Що відбувається у темряві. Олена Іськова-Миклащук. Дорога додому
Поїзд повз черепахою. Іноді втомлено зупинявся, щоб віддихатися. Випльовував зі своїх нутрощів сонних пасажирів, заковтував нових, закоцюблих від холоду, і, важко сопучи, повз далі.
Миколі не спалося. Білосніжна постіль, що приніс п’яний провідник, так і лежала неторкана в фірмовому пакеті Укрзалізниці. Пасажири на верхніх полках давно вже сопіли, натягнувши на голову покривало. Сусід навпроти грав, доки не розрядив телефон. Матюкнувся і ліг спати.
- Розряджений, - посміхнувся про себе Микола. Похитування вагона та перестук коліс заколихували усіх, крім нього.
За склом мигнув ліхтар.
Інстинктивно пригнувся.
- Блін, я ж на «землі»…, - протер долонею спітніле чоло.
Знову пішов курити.
Притулився лобом до холодного металу в тамбурі:
- Боже, швидше б!
Він рахував дні, хвилини, секунди до цієї миті.
425 днів.
10200 годин.
612000 хвилин.
Інколи рахував секунди. Ті, що відокремлювали його від вічності. Ні, таких секунд було небагато: якщо додати всі докупи, виходило зо дві хвилини. Але кому розкажеш, як в ці секунди спрацьовували інстинкти самозбереження, які неймовірні випадки порятунку відбувалися з ним? Кому воно цікаво? Ну, вижив. Багато хто виживає. От для односельців було б цікавіше, якби вбили чи, хоча б, поранили. Тоді б вже точно Герой, а так… Таких багато.
Не помітив, як запалив другу цигарку. До війни не курив, а зараз і три пачки не вистачає на добу. Проте куріння - це пусте. А от були такі, що за все своє життя і краплі оковитої не випили. А там почали.
Закрив очі. Пригадав, як «Сорок святих» вперше потрапив до них. Хлопці саме вечеряли, руки в мазуті, форма в болоті, берці та дутики сохли біля буржуйки, створюючи разом з димом ядучий запах. Хапали картоплю в мундирах, перекидали з руки в руху і дмухаючи, щоб швидше схолола, їли. З присмачки того дня була тільки сіль. У великій каструлі кипів пустий окріп. Новенький глибоко втягнув носом просмерджене повітря, обвів зверхнім поглядом замучених, замурзаних, замерзлих побратимів:
- Бля, до «аватарів» прислали, - і зневажливо сплюнув через зуби.
- І тобі, доброго дня! – хлопці далі спокійно їли. Бачили вже таких. Тих, хто думав, що він ладен на цій клятій війні щось змінити. Такі рвалися в бій.
До першого обстрілу.
Бо коли тебе обстрілюють, а ти «отвєтку» не можеш дати через перемир’я, то весь запал пропадає.
В такі моменти хлопці приземлялися.
Того дня «Сорок святих» вперше заступав в наряд. Микола проводив інструктаж, які звуки страшні, які - ні. Що робити й так далі.
«Дискотека» не забарилася. Хлопцям, які давно вже стояли на «передку», це була звична справа. Тож коли стихло, почали сміятися над собою, згадувати як хто і куди ховався.
В бліндаж повільно зайшов новенький.
Блідий.
Мокрий.
По вуха в болоті.
З безбарвними очима.
Микола витяг із заначки літр.
- Будеш? - не чекаючи відповіді, хлюпнув на дно.
«Сорок святих» тремтячими руками взяв стакан зі спиртом - випив одним махом.
Жодної реакції. Тільки очі такі ж.
Микола налив йому ще трішки та відправив спати.
Зранку новенький розказав, як пригадував, що вчив його Микола перед нарядом, і що літало над головою. Як лежачи в болоті, не бувши людиною з глибокою вірою, за час обстрілу згадав імена усіх сорока святих.
Так новенький став «Сорок святих»… А ще почав лояльно ставитись до алкоголю, хоча сам більше не пив.
Микола пішов у вагон. Сусіди спокійно спали. Що їм до того, що якийсь чоловік в камуфляжі бігає що 5 хвилин на перекур?
Поїзд здригнувся. Різко пригальмувавши, паротяг полегшено зітхнув, проте задні вагони ще хотіли їхати кудись, тож боляче вдарили його ззаду.
- У-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у, - застогнав залізний велетень.
Та на його стогін ніхто, крім Миколи, не звернув увагу.
Бо не знали, як стогне метал.
А він чув це неодноразово.
Машини теж хочуть жити.
Їм теж болить.
Вони можуть не приймати нового механіка, і довго сумувати за старим.
Як і люди. Адже ми також оплакуємо машини.
Ліхтар…
Ліхтар…
Знову ліхтар…
Микола намагався не думати про те, що чекає його вдома. Приїде - побачить. В голосі дружини уже давно з’явився холод. Злі язики намагалися нашептати на вухо сільських побрехеньок. Але він відмовлявся слухати й думати: чому? Надіявся, що просто втомилась.
Бо бачив, що може бути з тими, хто зациклюється на сімейних проблемах.
Воїн може витримати все, коли у нього за спиною надійний тил. А коли виявляється, що тил похитнувся, зникає смисл жити, воювати.
Бо нема за кого.
Тоді хлопці відходять убік, залишивши чеку.
Страшна і даремна смерть.
Накрився простирадлом та шукав порятунку в сні. Дивно, та краще засиналося там.
Бо людина звикає до всього:
До храпу сусідів по бліндажу.
До гуркоту мотора.
До пострілів.
До смерті.
Важко тільки чекати її, відчувати, що ходиш по краю, а відступити нема куди.
Важко відчувати, що те ніжне, тендітне плече, на яке впирався, щоб не впасти - віддаляється.
Ти ловиш руками повітря, хапаєшся за надію. Береш її у руки, мов дитину, а вона вислизає маревом з рук.
Зникають напівтони.
Тут є лише біле і чорне.
Добро і зло.
Свій і чужий.
По іншому бути не може, бо це війна.
