Справжня надія уважно дивиться на реальність, а потім складає план
Автор: Девід Фельдман, професор кафедри консультаційної психології Університету Санта-Клари в Каліфорнії; Бенджамін Корн, професор онкології Єврейського університету в Єрусалимі.
Навіть якщо ви свідомі невтішних перспектив, надія може стати порятунком. Це не просто почуття – це спосіб зробити крок у майбутнє.
Мелані, 47-річна партнерка провідної інженерно-будівельної компанії в Бостоні, витріщалася на вульгарну картину на стіні і не могла прийняти факт, що вона зараз знаходиться в приймальні лікарки. Сидячи там, вона поверталася думками до слів свого куратора в коледжі, який попереджав її про складність досягти успіху у галузі, де переважну більшість працівників становлять чоловіки. Але вона була борчинею і не збиралася впадати у відчай. Керівництво швидко помітило її цілеспрямованість, тому Мелані постійно наділяли все більшими повноваженнями. Справді, її особисте та професійне життя були зразковими прикладами використання винахідливості та кмітливості для подолання серйозних перешкод. Але цього разу все було інакше. Її зрадило тіло. Вона ще могла впоратися з втратою ваги з невідомих причин та жовтим відтінком, що віднедавна змінив колір її очей. Але потім прийшов біль. Невимовний, ниючий, скручуючий біль. Агонія змусила її звернутися за медичною допомогою, і за тиждень обстеження було завершено. Рак підшлункової залози.
У своєму кабінеті лікарка Таміка переглядала знімки ПЕТ і розмірковувала над тим, що сказати Мелані. Після двадцяти років практики здавалося, що вести такі розмови стало ще важче. Без сумніву, така розумна жінка, як Мелані, вже набрала в Google запит «рак підшлункової залози» і побачила прикметники (смертельний, руйнівний) і кліше («пухлина, що забезпечила онкології сумну репутацію»), які супроводжують саме цю злоякісну пухлину. Безсумнівно, вона вже дізналася, що довгострокове виживання можливе лише у відносно невеликому відсотку випадків. Лікарка Таміка хотіла вселити надію. Але, можливо, за цих обставин говорити про надію не зовсім правильно? Можливо, подумала лікарка Таміка, натомість їй слід поговорити з Мелані про її цілі на той час, що залишився, підготувавши її до ймовірного сценарію, коли залишились лічені місяці. Це здається чеснішим, але чи не зруйнується надія Мелані?
Думки лікарки Таміки відбивають те, що ми називаємо «подвійною небезпекою надії». Онкологи та інші лікарі, які доглядають за тяжкохворими пацієнтами, такими як Мелані, часто опиняються в такому скрутному становищі. З одного боку, вони переймаються тим, що якщо розповісти всю правду про стан здоров’я, це може зруйнувати надії їхніх пацієнтів і призвести до відчаю. Але їх також непокоїть протилежна стратегія: що неточне надання всієї необхідної медичної інформації або надто райдужне висвітлення цієї інформації може привести пацієнтів на шлях хибних надій, позбавляючи їх часу та простору для емоційної підготовки себе та своїх сімей до того, що на них чекає.
Опинившись між двох вогнів, лікарі схильні опустити руки, вирішивши, що праця з надією не входить до їхніх обов’язків. Але такий висновок також не можна визнати правильним. Ігнорування потреби людей у надії не призведе до її зникнення.
Ця дилема виникає в результаті надто вузького погляду на проблему, поширену в медичному світі, який прирівнює «надію» до «ліків». Якщо ми визнаємо таке рівняння, це означатиме, що надія просто недоступна для пацієнтів, для яких лікування неможливе, якщо, звичайно, вони не заперечують медичну істину.
Але ці підступні води цілком можливо подолати лікарям, готовим діяти згідно результатів нових досліджень в галузі психології і прийняти ширше розуміння надії, яке дозволяє враховувати складні істини. А оскільки неприємні реалії пронизують наше життя і поза хворобою, це нове розуміння також може подарувати винагороду незалежно від того, з якими труднощами ми стикаємося.
