Валентина Турчин. Вчитель, який змінив моє життя

Я тепер знаю секрет

Зустрічі з нею я боялася аж до запаморочення в голові. Більше ніж зустрічі з шефом під час співбесіди на роботу. Як-то стрітися, що сказати, за що подякувати? Тут не допоможуть ні статті в гуглі, ні форуми та коментарі, а власного досвіду немає. Що ж, буде як буде. Все колись буває вперше. Дорога неблизька, можливо, коливаючись на сидінні старої напіврозваленої маршрутки за кілька годин я складу якийсь план, щоб показати себе якнайкраще.

Коханий обіймає, огортає мою руку своєю зашкарублою від щоденної роботи долонею. Йому легко посміхатися, йому нині найпростіше з усіх. Що ближче до зупинки, то сильніше починає розгойдуватися моє серце. Виривається з грудей назовні. Починають тремтіти руки, долоні стають вологими. І не тільки долоні, навіть шкіра голови вкрилася крапельками поту! Уже мов молитву промовляю свої перші слова, які маю сказати при зустрічі. Далі все ніби в тривожному сні. Автовокзал. Десятки людей, серед яких вишукуєш її. І ті думки, прищеплені ще  з дитинства – ти маєш бути ввічливою, завжди посміхатися, щиро вести розмову, зі всіма згоджуватися. Та нині вже не хочеться ні зустрічі, ні тієї щирості. Чому ж усе так складно в цьому житті?

Вона – тендітна, усміхнена і досить говірка. Чому я уявляла її з пучком волосся на голові, повновидою з широким носом та гострим поглядом? Чому я думала, що наша зустріч почнеться з розглядин і захоплень чи розчарувань?

— Мам, це моя наречена, — промовляє мій коханий, а я відчуваю тремтіння вже не тільки в руках, а і у всьому тілі. Її лагідні руки огортають мій стан. Виявляється, це не так і страшно – знайомитися зі своєю майбутньою свекрухою. Та чомусь навіть язик не повертається так її назвати. Ця симпатична пані стане моєю другою мамою.

Вдома я однак почуваю себе ніяково, не знаю, чи допомагати з обідом та посудом, чи навпаки не заважати. Але вони вдвох з батьком починають лагодити тарілки до столу, так ніби в кожного своя задача, ніби кожен відповідає за своє. За кілька хвилин їх родинний стіл майорить усіма барвами. За вечерею я починаю приходити до тями, всі посміхаються, обговорюють буденні справи. Мене ніхто не розглядає, не засуджує, не розпитує ніяких деталей. А потім вони вдвох починають прибирати зі столу, так ніби кожен знає, яку тарілку взяти, куди поставити. Так, ніби роблять це завжди вдвох у чотири руки, ніби домовились про це вже давно. Моя допомога не потрібна, я можу видихнути. Мені пропонують відпочити, хоча я готувалася працювати, щоб проявити себе як вправна господиня. Виявляється, це зовсім необов'язково.

Через деякий час помічаю, що вони обоє лагодять на подвір'ї машину. Старого москвича, місце якому уже давно на смітнику. Але він їздить і чесно служить їм. Так, вони вдвох тримають ключі, вдвох зазирають до двигуна. Мені це дивно, навіть дуже, але це виглядає так гармонійно. Чую їхні перегукування. Уже вечоріє, а вони і не збираються завершувати та йти до хати. Уже поночі, у наше вікно світить ліхтар з гаража. Завтра ми маємо їхати до міста. Я виглядаю у вікно, вони і досі щось лагодять у машині.

Це вже зранку я дізнаюсь, що вони обоє лягли спати під ранок, коли машина була готова везти нас на автовокзал. Вони не були сонними, сумними чи змореними. Вони були щасливі, що «москвич знову на ногах».

У них тепло, затишно, спокійно. Здається, вони і досі шалено закохані. А їм уже сімдесят. У них немає причин для суперечок. Навіть не знаю, чи це запитання, чи відповідь. Чи вони мають якісь свої домовленості ще з молоду? Хтозна. Та якось після нашої невеличкої суперечки з коханим я кинула «Нічого, помиримося. Усі сперечаються, потім миряться. Таке воно життя». Мій коханий відповів «Я не знаю, чи таким має бути життя. Мої батьки ніколи не сперечалися», а потім додав «якщо і сперечалися, то я цього ніколи не чув».

Я довго не могла оговтатися після цього знайомства,здавалося, що побувала в такому собі ідеальному світі, там де кохання і взаєморозуміння керують емоціями і словами.

Я більше не дивуюся, чому у них найсмачніша городина, а також консервація та і всі страви. Чому у них так чисто та затишно подвір'ї та в хаті. Не дивуюся, чому вони завжди вдвох вітають нас зі святами і чому вони ніколи не набридають своїми порадами. Не дивуюся, чому до них хочеться повертатися знову і знову. Вони разом уже пів століття. І цим усе сказано.

Та я тепер знаю всі їхні секрети. Чи майже всі? Я тепер знаю, як бути щасливими. Удвох. З року в рік, з дня в день. Я тепер знаю, за що кохаю їхнього сина. Я тепер знаю, як треба кохати.

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»