зась! Не мов!»...
...Ну, а тепер, аби себе знайти,
Вже слово кличе і я мушу йти!..
***
МОВЧАННЯ ВГОЛОС...
– …На Мисленнєве Древо залізь і сиди!..
– Залізла. Сиджу.
– А тепер – споглядай! Що ти бачиш?..
– Бачу жорстоку й підступну орду,
Що мої рідні поля топче-скаче!..
– Це ще що!.. А ти далі дивись:
що ти бачиш іще?..
– Ще – Апокаліпсис в дії:
згіркли всі вени та ріки...
Малюкові у грудях пече...
Біль за країну – великий!..
Розбрат бачу... Самотній народ
в горі живе превеликім...
Купка чужинських та «рідних» заброд
в танці заходиться дикім...
Вереск та лемент... Мати кладе
синові скарб... в домовину...
Віче... Прокльони... І – Сотня... Гряде
Той, Хто побачить руїну...
...І світ заступає в імперській пітьмі
Ворожа азійська навала.
А світла – нема, бо на баль сатани
Навала його не пускала.
Пульсує та б'ється у грудях воно,
у змучених, зболених душах...
Коли ж поруйнується темне ярмо?!
Уголос мовчати мушу!
***
ПАМ'ЯТІ РОЗСТРІЛЯНОЇ НЕБЕСНОЇ СОТНІ
УКРАЇНА, 2014. МАЙДАН
...А їх несли поспішними рядами,
А їм співали жалібних пісень.
І серце від розпуки рвали мами,
І кров'ю загорявся новий день.
Ми вірили їм щиро і невинно, –
Так вірять в Божу правду голуби, –
Лиш жевріло оте одне дитинне:
А що могло би статися, якби?..
...І прокидалися давно поснулі предки,
Торкалися руками їм чола...
Прохали про одне: про помсту кревну,
Щоб знищили і пана, і царя.
Вони пішли... І смерті не боялись.
На бруці засинали – не в росі...
І правди, як уміли, добивались,
Лиш вистояли в пóриві не всі.
...
Шляхи борінь за правду анітрохи
Не легші, ніж за волю у віках...
Герої ще живуть і в цю епоху,
Де наша доля зріє – не гірка.
***
…Коли ти раб – доводиться служити.
За повною платить – коли чужий.
Летять-летять з небес метеорити...
І страх, і жаль... біда... хоч вовком вий.
А як же воля? А несмертне: «Жити...»?
До кого ж: «Сталось!»
Вишній Глас звучить?!
***
Слова страшні тоді, коли вони – порожні.
Жили ми довго Так. Та жити «Так» – не можна!..
Хто ж був Той Поводир, що вберігав всіх нас?..
Нагадував: рятуйте душі, час!..
...Над нами – небеса, позаду – мла порошна...
Без віри ані дня, ні хвилечки Не можна!
***
Якщо у змозі – зрозумійте Час
в канві поезії моєї. Бачу
Це дивне Світло, що іде крізь вас, –
струмує так, що мало не заплáчу.
Та ні, тримаюсь, – знаю: заплачý
за недолугу слабкість і невміння
не шию, а плече підкласти «палачу»,
зі Смертности ступити у Нетління...
А Час – не спить. Від недолугих мас
лишається лиш попіл повсякчас...
***
– Невже всі людські жертви задаремні?
Коли ж покинуть біди світ страждений?
Трояндами укриє землю літо,
І ми там будем, як щасливі діти?
Благословиться нам на днесь,
Настане спокій... –
Ти при надії, а чи без,
Питаєш:
«Доки?..»
***
НАША ВОНА
Посутньо – абсолютно ница –
І упосліджена, й пригнічена,
Віками бита, покалічена,
Коловоротами помічена.
Бійцями знайдена навпомацки.
Багнетом й кулями посічена.
Всіх праотців прапраоснова.
Старезне бáбисько без віку.
Малюк чи дід, свята чи грішна –
…Витає Правда святокрило
Над антипоетичним світом…
***
…Звільняюся від тягарів даремних,
Зникоме все довкола нас й непевне,
Минає все те, що було, та всі...
Лиш відчуття долоней у росі.
Напоюється кришталями спрага.
Цікава книга – розуму наснага.
А сила духу зміцнюється в гарті
Тоді, коли життя стоїть на карті.
Запахне паста з ручки й згарок свічки.
Пробуджується в нетрях щось космічне,
Сколихує до дна такі глибини...
У тиші скрик лунає лебедений.
І до зерна простягнеться рука...
По вінця повна чаша нам гірка.
Допоки ж мій страждатиме народ
Від різних зайд... своїх злодюг... заброд...?!
***
МЕТЕЛИКИ
Так, я слабка, та клич мене у сни,
Не дай торкнути цвяхом до живого.
Надворі – ранок… Свічку засвіти…
Вночі ж – ні іскри, тільки звичні схови.
Дай там пройти, де лінія життя
Так легко долі шлях перетинає.
Біля твогó – моє серцебиття
Тебе від всіх нещасть оберігає.
Я – тут, я – поруч.
Янголи вгорі
давно не сплять,
стоять нам знаком
долі.
Через вагання, сумніви злетять
Жага, упертість і бажання… кволі…
Так, я слабка…
Але всесильний рай,
Де крихти щастя скроплюються
болем…
Все буде добре. Добре!
І нехай
Вітри не сплять…
Метелики
над полем…