Надія не є прийняттям бажаного за дійсне, оптимізмом чи «силою позитивного мислення». Звісно, в оптимізмі немає нічого поганого. Дослідження показують, що оптимізм пов’язаний із багатьма позитивними результатами. Але це не означає, що це те саме, що й надія. Кембриджський словник англійської мови визначає оптимізм як «відчуття, що у майбутньому хороші події відбудуться з більшою ймовірністю, ніж погані». Впливові психологи Чарлз Карвер і Майкл Шейєр, які зробили кар’єру на вивченні оптимізму, описують його як схильність вірити в те, що результати життя загалом будуть позитивними, сприятливими чи бажаними. Інакше кажучи, оптимісти просто вірять, що все складеться на краще. Майбутнє обов’язково буде добрим. Через це часто кажуть, що вони носять рожеві окуляри або вважають склянку наполовину повною – іноді з газованим напоєм з вишневим смаком.
Однак надія – це не те саме, що міркування про «напівповну склянку». Надія можлива навіть тоді, коли склянка повна лише на третину або взагалі порожня. Це тому, що справжня надія – це життя у цьому світі, а не вигаданому. Наприклад, вона не заперечує страждання та біль.
У книзі «Надзвичайні виживші» (англ. Supersurvivors; 2014), написаній одним з нас, Девідом Фельдманом, у співавторстві з Лі Деніелом Кравецем, розповідається про шістнадцять людей, які пройшли крізь травми та трагедії, але потім зробили вчинки, що змінили світ на краще. Наскрізною лінією в їхніх історіях було те, що називається «обґрунтованою надією». Незважаючи на те, що всі ці люди, які пережили трагедію, керувалися надією, спрямованою в майбутнє, вони також були впевнені в реальності своїх ситуацій. Коли Джеймс Кемерон, єдиний хто вижив після масового лінчування 1930 року, заснував перше відділення Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення (NAACP) в Андерсоні, штат Індіана, працював над десегрегацією житла в Мілвокі, штат Вісконсін, і зрештою заснував Американський музей Чорного Голокосту, він не плекав ілюзій, що світ – це прекрасне місце, де все легко налагодиться. Навпаки, він розумів, з яким приголомшливим опором йому доведеться зіткнутися, але вірив, що його зусилля все ж таки допоможуть побудувати краще життя для чорних американців. Як він написав у своїй автобіографії «Час терору» (1982): «З вірою та молитвою на вустах, я був сповнений рішучості тримати руку на важелі і дивитися на рейки».
Люди, які, подібно до Кемерона, борються за важливу справу, не обов’язково роблять це тому, що бачать світ крізь рожеві окуляри. Так само вчені, які мужньо борються за припинення пандемії COVID-19, або пацієнти з раком, які обирають лікування з болісними побічними ефектами, знають, що шлях буде важким, але вони йдуть уперед, бо знайшли цілі, заради яких варто «тримати руку на важелі». У цьому все джерело їх надії.
Надія, по суті, – це сприйняття. Проте, на відміну більшості, це сприйняття здатне створювати реальність. Найчастіше ми думаємо про реальність як створення нашого сприйняття. Погляньте навколо себе і зверніть увагу на навколишні предмети. Всі вони існують насправді до того, як ви їх сприйняли. Але надія – це особливий вид сприйняття – того, що ще не існує. Це сприйняття того, що можливе.
Дослідження показують, що, коли люди мають надію, їх цілі з більшою ймовірністю стануть реальністю. У дослідженні, опублікованому в «Журналі соціальної та клінічної психології» у 2009 році, Фельдман та його колеги попросили студентів коледжу назвати сім цілей, яких вони хотіли б досягти протягом наступних кількох місяців. Потім студенти пройшли короткий психологічний тест, відомий як «Шкала надії на досягнення мети» з кожної з цих цілей. Через три місяці їх попросили озирнутися на список цілей та оцінити, наскільки вони просунулися у досягненні кожної з них. Результати виявилися однозначними: ті, хто більше сподівався на досягнення мети на початку дослідження, з більшою ймовірністю повідомляли, що досягли цієї мети до кінця дослідження.
