Марія Голодрига (Дребіт). Вчитель, який змінив моє життя
ЖИТТЯ СПІРАЛЬ
— Зачекайте!! Зачекайте!! Не забивайте труну!! Михайло йде!!!
Ці слова сколихнули тисячі людей, які одночасно повернули голови в бік дороги. Плач, крики, людський гул різко заповнили простір. Це неможливо було витримувати.
По засніженій, слизькій дорозі наближалася одинока чоловіча постать в довгій чорній шинелі, несучи в руці шапку, незважаючи на мороз.
Моряк-підводник встиг приїхати на похорон. Встиг зупинити його на найвищому рівні емоцій та страждань, додавши ще більших.
— Михасику... синочку мій рідненький...яке горе прийшло на наш поріг... яке горе, дитино моя дорога... — Заламувала руки ще молода матрі Катерина, голосячи не то до всіх, не то до себе самої. Трем її голосу, здавалося, рухав тими важкими сніговими хмарами та розганяв вітер, який от-от збирався розсипати на голови людей принесений білий смуток.
Батьки, загиблої у автокатастрофі, сімнадцятирічної школярки-випускниці Соломії розривалися між донькою, яка лежала в труні у весільній сукні та сином, який приїхав з далекого Мурманська, встигнувши на останнє цілування.
Життя, завжди маючи повен кошик різних дарів і не тільки, вділило їх й Михайлові. Одружився з красунею Оксаною, яка вміла дати лад і в хаті, і на роботі була моторною. Нагородив Бог молоду сім'ю донечкою, яку назвали в честь загиблої Михайлової сестри Соломією. А вона, з часом, подарувала батькам трійко внучат. Жили як і багато родин, долаючи проблеми гуртом.
В скуртні часи Соломія подалася на заробітки, залишивши дітей на батьків...
— Михасю, ти куди? — ціпко вчепилася в чоловіка поглядом Оксана, чекаючи на його відповідь.
— Я не буду сидіти вдома, коли мої підопічні, молоді хлопці з заводу пішли добровольцями в ТРО. Я не можу їх залишити. Я маю бути з ними. — Чітко і
без найменшого шансу на заперечення з боку дружини відповів Михайло.— В мені тече бандерівська кров, Оксано! — З шаною та гордістю вимовив чоловік, давши на мить блиснути в очах сльозі.
Сказав — зробив.
А березень лютував.
Для Катерини час теж не стояв на місці. Постріла. Подалася, як кажуть. А коли взнала, що її син пішов на війну, ще більше поникла та змаліла.
— Михасю, — впрошувала мати сина у телефонній розмові, — може би ти вже вертався додому? Мені поміч потрібна...
— Мамо, та як я залишу тут цих людей? Вони ж такі самі як і ми! На сумщині теж говорить українською, так само ненавидять кацапів і сиплять їм прокльони за кожен постріл!
Сьогодні не вмовила. Може зможе завтра?
А завтра матір Катерина, дружина Оксана, онуки, родина, друзі та побратии прощатимуться з Михайлом.
Лише його донька Соломія не зможе цього зробити, бо вона далеко від дому. На заробітках.
Похоронна церемонія наближалася до завершення.
«ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ» вібрувала в невеликій квартирі, під супровід плачу там криків розпачу.
Воїни, які приїхали супроводжуючи тіло Михайла, готувалися закрити кришку труни, коли на вулиці, де була величезна кількість людей хтось крикнув:
«Зачекайте!!! Зачекайте!!! Соломія приїхала!!!»...
Життя, вдруге закрутивши цю жихливу спіраль, заридало разом з усіма, від свого безсилля...
* * *
Найкращим вчителем для людини є ЖИТТЯ.
Воно приголубить, а потім дасть стусанів. Заспокоїть, а тоді закрутить в такі лещата, що душа вискакуватиме з тіла. Та як би важко нам не було на тих уроках, ми завжди маємо дякувати йому за можливість пізнати, навитися, зрозуміти та зрости.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»