Це не тому, що надія має магічну силу. Справа в тому, що коли люди вірять, що мета, яка їх хвилює, досяжна, вони з більшою ймовірністю вживатимуть заходів для її здійснення.
Така надія контрастує з приказкою, яку ви, мабуть, уже чули: «Надія – це не стратегія». Звичайно, це правда, що просте почуття надії не є стратегією: хоча це почуття може підбадьорити нас, коли ми засмучені, воно не вирішить наших проблем.
Але надія – це не просто почуття. Це спосіб мислення, який спонукає нас до дій. Актриса Джейн Фонда точно висловила цю думку, сказавши: «Надія – це активізм».
Її визначення добре узгоджується з найбільш широко вивченою в психологічній літературі моделлю надії, відомою просто як теорія надії. Хоча цю модель називають «теорією», вона була підтверджена сотнями досліджень з того часу, як її вперше запропонував психолог Чарлз Річард Снайдер у 1989 році.
Снайдер використав низовий підхід. Протягом річної академічної відпустки, коли він працював у Канзаському університеті, він звернувся до громадських лідерів, включаючи політиків, священнослужителів, педагогів та бізнесменів, і попросив їх назвати людей, найбільш сповнених надії, яких вони знають, використовуючи будь-яке визначення надії. Потім він опитав стільки людей із їхніх списків, скільки зміг. Він виявив напрочуд простий, але водночас потужний образ надії.
А саме, він зрозумів, що людей, сповнених надії, об’єднують три спільні риси – цілі, способи досягнення мети та суб’єктність. Хоча Снайдер назвав їх трьома «складовими» надії, корисніше думати про них як про три умови для процвітання надії.
По-перше, його співрозмовники, які сподіваються на успіх, чітко уявляли собі, які цілі вони ставлять перед собою, і почувалися відданими цим цілям. Іншими словами, їм було на що сподіватися. Хоча слово «мета» зазвичай асоціюється з формальними завданнями, такими як отримання підвищення або здобуття освіти, Снайдер зауважив, що цілі людей часто розподілені за багатьма сферами життя, від кар’єри до соціальних і навіть духовних устремлінь. Насправді цілі, натхненні нашими найдорожчими особистими цінностями, зазвичай дають більше мотивації та задоволення.
По-друге, у сповнених надії учасників опитування Снайдера були шляхи – у просторіччі звані планами або стратегіями – які, на їхню думку, дозволять їм досягти своїх цілей. Інакше кажучи, вони вірили, що є хоч щось, що можуть зробити, щоб просунутися до досягнення поставлених цілей. Згідно з теорією надії, коли люди не діють, це часто відбувається тому, що вони не вірять, що існує якийсь спосіб досягти своїх цілей, або якщо такий спосіб існує, він здається занадто довгим або важким. Але люди, які на щось сподіваються, схильні розбивати багатоетапні або складні шляхи на низку менших кроків, які можна виконувати один за одним. Однак вони не піддаються ілюзіям, ніби всі їхні сценарії спрацюють. Вони розуміють, що погані речі можуть і часто трапляються. Тому, із розумінням можливого провалу, вони намагаються спробувати якомога більше різних варіантів.
Зрештою, опитані Снайдером незмінно вірили у свої здібності – він це назвав «суб’єктністю». Хоча вони й усвідомлювали, що досягти своєї цілі буде важко, але десь глибоко в душі все ще вірили, що здатні впоратись – потрібно лише продовжити спроби. Як і в популярній дитячій книзі Ватті Пайпера «Маленький двигун, який міг» (1930), такі переконання, як «я думаю, що можу» підживлювали їх надії та спонукали діяти.
Іншими словами, надія – це далеко не наївне позитивне мислення, а реалістичний, спрямований на майбутнє набір переконань, який керує нашими зусиллями, щоб досягти кращого майбутнього. Як і вказав Барак Обама в назві своєї книги «Зухвалість надії» (2006), надія є зухвалою. Вона передбачає холодний, суворий погляд на реальність, але також і сміливість повірити, що краще майбутнє можливе. Хтось може назвати це безрозсудним, але багато цілей, які люди вважали колись неможливими, виявилися можливими. У минулому столітті люди навчилися літати, приземлилися на Місяць, об’єднали земну кулю в мережу і позбулися чи зменшили кількість випадків колись поширених захворювань, таких як поліомієліт та віспа.
З початку 1990-х років сотні досліджень показали, що така форма надії тісно пов’язана з нашим психологічним та фізичним благополуччям.
Дослідникам досить просто відстежити зв’язок між надією та психічним здоров’ям. Дослідження, як правило, передбачають вимірювання добробуту серед великої вибірки людей, а також проведення одного з небагатьох психологічних тестів надії – він часто складається всього з 12 пунктів про шляхи та суб’єктність і відомий під назвою «шкала надії». Зовсім не дивно, що такі дослідження показують, що сильніша надія пов’язана з нижчим рівнем депресії та тривожності, бо багато в чому надія є протилежністю цих почуттів. У той час як депресія змушує людей вірити, що вони нічого не можуть зробити для покращення свого життя, надія робить якраз навпаки. Так само, якби тривожність могла говорити, то вона б сказала щось на кшталт: «Скоро відбудуться погані події, і немає способу їх зупинити». Надія ж може відповісти так: «Навіть якщо щось погане таки трапиться, ви з усім впораєтесь і все одно спробуєте досягти своїх найважливіших цілей».
Все більше досліджень також пов’язують надію з кращим фізичним здоров’ям. Люди з великими надіями, на відміну від людей з малими, більше схильні регулярно займатися спортом, їсти здорову їжу та рідше палять. Після серйозної травми вони більш сумлінно займаються реабілітацією та досягають кращого результату.
Надія також пов’язана з кращими результатами людей, які мають фізичні захворювання, що провокують сильний біль. Серед них люди з паралічами через травму спинного мозку та підлітки, що пережили серйозні опіки. В одному простому, але дуже показовому дослідженні зв’язку «надія-біль» людей попросили заповнити шкалу надії, а потім пройти так званий тест «холодного пресора»: занурити свою недомінантну руку (зазвичай ліву) у ванну з льодяною водою і тримати її там якомога довше. Люди з високим ступенем надії тримали руку зануреною у воду майже на тридцять секунд довше, ніж люди з низьким ступенем, і загальна тривалість занурення склала в середньому близько двох хвилин. Це дуже довго з огляду на те, що вже через 3-4 хвилини рука зазвичай німіє і може статися пошкодження тканин.
Така велика терпимість до болю може бути принаймні частково результатом нижчого рівня катастрофізації болю, схильності до роздумів про больові відчуття. Справа не в тому, що люди з високим ступенем надії не помічають біль. Вони помічають. Просто вони можуть ще більше зосередитися на цілях, яких вони намагаються досягти. Враховуючи, що те, на чому ми фокусуємося, має тенденцію посилюватися у сприйнятті (а те, на чому ми не фокусуємося, стає менш помітним), це може призвести до зниження сприйняття болю. Це психологічний еквівалент відвертання, коли ми збираємось отримати укол у руку.
Крім цих висновків є навіть нові докази того, що надія передбачає тривалість життя у людей з раком. Разом із нашими колегами Марі Бакітас, Джеєм Галлом та Марком О’Рурком ми нещодавно повторно проаналізували базу даних понад 500 пацієнтів із пізніми стадіями раку, які отримували паліативну допомогу. Ми розділили вибірку на дві великі групи – пацієнтів з великою надією та пацієнтів з малою надією – і вивчили, чи довше живуть пацієнти, які розпочали дослідження з більшою надією. Важливо зазначити, що у цьому дослідженні ми не змогли використовувати звичайну 12-пунктову шкалу надії (згадану раніше), оскільки ми були обмежені повторним аналізом вже зібраних даних. Натомість ми визначили, хто з людей має високий, а хто низький рівень надії, за їхніми відповідями на три простих питання, в яких їм пропонувалося оцінити, наскільки вони згодні із твердженнями типу «Я відчуваю надію». На наш подив, ті, хто оцінював свій рівень надії вище, зазвичай виживали довше, ніж ті, хто оцінював його нижче.
Майте на увазі, що люди в цьому дослідженні були дуже хворі. Всі вони мали останню стадію раку, яка, за оцінками лікарів, могла забрати їх життя протягом року або двох. Імовірно, більшість із них знали, що зцілення не станеться. І все ж, надія передбачала більш тривале виживання. То в чому ж полягала їхня надія?
Це питання може здатися безглуздим, якщо ми припустимо, що «надія» та «зцілення» означають те саме. Але визначення надії за Снайдером показує, чому це не обов’язково так. Надія може існувати завжди, коли люди мають мету, яка їх хвилює, коли вони вірять, що існують шляхи, які можуть привести до цієї мети, і коли вони почуваються впевненими у своїх силах завдяки власній суб’єктності.
Звичайно, надія може бути вкладена в ціль одужання. З огляду на останні досягнення в галузі лікування онкологічних захворювань, надія на одужання стає все актуальнішою для багатьох людей. Ба більше, люди іноді живуть довше, ніж очікують лікарі. Але коли зцілення неможливе, незважаючи на всі зусилля лікарів, пацієнтів та їхніх сімей, це не означає, що надія також стає неможливою.
Кілька років тому Фельдман та його помічники відвідали дома десятків людей з останньою стадією раку, які обрали госпіс. Оскільки отримання госпісної допомоги зазвичай означає припинення лікувальних заходів, їм було цікаво дізнатися, чи ці пацієнти зберігають надію. Тож, вони застосували шкалу надії і виявили, що її рівень у цих пацієнтів був таким же високим, як і у людей, які продовжували своє лікування, хоча лише третина з них заявили, що мають намір одужати. Отже, на що вони сподівалися? Вони говорили про різноманітні та красиві надії, зокрема «відновити своє захоплення цифровою фотографією», «політати на вертольоті», «написати невеличку автобіографію свого життя», «провести час зі своїми онуками», «передати світові свої знання про життя», і «насолоджуватися залишком своїх днів». Серед цих пацієнтів надія процвітала навіть у випадку, який інші люди могли б вважати безнадійним.
Один пацієнт, «Нед», можливо, найкраще ілюструє надію в цьому контексті. Людина з приголомшливим почуттям гумору, він усе своє життя збирав жарти. Насправді, Нед знав більше тисячі з них. «І це не враховуючи нецензурні», – часто говорив він із посмішкою. У 84-річному віці, коли серцева недостатність, з якою він жив кілька років, почала швидше прогресувати і він не міг самостійно доглядати за собою вдома, він потрапив у стаціонарний госпіс. Одного разу пізно ввечері медсестра виявила, що він тихо плаче у своїй кімнаті. Коли вона ввічливо запитала Неда, що в нього трапилось, він відповів: «Всі мої жарти помруть разом зі мною. Мої онуки ніколи не почують їх».
У відповідь вона запропонувала Неду почати їх записувати, позичивши йому блокнот і ручку. З радістю та ентузіазмом він заповнював кожну сторінку жартами. Однак до того часу, коли йому дали другий зошит, він став занадто слабким, щоб писати. Тож працівники госпісу по черзі сиділи біля його ліжка, пишучи під диктовку. Потім, приблизно через тиждень, Нед зробив незвичайне прохання: «Я хочу виступити зі стендап номером», – сказав він. Команда доглядачів з ентузіазмом погодилася. Його настрій значно піднявся протягом наступних кількох днів, коли він готувався. Потім, через 72 години, настав вирішальний момент. Майже весь персонал зібрався разом з іншими пацієнтами, щоб почути жарти Неда. Зі свого ліжка, яке було винесено в коридор, він показав приголомшливий виступ. Його аудиторія заходилася сміхом, а його обличчя сяяло від радості. У той момент і протягом кільком попередніх днів у нього були всі умови для процвітання надії: ціль, яка була справді значуща для нього, спосіб досягти її та допомога, щоб це здійснити. Хоча Нед помер вже через тиждень, він знав, що зробив своїй аудиторії (і собі) найдорожчий подарунок, який тільки міг уявити.
Більшість із нас навряд чи може уявити, як себе почувають Нед та інші пацієнти з невиліковною хворобою. Але той факт, що вони відчувають надію, показує нам, що теорія подвійної небезпеки, про яку ми згадували на початку цієї статті, є помилковою. Знання істини, навіть якщо вона похмура, не заважає відчути надію. Надія можлива навіть за важких обставин.
Це розуміння, можливо, важливе зараз, як ніколи раніше. Безсумнівно, останні два роки стали для багатьох людей одними з найбільш травматичних у їхньому житті. 11 березня 2020 року Всесвітня організація охорони здоров’я оголосила COVID-19 пандемією. З того часу мільйони людей стали жертвами цієї страшної хвороби. На фоні цього наш світ також страждає від расової несправедливості, політичних заворушень, стихійних лих і багатьох інших катастроф. Мало хто використає слово «надія», щоб описати час, в якому ми живемо. Натомість, на думку спадають такі слова, як «трагічний» і «болісний». Люди налякані, засмучені, розсерджені та вбиті горем.
Звісно, що надія не покладе чарівним чином кінець расизму, не викорінить COVID-19, не вилікує рак і не призведе до миттєвого досягнення будь-яких важливих цілей. Але активна надія часто є психологічним двигуном, який рухає зусилля людей, спрямовані на досягнення цієї мети. Як писала есеїстка та активістка Ребека Солніт у газеті «Ґардіан» у 2016 році:
«Ваші супротивники хотіли б, щоб ви повірили, що все безнадійно, що у вас немає сил, причин діяти, що ви не зможете перемогти. Надія – це дар, від якого не треба відмовлятися, це сила, яку не варто відкидати».
Незалежно від того, хто або що є вашим супротивником у житті, надія – це те, від чого ви не повинні відмовлятися ніколи.
Щоразу, коли у вас опускаються руки, запитайте себе, що ви можете зробити, аби знайти надію у вашому житті і в навколишньому світі. Які цілі мають для вас значення? Якими шляхами, нехай навіть невеликими, ви можете рухатися до цих цілей? І що надихає вас на активні дії, на те, щоб продовжувати йти вперед, навіть коли все неймовірно важко?
Коли Мелані увійшла до кабінету лікарки Таміки, вона не впізнала власної ходи. Її боязкі кроки не були схожі на її звичайну і впевнену манеру ходити. Лікар Таміка була з тих, хто прийшов у медицину не просто для спілкування з пацієнтами, а щоб взаємодіяти з ними, тому вона одразу вловила страх Мелані. Але навіть у страху може бути промінь надії, подумала вона.
«Я знаю, що Ви боїтеся, і я не звинувачую Вас за це, – сказала лікарка Таміка. – Те, з чим Ви зіткнулися, – одне з найважчих ракових захворювань, які мені траплялись. Але ми постараємося зробити все можливе, щоб перемогти рак. І, можливо, нам це вдасться. Але, що б не сталося, я ніколи не залишу Вас. Чого Ви хочете від свого життя зараз?»
Слова лікарки Таміки були не просто обнадійливими, це було саме те, що Мелані хотіла почути.
«Ви навіть не уявляєте, наскільки важливо для мене почути це від Вас, – сказала вона лікарці Таміці. – Я хочу зробити все можливе, щоб перемогти рак, але я також хочу бути впевнена, що біль буде контрольованим і що будь-яке лікування, яке ми виберемо, залишить достатньо часу, щоб виконати дещо зі списку моїх бажань, про всяк випадок».
На той момент у Мелані з’явилася надія. Це не було надією, яка заснована на баченні світу крізь рожеві окуляри чи припущенні, що усе магічним чином складеться добре. Вона знала, що лікування буде довгим. Але її надія мала більш міцний фундамент, ніж просто позитивне мислення: є цілі, яких варто прагнути, і знайдеться хтось, хто прийде на допомогу. У разі життєвої невизначеності іноді це найкраще, що ми можемо очікувати.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «True hope takes a hard look at reality, then makes a plan» в журналі Aeon 20 січня 2022 р.
Переклали студенти Факультету іноземної філології Національного університету імені М.П. Драгоманова.